А що там, у Бердянську? Історія Марини про реалії життя й свавілля росіян в окупованому місті

Російські окупанти справді прагнуть почуватися в українських містах, як у себе вдома. Ландшафти роблять звичними: руйнують, засмічують, доводять до жахливого стану. Нині важко уявити чи тим паче дізнатися, що нині відбувається на тимчасово окупованих територіях.

Марина Іваниш була змушена виїхати з окупованого Бердянська наприкінці квітня. Передували цьому рейд російських окупантів до її квартири та вісім діб у камері.

Про те, як господарюють росіяни на тимчасово непідконтрольній Україні території, що довелося пережити героїні та чому твоє майно в окупації стає уже не твоїм — читай у матеріалі.

Рейди по будинках

— Я не хотіла виїжджати, тому що хвора мама бажала залишитися в місті й тут похований мій батько, — розповідає військова пенсіонерка Марина Іваниш.

До осені Марина ще їздила до Запоріжжя на прохання, аби перевезти автівки. А восени дорогу на Василівку, яка була єдина в сторону України, закрили.

На тій вулиці, де живе мама Марини, лише у двох будинках ще залишаються люди. Інші — виїхали з міста. Марина розповідає, що одного разу їх із сусідами взяли за понятих та пішли відкривати пусті помешкання, де колись жили українські вчителі.

Через якийсь час у ці квартири заселилися інші люди, чужі. Вони сиділи тихо, й ми їх практично не бачили. Це були приїжджі вчителі, — розповідає жінка.

Саму Марину окупанти “навідували” двічі. Вперше їй пощастило, бо вдома тоді не було, а коли прийшла до комендатури, там її зустріли нові російські військові, які нічого про військове минуле жінки не знали.

7 березня цього року до неї вдерлися вдруге. Тоді окупанти відкрили 17 квартир у будинку, де жила Марина. В її квартирі перебрали усі речі, кинули на підлогу форму — на щастя, з неї жінка заздалегідь зняла шеврони. Забрали документи та її саму відправили до комендатури.

Фото: Liga.net

В одномісній холодній камері вона провела три доби. За те, що жінка відмовлялася від води та їжі, росіяни прозвали її Надією Савченко. 

— А я просто хотіла привернути до себе увагу і вимагала адвоката. Мене звинувачували у шпіонажі, за що погрожували посадити від 5 до 25 років. Насправді їм потрібні були мої зв’язки.

Мій брат був в оточенні на Азовсталі в Маріуполі всі 90 днів, потім перебував у полоні в Оленівці. Після обміну полонених продовжив служити, — каже Марина.

Згодом окупанти пропонували Марині вивідувати секретні дані у брата та колишніх колег. Марина відмовлялася, казала, що зв’язок з усіма втратила давно. Її відпустили під зобов’язання розповідати, хто тут проти окупантів та російської влади. 

А ще питали мене: “Чому бердянці так себе поводять, ніби пережидають, чекають на щось? Чому ви нас так не любите?”

Після звільнення жінка таки змогла вмовити свою маму виїздити з окупованого Бердянська. У старій автівці вона з чоловіком, мамою, собакою та двома котами покинула небезпечне місто через так звану “ДНР”.

Читати на тему

Кульгатимеш — прострелимо ногу, щоб уже напевно: історія жительки Бердянська, яка виїжджала з окупованого міста через Росію

Про життя в окупованому Бердянську та сміливе рішення залишити місто з малюком на руках — історія Сабіни.

Заселяють пусті квартири

За словами Марини, тепер окупанти заселяють пусті квартири та будинки своїми військовими чи приїжджими росіянами.

Міський голова Мелітополя Іван Федоров у своєму Telegram зазначав, що подекуди росіяни заселяють понад 10% житлового фонду в тих чи інших місцевостях.

Чергові 674 приватних будинки “націоналізували” у селах Мелітопольщини. Найбільше постраждала Якимівська селищна громада. Так, у селі Радивонівка окупанти “віджали” 152 домівки, Шелюги — 73, Таврійське — 41. 

Українські військові щодня працюють над тим, щоб повернути рідні землі в склад України. Історію захисника, який прагне повернутися у рідний Бердянськ, ми розповідали раніше.

Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!