Війна забрала у нас дуже багато, навіть кольори. Тому художники та митці намагаються заповнити цю темряву за допомогою яскравих фарб.
Однією з тих, хто пише картини про сучасні події, є відома одеська художниця та ілюстраторка книг Ірина Потапенко.
Вона разом з чоловіком, двома великими собаками та чотирма котами зустріли війну на дачі під Одесою.
Відтоді скромний підвал помешкання, схожий, за словами Ірини, на нору гобіта, став прихистком та місцем для творчості.
З початком війни у художниці забрали всі кольори, і вона, яка до цього була яскравою прихильницею чорно-білих ілюстрацій, почала додавати до своїх робіт яскраві барви акварелі.
Адже Ірина твердо переконана, що заради перемоги потрібно бачити та відчувати всі відтінки й тонкощі навколишнього світу.
Тож так сталося, що підвал став не лише прихистком від можливих авіаційних ударів, а й місцем, де твориться мистецтво Підвальних хронік — серії кольорових малюнків, які відтворюють реалії через призму переживань авторки.
Ірина Потапенко розповіла історію створення цієї серії малюнків та поділилася, чому малювати та лишатися в Україні для неї настільки важливо.
Чому творчість рятує від вигорання
На питання “як ти?” від рідних жінка може відповісти тільки “норм” або “жива”, бо не бажає навантажувати когось своїми переживаннями.
Але з папером вона може бути щирою та відвертою, поділитися усім, що наболіло, й виплеснути туди всі свої почуття.
Жінка розповідає, що намагається витягти з себе навіть заховане почуття гумору.
Однак це не скасовує того факту, що спершу вона та багато інших митців мусили приходити до тями від жахіть війни.
Спочатку вони не могли творити, а зараз дехто ходить уже на замальовки в місто, співає, пише вірші, пісні.
Зараз, каже Ірина, всі потроху оговтуються від почуття розпачу та жаху, від вигорання й поступово повертаються до життя, підтримують одне оного.
Повинна прожити весь біль. Про рішення лишитися в Україні
Художниця не приховує, що в неї були думки виїхати за кордон, і це нормально, адже йдеться про життя.
Однак вона, як і більшість творчих людей, яким дуже болить, відчуває, що мусить і хоче пройти через усі випробування разом з іншими українцями, у себе вдома.
Боюся, якщо поїду з України, то перестану відчувати її. І як мені тоді малювати? Як розказати людям з інших країн про те, що відбувається в моїй країні?
Окрім цього, вони з чоловіком мають чимало домашніх тварин, з якими може бути проблематично влаштуватися за кордоном.
Тож для себе жінка вирішила залишатися в Україні до критичного моменту.
Якщо все буде геть погано і вкрай небезпечно, то вони з чоловіком шукатимуть безпеки деінде.
Хапатимемо наших собак, котів, мої пензлики і шукатимемо безпечніше місто.
Попри своє рішення залишатися в Україні, жінка дуже радіє, що її дітям вдалося успішно виїхати за кордон і зараз вони у безпеці.
Народження підвальної хроніки
Атмосфера у підвалі Ірини схожа на сцену з книги Аліса у країні чудес: всюди банки з варенням, полиці й драбини, а замість білого кролика — чоловік художниці Олексій.
Щоправда, розповідає жінка, у нього немає жилетної кишені для годинника, але є ліхтарик, кирка та респіратор.
Загалом, у її житті змінилося не багато. Вона малювала до війни й продовжує це робити, додалися тільки години, проведені у підвалі.
Підвальні хроніки — це невеличка серія малюнків про мене, мого чоловіка і наших котів з собаками, так звані мої сімейні хроніки війни.
Перші хроніки художниця почала малювати ще місяць тому, інакше впала б у депресію.
Розуміла, що на душі дуже тяжко, стільки болю та темряви, що треба, як барон Мюнхгаузен, витягати себе на поверхню за волосся.
Ці малюнки дещо схожі на комікси з краплею іронії. Вони багатьом сподобалися, тож художниця продовжує над ними працювати.
Війна позначилася й на стилі художниці. Якщо раніше вона віддавала перевагу чорно-білим замальовкам, то зараз хочеться відчувати і бачити світ у всій його соковитості та пишності.
Деякі свої акварельні роботи обпалюю вогнем, щоб показати, що мистецтво теж у вогні війни і ворог нищить те, що ми створювали.
Мистецтво переходить на солов’їну
Ірина Потапенко, як і багато українців, свідомо вирішила перейти на рідну мову. Її шлях до цього почався з книги Тореадори з Васюківки — тоді вона відчула в собі потребу відмовитися від російської.
З того часу жінка читає багато книжок українських авторів, які їй порадили друзі, й навіть пише свої вірші рідною мовою.
А тим часом режисер Олег Сенцов розповідає про свою свободу та творчість попри всі виклики життя.