Врятувала себе і 200 кіз! Як Лариса евакуювалася з Донеччини, аби втілити мрію життя

Лариса Гурова розповідає: шукала всі можливі способи, аби врятуватися з Донецької області. Використовувала друзів, сарафанне радіо, Фейсбук. Хотіла вирватися з пекла і боялася, що її вважатимуть “ждуном”. Історією жінки поділилися LB.

Евакуація стада тварин — велике диво

Пані Лариса ділиться, що її предки давно жили на Донеччині, та зараз їй довелося змінити рідні степи на гори Львівщини. Відстань від Новохатського до Почаєвичів, де вона оселилася зараз, 1200 км. Та виїжджати довелося не самій, а з 200 козами!

13 квітня 2025 року росіяни завдали авіаудару по селу Лариси. Жінка підскочила разом із будинком. Далі пролунали ще кілька вибухів. За весь час війни це стало найстрашнішим моментом для неї. У цей день Лариса втратила сусідку. Майже три місяці жінка шукала прихисток разом із козами.

Аби хтось погодився на евакуацію стада тварин — велике диво. Потрібен не лише перевізник, а й приміщення, випас та сінокіс. Думка про евакуацію та підготовку засіла у голові минулої осені. Лариса почала шукати можливості.

Кінець листопада і, мабуть, підходить кінець життя на цьому місці. Обставини ускладнюються, — написала вона у Facebook.

Підганяти з виїздом стали і військові. Везти сукозних кіз жінка побоялася, тож вирішила чекати кращої нагоди. В лютому були оглядини житла в кількох областях. Жодне для тварин не підходило. На травневу публікацію відгукнулося багато людей.

Та пропонували приміщення, які потребували ремонту. Коштів і часу на це у Лариси не було. Так вона разом із сином стала розглядати й інші регіони, на Заході країни. Саме у Почаєвичах знайшовся відповідний варіант. Далі інша проблема — який перевізник візьме стільки тварин?

120 тисяч гривень за перевезення тварин оплатили небайдужі. Попри страх за маленьких кізочок, усі вони добре перенесли дорогу. Щойно вдалося врятуватися, уся громада на Донеччині стала небезпечною — росіяни постійно атакували дронами.

Читати на тему

Побачила його уже у труні… Історія добровольця, який закрив собою цивільних

Історія добровольця, який загинув, захищаючи від обстрілів цивільних.

Перший рік повномасштабного. Тоді ще була надія на швидке закінчення цього безумства…Сьогодні такого оптимізму немає. Але кози є.

Ще два роки тому вона спілкувалася з сусідами, і була переконана, що росіяни ніколи не дійдуть до її дому. Бо навіть німці сюди не ходили! Усі мали сподівання, що до Новохатського лінія фронту не посунеться. За весь час кози встигли звикнути до обстрілів і вибухів.

Аби виживати, возила на продаж тварин прямо під двері аж до Києва! А в сироварні, побудованій на грантові кошти, встигала варити сир. Молоко і сир Лариса давала військовим на блокпостах. Поступово посувалася лінія фронту і закінчувалися гроші.

Люди виїздили, а села навколо набували розбитого вигляду. Жінка чіплялася за домівку, тягнула до останнього. Писала гранти, вигравала їх і розвивала справу, коли над головою літали російські ракети. Все напрацьоване можна забрати з собою, та не рідний край.

Кіз Лариса називає своєю найдорожчою любов’ю. Ділиться: щойно буде можливість, вона повернеться додому разом із ними, у рідні степи. До свого села жінка переїхала у 2014 році. Згадує, як друзі підтримували референдум.

Я добре пам’ятаю, як плакала: “Дівчата, що ви робите, ви штовхаєте країну у війну”. А вони: “Ти дурна, ми через два тижні будемо в Росії, а ти сидітимеш отам гола і боса”.

І тоді, і зараз підтримкою були тварини.

— Коза добре піддається дресуванню. Вона знає свою кличку, розуміє певні команди. Розрізняє, де свій, де чужий. Попри стереотипи це дійсно здібні створіння, — оповідає жінка.

Перед тим, як завести тварин, вона два роки вивчала зоотехнію і ветеринарію, а потім — бізнес-курси з фермерства. Стала писати наукові статті та намагалася вивести українську породу кіз. Нині Лариса Гурова модерує сторінку Кози України, форуми з козівництва.

Цього року мені буде вже 66. І я розумію, що в мене є ще 10-15 продуктивних років. За цей час маю встигнути залишити Україні українську породу кіз. Я ставлюсь до цього, як до останньої справи мого життя.

Раніше ми розповідали, як наші полонені влаштовували у камері поетичні вечори.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.