Книги та святкові виступи замінили тонни різної допомоги! Історія бібліотекарки, що об’єднала громаду у волонтерстві

Волонтерство в Україні стало великим національним рухом. Чи не кожен доєднувався до зборів, ходив плести маскувальні сітки, збирав гуманітарні набори, приймав переселенців тощо. Мільйони людей долучилися до допомоги, але є ті, які взяли на себе відповідальність в організації.

Валентина Колєснікова організовує волонтерську допомогу Іркліївській громаді на Черкащині. Продуктові набори, речі та засоби гігієни, збори на авто та навіть доставлення допомоги на фронт — все це робила Валентина. Вона — бібліотекарка у селі Іркліїв, знає людей, тож змогла все організувати. Її історію розповіли на Platfor.ma. 

49-річна Валентина згадує, що дізналася про початок повномасштабної війни в інтернеті. Не могла в це повірити, аж поки не почула у своєму селі звуки сирен. Тоді вона прийшла до сільського голови та сказала, що треба провести збір. Треба долучатися до допомоги військовим.

Тоді чоловіки почали робити блок пости та чергувати на них, а односельці носили їм гарячий чай та бутерброди. На той момент у селі був хлопець, який працював у військовій частині у Золотоноші, зараз він на передовій. Тож іркліївці почали співпрацювати та допомагати військовим з їхнього району. 

Валентина збирала допомогу від усіх людей, а в центральній садибі Ірклієва усе розподіляли: консервація в одну сторону, засоби гігієни в іншу. Завжди запитували у військових про їхні потреби та намагалися їх виповняти.

Як стала бібліотекаркою

Валентина ще в 1990-х роках вступила на навчання до Черкас. Вивчала на філологічному факультеті українську мову та літературу. Проте стало зрозуміло, що мати не зможе забезпечити навчання, тож довелося покинути університет.

Вдома вона працювала санітаркою в лікарні, згодом вивчилася на бухгалтера та вийшла заміж. Також працювала на пошті, але водночас ходила на танці та співала у хорі. Так сталося, що отримала роботу завідувачки клубу, тоді вивчилася у Каневі на бібліотекаря.

— Мені професія подобається, вона моя. Я люблю спілкування з людьми. Проте ще до цієї роботи їздила на багато виставок народних умільців, адже люблю творчість, зокрема вишивати та в’язати, — розповідає Валентина.

Ілюстративне фото: Pexels

Вона згадує, коли працювала завідувачкою клубу, то іркліївці брали участь у всіх обласних заходах. До повномасштабної війни були і в Каневі, і на Сорочинському ярмарку, і на Співочому полі, і в Пирогово. Крім цього, відвідували всі свята в Черкасах та у своїй громаді.

Тепер мрію про повернення усього цього. Все виявилося настільки цінним саме тоді, коли ми його втратили.

Війна перемикнула нас на інший фронт, але в нас навіть думки немає про те, що не буде перемоги, чи що ми не будемо співати наших пісень, чи вишивати наші рушники. Ми їх і зараз шиємо і співаємо, але більше для заспокоєння, для відновлення душі. Як своєрідна терапія, — зізнається бібліотекарка.

Вона наголошує, що не можна зараз загубити мистецтво. Адже воно — частина нас.

Як бібліотекарка вона помічає, що люди зараз почали читати більше українських книжок. Усім хочеться відволіктися він новин. Багато україномовної літератури читаю переселенці, переважно діти та літні люди. Молодь постійно у смартфонах.  

— Просять що-небудь українською, чи того Шкляра, чи Лиса почитати, розрадити душу. Читається воно все гарно, все наше, рідне, українське. На жаль, у нас мало цієї літератури.

Якщо є в мене тих 600 книжок, то вони вже зачитані-перечитані. Література коштує дорого, і на часі інші нагальніші потреби, — каже вона.

Ілюстративне фото: Pexels

Про волонтерську діяльність

Валентина розповідає, що з перших днів повномасштабного вторгнення має команду з чотирьох людей. Увесь цей час вони роблять те, що просять хлопці на передову. Також допомагають мирним мешканцям на деокупованих територіях та переселенцям.

— Якось непомітно одне одного знайшли. Кидаєш клич: “Дівчата, треба оце й оце робити”. Вони приходять, стають і роблять. Кожен хотів десь себе проявити, щось допомогти, — розповідає бібліотекарка.

До команди входять Наталія Іванівна — начальник відділу освіти нашої громади, Руслан Вікторович — юрист в Ірклієві та ще два водії. Завдяки своїй роботі Валентина знає всіх людей в селі, тому односельці відгукуються на заклик.

Волонтерка каже, що навіть бабусі приносили свої рушники, ковдри, марлі — усе, що зберігали у своїх скринях. Усі натуральні рушники з льону відвозили у госпіталі, адже це там було потрібно. Багато одягу, рушників, ковдр та подушок відвезли до госпіталю на Бахмутський напрямок.

З початком зими почали робити окопні свічки. Люди приносили, що мали: хтось віск, хтось картон. Виробництвом зайнялися окремі родини, а Валентина з командою відвозили на передову. Крім цього закуповували комплекти термобілизни. Також назбирали у селі 20 тонн овочів для київської фабрики, яка виготовляла сухі борщі для військових.

У сільській церкві готують консервації. Сортують по сітках овочі, перебирають речі. Вдалося навіть зібрати кошти на десять машин для ЗСУ. 

Команда Валентини відвозила допомогу на Бахмутський напрямок, а також на Херсонський. Відвідували госпіталь на Херсонщині. Щоб поїхати на передову, треба знайти, чим поїхати. Щоразу треба 15 тис. грн на солярку чи на бензин, все це шукають самостійно.

— Щоб знайти підтримку, обдзвонюю господарства, прошу грошей: “Ми збираємося їхати туди й туди. Нам треба те і те”. Хтось дасть 20 літрів пального, хтось тисячу гривень. Так само підприємці та просто небайдужі люди. Люди відгукуються. За весь час усе, що ми хотіли зробити, все у нас виходить, — розповідає Валентина.

Вона каже, що привозять допомогу, розвантажують машину та їдуть. 

— Хлопці на передовій ображаються, що деякі їдуть наче для фотографій чи щоб покрасуватися. Вони не говорять. Нічого не розказують. На контакт дуже погано ідуть. Може їм важко говорити чи не до того — в душу не ліземо. Там зовсім інша ситуація, — каже бібліотекарка.

Читати на тему

Самотужки вивезли понад тисячу книг з-під російських обстрілів: як подружжя рятувало селищну бібліотеку

Як подружжя зі Солдатського врятувало понад тисячу книг з нової бібліотеки: читай історію.

Про переселенців

Валентина розповідає, що у їхньому селі переселенці постійно змінюються. Мало людей залишилися від початку повномасштабного вторгнення. Вони зазвичай не йдуть на контакт та нічого не розказують.

— Як би ви відчували себе, якби взяли рюкзака, дитину і поїхали з дому, який зруйнували? Що, якби місто чи село, де ви жили, зруйнували? — запитує жінка.

Вона зазначає, що їм потрібна допомога. Адже їх можуть перестати забезпечувати, мовляв, адаптаційний період минув. Тож вони починають злитися. 

— Якщо я знаю сільську людину, я якось із нею говорю. Вже знаю, що кого питати, а що не питати. Цих людей ми не знаємо, у них зовсім інший менталітет. Це дуже велика травма, яку ми ще навіть не оцінили, — пояснює Валентина.

Ілюстративне фото: Pexels

Жінка каже, що її волонтерство полягає в тому, щоб допомогти військовим та переселенцям, але в душі вона їм не зазирає. Адже ніхто на це права не давав.

Я з нетерпінням очікую, коли буду писати формуляри й видавати книги, а не тягати мішки чи плести сітки, дивлячись на сльози матерів, чиї діти на війні, — зізнається бібліотекарка.

Вона на зв’язку завжди. Може навіть серед ночі прийняти дзвінок та почати щось робити. Каже, що інколи військові дзвонять просто поговорити, бо їм це теж дуже потрібно.

Нашим захисникам допомагають усі. Кожен знаходить ту справу, яка йому під силу. Раніше ми розповідали історію волонтера з інвалідністю, який робить окопні свічки.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!

Фото: Platfor.ma