“Не можу позаздрити людям, які пройшли цей поліграф. Поліграф — це тортура струмом!” Це один зі спогадів з полону 25-річного волонтера з Дніпра Ігоря Талалая. Хлопець провів 88 днів у неволі окупантів лише за те, що допомагав людям.
19 березня він намагався евакуювати з охопленого бомбардуваннями Маріуполя чотирьох місцевих жителів. Та на блокпості, коли покидав місто, його затримали російські військові. Вони почали підозрювати Ігоря у тому, що він військовий.
А коли побачили у телефоні картинки з висловом “Слава Україні!”, відібрали автівку та кинули до підвалу. І лише наприкінці червня хлопець зміг повернутися з полону.
До 24 лютого дніпрянин Ігор Талалай збирав меблі. Хлопець розповідає: працював на невеличкій фірмі рік і вже думав розвивати свої навички. Найближчим часом планував навчитися робити дизайн-проекти і самостійно втілювати їх у життя.
Та повномасштабна війна Росії проти України внесла корективи. І замість втілення планів Ігор зайнявся волонтерством. На своєму легковику протягом півтора тижня вивіз 40 харків’ян.
А як охочих стало менше, вирішив допомагати вибиратися маріупольцям. Знайшов однодумців, і 18 березня колона волонтерів рушила на Донеччину.
— Хлопці на бусах везли гуманітарку, а я — пальне. У мене було близько 30 л пального, і ми його саме в Мангуші залили за потребою — чоловік вивозив дітей із цукровим діабетом. І ми йому якраз повний бак і залили, — пригадує Ігор.
Фото: Ярослав Шейко
Того дня колона з чотирьох бусів, трьох легковиків і одного мінівена до Маріуполя не доїхала — було вже пізно, тож заночували у Мангуші.
Ігор згадує: було лячно після відносно мирного Дніпра опинитися з іншими людьми у сховищі. Місцеві там ночували. Зрештою, всі волонтери розмістилися у своїх автівках і зранку, кожен окремо, рушили у Маріуполь.
Ігор мав кілька адрес, звідкіля мав забрати місцевих. Мобільний зв’язок та інтернет тоді вже не працювали. Волонтер користувався офлайн-картою і за нею знайшов людей.
Я так бігав цим подвір’ям — обстріл почався десь неподалік. На ранок бахало дуже сильно.
— Знайшов людей. Там була літня жінка з порушеннями опорно-рухового апарату і її син. Поки вони спускалися, збирали речі, я вийшов на подвір’я і почав пропонувати всім людям, які хотіли б або мали потребу виїхати, рушити зі мною.
На пропозицію Ігоря пристало молоде подружжя. Люди спершу навіть не повірили, що волонтер готовий вивезти їх безкоштовно. Та обстріли посилювалися — роздумувати було ніколи. І повним легковиком Ігор рушив на виїзд з Маріуполя.
Волонтери з колони виїжджали кожен окремо, щоб не привертати зайву увагу. Та на найближчому блокпості Ігоря зупинили окупанти і вже не відпустили.
— Він каже: “Виходь з машини, покажи багажник”. Я виходжу. “А хто ці люди?” Я відповів, що не знаю, ми не знайомі. Я їх евакуюю, я волонтер. “А, волонтер?” Ну і почали перевіряти в телефоні. У телефоні вони знайшли проукраїнську позицію. Там було “Слава Україні” — декілька картинок, які я не встиг видалити, і був відосик про Бандеру.
Він каже: “Все, паркуй машину. Приїхали”. І я так думаю: “Все, приїхав точно”.
Фото: Маріупольська міська рада
Люди, яких Ігор не довіз до місця призначення, таки за тиждень дісталися Дніпра. І вони ж розказали родині хлопця, що того затримали. Напарники з колони всі виїхали. Ігоря кинули до підвалу.
— Мене через годину закинули просто в підвал і закрили цими дошками. Потім спустили ще трьох хлопців. Одного цивільного зараз, але він був колишнім військовим, морським прикордонником. І двох строковиків знайшли. Мене теж вважали військовим.
Годин п’ять ми сиділи у підвалі, нас зібралось близько 30 людей. Привезли автобус, вкинули в автобус і повезли вже на Мангуш оформлювати.
У Мангуші — в українському райвідділку, зайнятому окупантами — затриманих лишили протягом дня на вулиці зі зв’язаними руками.
Ігор згадує, що тоді було дуже холодно. Окупанти погрожували та казали, що не пройдуть фільтрацію і їх посадять на 15 років за тероризм. Бранців росіяни били.
Фізично застосовували силу. Били, просто били в тактичних рукавичках, лупцювали. Особливо по тілу. По обличчю намагалися не бити.
— Під дих, по ногах, могли дубинкою по ногах лупцювати. Нас зачинили в камері три на три. 32 особи. Ночували стоячи, як кілька. Було спекотно, душно дуже, втомливо, важко… В цілому якось так, як у напівсні. Без їжі, без води. А потім ще заштовхують людей у спину в цю камеру і зачиняють двері.
Далі був арешт уже в Докучаєвську, і на третю добу після того полонених доправили у Донецьк. Там Ігоря допитував уже слідчий у тамтешньому УБОЗі. Знову довелося розповідати усю біографію, здавати відбитки пальців і терпіти побої за будь-що.
— Зняли відбитки пальців і після питання “Хто такий Ярош?”, на яке я відповів, що не знаю, у них якось впало забрало. Вони втрьох піднялись, закинули руки назад — у скотч перемотали — і почали гамселити вже, душити, гамселити автоматом, поки я не зізнався, хто такий Ярош.
На допити Ігоря так викликали чотири рази. Хлопець каже: до Донецька говорив з окупантами українською, принципово. Але коли на черговому допиті йому запропонували викликати перекладача, відмовився. Бо “перекладач” в УБОЗі — це ще та тортура.
— Мені запропонували перекладача, бо в мене телефон був з розкладкою українською. І вони спитали, чи я щирий українець.
“Може, тобі ще перекладача викликати?” Кому викликали — це їх просто били, поки вони не почнуть говорити російською. Такий перекладач.
— Приходив “перекладач” і перекладав твої мізки з української на російську. Шкода дуже сильно хлопців, які не знають російської. Тобто знають, але не розмовляють нею. Це чуваки зі Львова. І деякі просто не встигали приземлитися на підлогу — так нічого і не мінялось. Вони не могли вивчити мову за декілька хвилин. Били за мову. Якщо ти спілкуєшся українською, тебе битимуть!
Після допитів Ігоря етапували до 120-ї колонії в Оленівці, так званого табору військовополонених. Там він кілька діб пробув у тісній камері. Пізніше хлопця перевели у барак.
Ігор згадує: спали там на дерев’яних піддонах у сирості й робили ремонт, бо колонія настільки переповнена, що полонених тримати ніде.
Ігор зізнається, що морально триматися було важко, але рятувало спілкування з товаришами по бараку. Особливо з тими, хто не впадав у відчай навіть після катувань. Одним зі способів був так званий “поліграф” — допит з електричним струмом.
— Був чувак, який, до речі, пройшов 2016-й рік під аеропортом, отримав два поранення. У Маріуполі був затриманий в засідці. Його автівку розстріляли, їхню всю компанію розстріляли. І він пройшов цей поліграф. Він казав, що у нього в нозі стоїть пластина в кістці й вона нагрівалась так, що аж пекла.
Знаєте, що найголовніше? Він спав навпроти мене і знаходив сили посміхатися кожного ранку. Ми прокидалися, казали “Доброго ранку” і на зарядку!
18 квітня до колонії приїжджали російські пропагандисти. Волонтер каже: того дня усіх полонених погодували з нових мисок у їдальні, а в деякі бараки видали матраци.
Відео з полоненими, серед яких був і Ігор, потрапило до одного з Telegram-каналів. На ньому пізніше, каже хлопець, його з бородою впізнала молодша сестра. Так родина дізналася, де він.
Втім, за два дні волонтера знову перевезли до Донецька, в ізолятор. Бо в Оленівці, каже, уже й місця не вистачало. У тісних камерах, де окупанти тримали по 30 людей, вже набивали й по 50!
З родиною Ігор, як і раніше, зв’язку не мав. Та за майже два місяці його ввечері раптово випустили з ізолятора. То було 14 червня. Сказали їхати в УБОЗ, щоб забрати документи та телефон.
Просто кажуть — вранці приходиш до УБОЗу і забираєш документи. Я кажу: “Клас, я ж не місцевий. У мене немає ні документів, ні грошей. Куди я піду?” На що мені відповіли, що це не їхні проблеми.
— А перспектива така: якщо тебе затримають, то, можливо, до УБОЗу ти не доїдеш. Можливо, мені ще там разочок адмінку за порушення комендантського часу дадуть. Тож я одразу приїхав до управління — якраз слідчий був той, що мені потрібен. Він мене знов зачинив у камері до ранку, тому що в них не було керівництва, яке може підписати фільтраційний документ. Тобто я таки мав, де ночувати (сміється), і сподівався, що мене не зачинять ще раз.
15 червня Ігоря відпустили. Він зміг з Донецька зателефонувати мамі і з допомогою інших волонтерів дістатися до Дніпра через Бердянськ.
27 червня родина зустрілася. Окупанти тримали Ігоря Талалая в полоні 88 днів. Зараз він проходить медогляд та від’їдається. Бо за час російської неволі схуд на 15 кг. Та певнить: щойно трохи відновиться, планує знову допомагати людям. Бо, каже, попереднього разу його волонтерство дуже швидко завершилося.
Але не тільки українці активно волонтерять. Читай історію пожежника з Америки, який надихнувся силою українців та приїхав допомагати нашій країні зі США.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!