“Перекладач” — це коли тебе б’ють, поки не почують російську. Спогади волонтера Ігоря Талалая про 88 днів полону

“Не можу позаздрити людям, які пройшли цей поліграф. Поліграф — це тортура струмом!” Це один зі спогадів з полону 25-річного волонтера з Дніпра Ігоря Талалая. Хлопець провів 88 днів у неволі окупантів лише за те, що допомагав людям.

19 березня він намагався евакуювати з охопленого бомбардуваннями Маріуполя чотирьох місцевих жителів. Та на блокпості, коли покидав місто, його затримали російські військові. Вони почали підозрювати Ігоря у тому, що він військовий.

А коли побачили у телефоні картинки з висловом “Слава Україні!”, відібрали автівку та кинули до підвалу. І лише наприкінці червня хлопець зміг повернутися з полону.

До 24 лютого дніпрянин Ігор Талалай збирав меблі. Хлопець розповідає: працював на невеличкій фірмі рік і вже думав розвивати свої навички. Найближчим часом планував навчитися робити дизайн-проекти і самостійно втілювати їх у життя.

Та повномасштабна війна Росії проти України внесла корективи. І замість втілення планів Ігор зайнявся волонтерством. На своєму легковику протягом півтора тижня вивіз 40 харків’ян.

А як охочих стало менше, вирішив допомагати вибиратися маріупольцям. Знайшов однодумців, і 18 березня колона волонтерів рушила на Донеччину.

— Хлопці на бусах везли гуманітарку, а я — пальне. У мене було близько 30 л пального, і ми його саме в Мангуші залили за потребою — чоловік вивозив дітей із цукровим діабетом. І ми йому якраз повний бак і залили, — пригадує Ігор.

Фото: Ярослав Шейко

Того дня колона з чотирьох бусів, трьох легковиків і одного мінівена до Маріуполя не доїхала — було вже пізно, тож заночували у Мангуші.

Ігор згадує: було лячно після відносно мирного Дніпра опинитися з іншими людьми у сховищі. Місцеві там ночували. Зрештою, всі волонтери розмістилися у своїх автівках і зранку, кожен окремо, рушили у Маріуполь.

Ігор мав кілька адрес, звідкіля мав забрати місцевих. Мобільний зв’язок та інтернет тоді вже не працювали. Волонтер користувався офлайн-картою і за нею знайшов людей.

Я так бігав цим подвір’ям — обстріл почався десь неподалік. На ранок бахало дуже сильно.

— Знайшов людей. Там була літня жінка з порушеннями опорно-рухового апарату і її син. Поки вони спускалися, збирали речі, я вийшов на подвір’я і почав пропонувати всім людям, які хотіли б або мали потребу виїхати, рушити зі мною.

На пропозицію Ігоря пристало молоде подружжя. Люди спершу навіть не повірили, що волонтер готовий вивезти їх безкоштовно. Та обстріли посилювалися — роздумувати було ніколи. І повним легковиком Ігор рушив на виїзд з Маріуполя.

Читати на тему

”Лисичанськ — Бахмут — це дорога до пекла”: як волонтер-британець Дейв став евакуаційним водієм

Чоловік розповів про те, як евакуював людей з Лисичанська та отримав поранення.

Волонтери з колони виїжджали кожен окремо, щоб не привертати зайву увагу. Та на найближчому блокпості Ігоря зупинили окупанти і вже не відпустили.

— Він каже: “Виходь з машини, покажи багажник”. Я виходжу. “А хто ці люди?” Я відповів, що не знаю, ми не знайомі. Я їх евакуюю, я волонтер. “А, волонтер?” Ну і почали перевіряти в телефоні. У телефоні вони знайшли проукраїнську позицію. Там було “Слава Україні” — декілька картинок, які я не встиг видалити, і був відосик про Бандеру.

Він каже: “Все, паркуй машину. Приїхали”. І я так думаю: “Все, приїхав точно”.

Фото: Маріупольська міська рада

Люди, яких Ігор не довіз до місця призначення, таки за тиждень дісталися Дніпра. І вони ж розказали родині хлопця, що того затримали. Напарники з колони всі виїхали. Ігоря кинули до підвалу.

— Мене через годину закинули просто в підвал і закрили цими дошками. Потім спустили ще трьох хлопців. Одного цивільного зараз, але він був колишнім військовим, морським прикордонником. І двох строковиків знайшли. Мене теж вважали військовим.

Годин п’ять ми сиділи у підвалі, нас зібралось близько 30 людей. Привезли автобус, вкинули в автобус і повезли вже на Мангуш оформлювати.

У Мангуші — в українському райвідділку, зайнятому окупантами — затриманих лишили протягом дня на вулиці зі зв’язаними руками.

Ігор згадує, що тоді було дуже холодно. Окупанти погрожували та казали, що не пройдуть фільтрацію і їх посадять на 15 років за тероризм. Бранців росіяни били.

Фізично застосовували силу. Били, просто били в тактичних рукавичках, лупцювали. Особливо по тілу. По обличчю намагалися не бити.

— Під дих, по ногах, могли дубинкою по ногах лупцювати. Нас зачинили в камері три на три. 32 особи. Ночували стоячи, як кілька. Було спекотно, душно дуже, втомливо, важко… В цілому якось так, як у напівсні. Без їжі, без води. А потім ще заштовхують людей у спину в цю камеру і зачиняють двері.

Далі був арешт уже в Докучаєвську, і на третю добу після того полонених доправили у Донецьк. Там Ігоря допитував уже слідчий у тамтешньому УБОЗі. Знову довелося розповідати усю біографію, здавати відбитки пальців і терпіти побої за будь-що.

Читати на тему

На дротах висить закатований, а я маю прибрати кров — 16-річний хлопець розповів про полон у росіян

Влад Буряк пройшов через тюремну “одиночку” та примусове прибирання у кімнаті тортур полонених. Читай його історію порятунку.

— Зняли відбитки пальців і після питання “Хто такий Ярош?”, на яке я відповів, що не знаю, у них якось впало забрало. Вони втрьох піднялись, закинули руки назад — у скотч перемотали — і почали гамселити вже, душити, гамселити автоматом, поки я не зізнався, хто такий Ярош.

На допити Ігоря так викликали чотири рази. Хлопець каже: до Донецька говорив з окупантами українською, принципово. Але коли на черговому допиті йому запропонували викликати перекладача, відмовився. Бо “перекладач” в УБОЗі — це ще та тортура.

— Мені запропонували перекладача, бо в мене телефон був з розкладкою українською. І вони спитали, чи я щирий українець.

“Може, тобі ще перекладача викликати?” Кому викликали — це їх просто били, поки вони не почнуть говорити російською. Такий перекладач.

— Приходив “перекладач” і перекладав твої мізки з української на російську. Шкода дуже сильно хлопців, які не знають російської. Тобто знають, але не розмовляють нею. Це чуваки зі Львова. І деякі просто не встигали приземлитися на підлогу — так нічого і не мінялось. Вони не могли вивчити мову за декілька хвилин. Били за мову. Якщо ти спілкуєшся українською, тебе битимуть!

Фото: Ярослав Шейко

Після допитів Ігоря етапували до 120-ї колонії в Оленівці, так званого табору військовополонених. Там він кілька діб пробув у тісній камері. Пізніше хлопця перевели у барак.

Ігор згадує: спали там на дерев’яних піддонах у сирості й робили ремонт, бо колонія настільки переповнена, що полонених тримати ніде.

Ігор зізнається, що морально триматися було важко, але рятувало спілкування з товаришами по бараку. Особливо з тими, хто не впадав у відчай навіть після катувань. Одним зі способів був так званий “поліграф” — допит з електричним струмом.

— Був чувак, який, до речі, пройшов 2016-й рік під аеропортом, отримав два поранення. У Маріуполі був затриманий в засідці. Його автівку розстріляли, їхню всю компанію розстріляли. І він пройшов цей поліграф. Він казав, що у нього в нозі стоїть пластина в кістці й вона нагрівалась так, що аж пекла.

Знаєте, що найголовніше? Він спав навпроти мене і знаходив сили посміхатися кожного ранку. Ми прокидалися, казали “Доброго ранку” і на зарядку!

Фото: Ярослав Шейко

18 квітня до колонії приїжджали російські пропагандисти. Волонтер каже: того дня усіх полонених погодували з нових мисок у їдальні, а в деякі бараки видали матраци.

Відео з полоненими, серед яких був і Ігор, потрапило до одного з Telegram-каналів. На ньому пізніше, каже хлопець, його з бородою впізнала молодша сестра. Так родина дізналася, де він.

Втім, за два дні волонтера знову перевезли до Донецька, в ізолятор. Бо в Оленівці, каже, уже й місця не вистачало. У тісних камерах, де окупанти тримали по 30 людей, вже набивали й по 50!

З родиною Ігор, як і раніше, зв’язку не мав. Та за майже два місяці його ввечері раптово випустили з ізолятора. То було 14 червня. Сказали їхати в УБОЗ, щоб забрати документи та телефон.

Просто кажуть — вранці приходиш до УБОЗу і забираєш документи. Я кажу: “Клас, я ж не місцевий. У мене немає ні документів, ні грошей. Куди я піду?” На що мені відповіли, що це не їхні проблеми.

— А перспектива така: якщо тебе затримають, то, можливо, до УБОЗу ти не доїдеш. Можливо, мені ще там разочок адмінку за порушення комендантського часу дадуть. Тож я одразу приїхав до управління — якраз слідчий був той, що мені потрібен. Він мене знов зачинив у камері до ранку, тому що в них не було керівництва, яке може підписати фільтраційний документ. Тобто я таки мав, де ночувати (сміється), і сподівався, що мене не зачинять ще раз.

15 червня Ігоря відпустили. Він зміг з Донецька зателефонувати мамі і з допомогою інших волонтерів дістатися до Дніпра через Бердянськ.

Фото: Ярослав Шейко

27 червня родина зустрілася. Окупанти тримали Ігоря Талалая в полоні 88 днів. Зараз він проходить медогляд та від’їдається. Бо за час російської неволі схуд на 15 кг. Та певнить: щойно трохи відновиться, планує знову допомагати людям. Бо, каже, попереднього разу його волонтерство дуже швидко завершилося.

Але не тільки українці активно волонтерять. Читай історію пожежника з Америки, який надихнувся силою українців та приїхав допомагати нашій країні зі США. 

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!