Окупанти спалили конюшню й 13 коней, а потім знущалися з людей. Історія чоловіка, який перебував у російському полоні 109 днів

Російські військові чинять злочини проти мирного населення, і ця історія — одна з доказів. Герой історії — Віктор Кукуюк, йому 42 роки. Він майже чотири місяці провів у полоні росіян, хоча не є військовим.

Сам чоловік з Чернігівщини, але потрапив у полон у Гостомелі, де працював у кінно-спортивному комплексі Олександрія.

Попри початок війни, не могли покинути коней

Чоловік з дитинства любив коней та вмів доглядати за ними, тож залюбки поїхав на роботу 23 лютого. Рідним не сказав, адже хотів спершу влаштуватися на роботу, але наступного дня почалася повномасштабна війна.

— У перший же день всюди стояли блокпости, полетіли гвинтокрили, почалися масовані обстріли. Бомбили Гостомельський аеропорт, знищили Мрію… Ми, працівники комплексу, залишилися самі, бо власники з Бучі вже не мали змоги добратися до нас. Нам виїхати звідти теж було нереально. І не лише через бомбардування Гостомеля — ми не могли покинути коней, — розповідає Віктор.

У конюшні чоловіка було 13 тварин, а у його друга та колеги Артура — 19. Коней треба було годувати, напувати. Воду конюхи тягали бочками. А от з їжею для тварин було складно, корм привезти не могли. Тож ті сім тюків сіна, що лишилися, розтягували й ділили, як могли.

Ілюстративне фото

Як російські військові захопили конюшню

Уже надвечір 2 березня ворожий снаряд потрапив у конюшню. Вона загорілася, і на територію зайшли окупанти. 

— Чуємо: підійшли. Поряд кинули гранату. Тоді вибили пластикове вікно, і раптом я розчув слово “граната”. Коли за секунду зрозумів, куди кидатимуть, мене наче підкинула якась сила. Я підхопився і як був, босий, вийшов до них. Кажу: “Ми прості робітники”, — розповідає чоловік.

Проте росіяни не вірили працівникам конюшні, вважаючи, що ті мінометники. 

Нам зв’язали руки. Прикладами автоматів били так, що пломби з зубів повилітали. Сказали, якщо знайдуть поряд військових — нас розстріляють, — згадує Віктор.

Артур та Віктор благали російських військових не чіпати тварин, просили випустити з конюшні, яка палає. Але окупанти нічого не зробили, коні загинули.

— Їх там було 13. Вони ніколи не стояли в конюшні тихо, завжди чимось стукали-грюкали, іржали, звискували. А коли загорілося, зависла повна тиша, німа. Коні не видали ні звуку! Ці розумні тварини все розуміли, все відчували. Так і загинули, мовчазні… — зі смутком згадує Віктор.

Читати на тему

”Перекладач” — це коли тебе б’ють, поки не почують російську. Спогади волонтера Ігоря Талалая про 88 днів полону

Про тортури, нелюдські умови в СІЗО та колоніях окупованих міст і мрію якнайшвидше повернутися до волонтерства — історія Ігоря Талалая.

Перебування у полоні

Після цього чоловіків повезли в Гостомельський аеропорт, як вони зрозуміли з розмов, адже очі були зав’язані.

— Почали допитувати: звідки, чи військовий, як і за що затримали. Знімали на відео. Мій срібний ланцюжок, хрестик і оберіг, а також телефон одразу забрали. Банківську картку, гаманець, 1100 грн — теж. В Артура відібрали й документи, а я встиг непомітно сховати свій паспорт в одній із численних кишень безрукавки, — згадує Віктор.

За словами чоловіка, там було ще близько 40 полонених. Усіх перевели до приміщень-холодильників. Там не було ні світла, ні тепла. Люди пробули там чотири дні. Їжі й води давали мало: 2 л на 20 людей. В туалет не випускали.

Ілюстративне фото

7 березня Віктора й інших полонених літаком доправили на територію Росії. Там було наметове містечко для полонених: близько 20 наметів, у кожному — по 14 осіб. Російські військові казали, що після допитів невійськових українців відпустять — обманули.

— Допитували тиждень, не вірили, що цивільний, правда, не били. А вже у Курську, в СІЗО № 1, куди перевели 14 березня, однаково діставалося й цивільним, і військовим. З нами ще чотири жінки були.

Усіх обзивали останніми словами, били дубинками, електрошокерами, кричали: “Це вам за Беркут, за Майдан”.

Мені постійно діставалося по ногах. Не вірили, що я не військовий, через татуювання на лівій руці латиницею “Кожен сам творець своєї долі”. Паспорт не вдалося сховати, знайшли, коли перевдягався у тюремну робу, — розповідає чоловік.

Ілюстративне фото

15 березня українських полонених перевели в жіночу виправну колонію № 4 у Курську. Там з українців знущалися більше, ніж раніше. Ламали ребра, носи, руки, ноги. А потім лікували — давали знеболювальне. І знову били.

Віктор, як міг, переконував товаришів: хочете вижити — їжте! Хоча то й складно було їжею назвати, не те щоб їсти. Було складно вести лік часу. Навчилися визначати тільки полудень.

Чоловік запевняє, що всі полонені сподівалися на обмін. Потай обмінювалися номерами телефонів своїх рідних і заучували їх напам’ять, щоб у разі обміну передати вісточку. 

Ілюстративне фото

Повернення додому

27 березня Віктор Кукуюк разом з іншими полоненими подолав складний шлях до Севастополя. Там українців знову допитували, проте вже не били, й переконували, що Україна не йде на обмін. 

— 18 квітня зранку нас п’ятьох, серед них і мій друг Артур, із зав’язаними очима та зв’язаними руками повезли на обмін кудись у Херсонську область, ближче до Миколаєва, — каже Віктор.

Обміняли на росіян, бачив їхніх чотирьох жінок і одного чоловіка. Здивувався, що всі з чималими сумками. Що в них — хтозна. У нас нічого не було, крім одягу на тілі, — згадує чоловік.

Звільнених обстежили в медцентрі. У Віктора погіршився слух і зір, був перелом зовнішньої кісточки правої гомілки. Згодом пройшов ще одне обстеження й дістався додому.

Коли чоловік повернувся додому й побачив рідних — заплакав. Обійняв доньку, яка теж плакала, й не міг повірити, що повернувся. 

Востаннє донька спілкувалася з татом 2 березня. Відтоді Наталя намагалася зробити все, щоб дізнатися інформацію про батька та повернути його.

Віктор з донькою

— Ми всі разом постійно молилися за нього. І вірили, що він живий. Я розуміла, що він не полізе на рожен, він робитиме все, щоб зберегти себе для нас. Від мами я взяла тільки сльозливість — можу плакати від фільму, від пісні й просто від емоцій. А від тата в мене все інше, — каже донька.

Наталя каже: новина про повернення батька з полону — найкраще, що траплялося з нею у житті.

Віктор після полону інакше став цінувати дім та родину, а його донька вдячна усім знайомим за підтримку та допомогу.

Росіяни беруть у полон мирних українців та усіх, хто проявляє українську позицію. Раніше ми розповідали історію іспанця Маріано Гарсія Калатаюд, який перебуває у російському полоні. Чоловік допомагав військовим і возив допомогу на Схід.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!