У руці опиняється нога, яку ампутують: як працюють українські воєнкори, коли кожен виїзд може стати останнім

Вони фільмують злочини країни агресора, підтримують наших захисників на позиціях і, звісно, інформують про те, що відбувається на найгарячіших ділянках фронту. Сьогодні, 16 лютого, в Україні відзначають День військового журналіста.

Започаткували його у 2018 році. Дату обрали символічну, бо саме 16 лютого, виходячи з оточеного Дебальцевого, загинув військовий журналіст Дмитро Лабуткін. Своє життя він віддав до останнього фільмуючи героїчні вчинки наших бійців.

Через російську агресію чимало цивільних кореспондентів також пліч-о-пліч працюють зі своїми військовими колегами на фронті.

Історії воєнних кореспондентів

Це був 2015 рік, у нас тоді на каналі не вистачало воєнкорів, — так Олег Корнієнко згадує, як вперше поїхав на фронт.

Активні бої вщухали й поступово це переходило на окопну війну. Тоді воєнкори могли дозволяти собі носити каски, як корзинки, туди покласти мікрофон, якісь речі. Можна було на позиції просто все розглядати.

З роками війна на Донбасі перестала хвилювати глядачів, але не воєнкорів Фактів. З 2014 року не було жодної паузи в відрядженнях на Схід. І це був свідомий вибір редакції.

Олег Корнієнко

Це був період, коли війна знижувала рейтинги. Попри це в кожному нашому випуску тоді все одно були матеріали з фронту.

24 лютого 2022 року Тетяна Наконечна зустріла теж на Донбасі. Але більше хвилювалась за рідних у дома. Розповідає, що вже було звикла, що постійно, коли вона на фронті, рідні за неї переживають.

Тут ти розумієш, що там у них вже війна, а ти нічого не можеш зробити, бо тобі треба працювати.

Навіть досвідченим воєнкорам було складно підібрати слова, щоб описати жах, який бачили в деокупованих населених пунктах: братські могили, спалені автівки з людьми. Це важко забути, але це будні воєнкорів, які щодня там, де поруч, і звитяга, і небезпека, і смерть.

Тетяна Наконечна

У Соледарі за кілька десятків метрів від нашої знімальної групи влучила російська ракета. Під Бахмутом ворог накривав воєнкорів з артилерії.

Це те, що ми транслюємо у своїх матеріалах. В тих регіонах немає навіть відносно безпечних місць. Там ти ніколи не вгадаєш, куди прилетить, — говорить воєнний кореспондент Костянтин Мельников.

За останні два роки автівки телеканалу не раз повертались із відряджень без скла та пробиті уламками. Один із водіїв минулоріч зазнав поранення, його довелось оперувати.

— Мені здається, що коли ти вже туди їдеш, ти маєш усвідомлювати всі ризики, прийняти якусь особисту відповідальність за себе, що це може бути твоє останнє відрядження. Але не поїхати ти не можеш. Жоден сюжет, мені здається, не вартий життя людини, але річ у тім, що це наша робота. І якби ми її не виконували, то світ просто не бачив би правду, — додає Костянтин Мельников.

Читати на тему

Мусимо потім бути гідними пам’яті тих, хто загинув: історія воєнної кореспондентки про людей війни

Доводилося ночувати у бліндажі, бути під обстрілами, чути розповіді про загиблих, але це не глибоке занурення у зону бойових дій. Втім, і такого досить, щоб зрозуміти, як нашим військовим складно, — говорить Анастасія.

Кожна поїздка на передову для Влада Круглова — це перш за все згадка про дорогу додому. Сам він з міста Рубіжне Луганської області. Згадує, що з 2014 року в місто почали вкладати гроші. Це не могло не тішити.

Я бачив, як змінюється вся Луганщина, Донеччина. Але 2022 року, коли прийшла Росія, вона все це зруйнувала, мою школу, забрала всі мої спогади.

Владислав Круглов

Населені пункти, які з часів АТО воєнні кореспонденти сприймали за тилові, на їхніх очах ворог перетворює на згарище. Втім саме завдяки роботі журналістів світ бачить кадри спаленої Мар’їнки, Вугледара, зруйновану Авдіївку чи Бахмут.

Ми можемо змінювати назви, але картину Росія нам залишає однакову: обпалене, знищене, а потім стерте місто.

— Будинки реально можна відбудувати, але це зламані долі. І як би журналістів не називали цинічними, але страждання людей — це і наші страждання, — говорить воєнний кореспондент Олег Корнієнко.

Особливо, коли на позиціях бачиш нестачу боєприпасів та техніки, обіцяної партнерами. А ще переповнені стабпункти після чергових боїв.

Ми знімали на стабпункті, і медик, який був, каже: “А що ви стоїте? Нам не вистачає рук”. Настільки було багато поранених, а я стою з камерою, у мене одна рука вільна. І я не знаю, як це сталося, але в мене в руці опиняється нога, яку ампутують, — згадує Костянтин Мельников.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Костянтин (@k.meln)

Та втома проходить, коли бачиш самовіддану боротьбу бійців на нулі. Костянтин Мельников пригадує ейфорію, коли на його очах у Бахмуті боєць збив свій перший російський літак. А щоб трофеїв було більше, практично кожен матеріал воєнкори Фактів супроводжують збором на потреби захисників.

— Дуже велика подяка людям, які донатять. Ми рахували з хлопцями-воєнкорами, що кожна знімальна група за своє відрядження в середньому збирає півтора мільйона гривень. А це означає, що після кожного сюжету наших воєнкорів у бійців стає ще більше дронів, — говорить воєнна кореспондентка Тетяна Наконечна.

Проте деякі журналісти вирішили змінити рід занять та приєднатись до лав захисників. Читай історію захисниці Тетяни про зміну професії, волонтерство та чим займається жінка на службі.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.