Війна забрала у нас дуже багато, навіть кольори. Тому художники та митці намагаються заповнити цю темряву за допомогою яскравих фарб.
Однією з тих, хто пише картини про сучасні події, є відома одеська художниця та ілюстраторка книг Ірина Потапенко.
Вона разом з чоловіком, двома великими собаками та чотирма котами зустріли війну на дачі під Одесою.
Відтоді скромний підвал помешкання, схожий, за словами Ірини, на нору гобіта, став прихистком та місцем для творчості.
З початком війни у художниці забрали всі кольори, і вона, яка до цього була яскравою прихильницею чорно-білих ілюстрацій, почала додавати до своїх робіт яскраві барви акварелі.
Адже Ірина твердо переконана, що заради перемоги потрібно бачити та відчувати всі відтінки й тонкощі навколишнього світу.
Тож так сталося, що підвал став не лише прихистком від можливих авіаційних ударів, а й місцем, де твориться мистецтво Підвальних хронік — серії кольорових малюнків, які відтворюють реалії через призму переживань авторки.
Ірина Потапенко розповіла історію створення цієї серії малюнків та поділилася, чому малювати та лишатися в Україні для неї настільки важливо.
На питання “як ти?” від рідних жінка може відповісти тільки “норм” або “жива”, бо не бажає навантажувати когось своїми переживаннями.
Але з папером вона може бути щирою та відвертою, поділитися усім, що наболіло, й виплеснути туди всі свої почуття.
Жінка розповідає, що намагається витягти з себе навіть заховане почуття гумору.
Однак це не скасовує того факту, що спершу вона та багато інших митців мусили приходити до тями від жахіть війни.
Спочатку вони не могли творити, а зараз дехто ходить уже на замальовки в місто, співає, пише вірші, пісні.
Зараз, каже Ірина, всі потроху оговтуються від почуття розпачу та жаху, від вигорання й поступово повертаються до життя, підтримують одне оного.
Художниця не приховує, що в неї були думки виїхати за кордон, і це нормально, адже йдеться про життя.
Однак вона, як і більшість творчих людей, яким дуже болить, відчуває, що мусить і хоче пройти через усі випробування разом з іншими українцями, у себе вдома.
Боюся, якщо поїду з України, то перестану відчувати її. І як мені тоді малювати? Як розказати людям з інших країн про те, що відбувається в моїй країні?
Окрім цього, вони з чоловіком мають чимало домашніх тварин, з якими може бути проблематично влаштуватися за кордоном.
Тож для себе жінка вирішила залишатися в Україні до критичного моменту.
Якщо все буде геть погано і вкрай небезпечно, то вони з чоловіком шукатимуть безпеки деінде.
Хапатимемо наших собак, котів, мої пензлики і шукатимемо безпечніше місто.
Попри своє рішення залишатися в Україні, жінка дуже радіє, що її дітям вдалося успішно виїхати за кордон і зараз вони у безпеці.
Атмосфера у підвалі Ірини схожа на сцену з книги Аліса у країні чудес: всюди банки з варенням, полиці й драбини, а замість білого кролика — чоловік художниці Олексій.
Щоправда, розповідає жінка, у нього немає жилетної кишені для годинника, але є ліхтарик, кирка та респіратор.
Загалом, у її житті змінилося не багато. Вона малювала до війни й продовжує це робити, додалися тільки години, проведені у підвалі.
Підвальні хроніки — це невеличка серія малюнків про мене, мого чоловіка і наших котів з собаками, так звані мої сімейні хроніки війни.
Перші хроніки художниця почала малювати ще місяць тому, інакше впала б у депресію.
Розуміла, що на душі дуже тяжко, стільки болю та темряви, що треба, як барон Мюнхгаузен, витягати себе на поверхню за волосся.
Ці малюнки дещо схожі на комікси з краплею іронії. Вони багатьом сподобалися, тож художниця продовжує над ними працювати.
Війна позначилася й на стилі художниці. Якщо раніше вона віддавала перевагу чорно-білим замальовкам, то зараз хочеться відчувати і бачити світ у всій його соковитості та пишності.
Деякі свої акварельні роботи обпалюю вогнем, щоб показати, що мистецтво теж у вогні війни і ворог нищить те, що ми створювали.
Ірина Потапенко, як і багато українців, свідомо вирішила перейти на рідну мову. Її шлях до цього почався з книги Тореадори з Васюківки — тоді вона відчула в собі потребу відмовитися від російської.
З того часу жінка читає багато книжок українських авторів, які їй порадили друзі, й навіть пише свої вірші рідною мовою.
А тим часом режисер Олег Сенцов розповідає про свою свободу та творчість попри всі виклики життя.