Щодня українські захисники борються за Україну, свободу та незалежність усіх територій. Проте ведуть боротьбу не лише вони. Рідні героїв щодня долають тривогу, смуток та страх за життя дорогих людей.
На жаль, інколи доведеться боротися з переживаннями від поганих звісток. Через це проходять як великі, так й маленькі українці. Сьогодні ми разом з БФ Діти героїв розповімо історію Вероніки з Кривого Рогу, тато якої зник безвісти на війні.
Дівчинці досі важко говорити про свої переживання, проте творчість найбільше допомагає їй переживати біль, якого завдала ця клята війна.
Творчість відвертає від поганих думок
Дівчинка вчиться у художній школі, від поганих думок її відриває плетіння з бісеру, а її роботи були виставлені на українських та міжнародних виставках.
Вероніка — друга дитина в сімʼї. Вона народилась у Кривому Розі. До війни вони з мамою, татом і старшим братом Єгором насолоджувались щасливими сімейними моментами.
Тато Роман завжди з ніжністю ставився до донечки. Саме він навчив Вероніку плавати, кататися на роликах та велосипеді. Влітку вони всією сім’єю любити їздити на Чорне море.
А згодом батьки придбали омріяне авто і сімʼя почала ще більше подорожувати рідною Україною. У них було ще стільки планів і мрій!
Повномасштабне вторгнення
Та з моменту повномасштабного вторгнення життя розділилося на до та після. На момент 24 лютого Вероніці було десять років, а її брату Єгору — 16. Їхній тато Роман одразу вступив до лав ЗСУ. А вже у березні наступного року зник безвісти.
Телефонував він рідко, бо телефонувати з тих гарячих місць було небезпечно. Вероніка з братом завжди з нетерпінням чекали його дзвінка.
Вони запитували у тата, чи потрібно йому щось. А він завжди відповідав, що для нього важливо лише, аби у його сім’ї було все необхідне.
Роман воював на Херсонському напрямку. Це неподалік від їхнього дому, тому кілька разів йому вдавалося приїхати. Минулого року мама з татом відсвяткували 20-ту річницю подружнього життя.
А вже 15 березня, через рік після початку повномасштабної війни, зв’язок з ним обірвався. Їхній тато до сьогодні вважається зниклим безвісти.
Якийсь час Вероніка не показувала своїх емоцій. А після запитання: “Що для тебе означає війна?”, у дівчинки досі з’являються сльози. Вона каже, що нічого не пам’ятає, бо це викликає у неї лише страх і біль.
Бісер та творчість допомагає впоратися з болем
Змалечку Вероніка була дуже творчою. Окрім навчання у школі дівчинка вже шість років займається у художній школі.
— У мене дуже багато картин, які я намалювала. Я люблю виготовляти іграшки з паперу, здебільшого це одяг для ляльок. Також я пробувала виготовляти фігурки із шерсті за допомогою технології валяння.
Але плетіння з бісеру — моє улюблене заняття, мабуть, воно мене найбільше заспокоює і допомагає відганяти погані думки. Я почала багато плести з бісеру після того, як зник тато.
Велика мета маленькими руками
Якось одному з таткових побратимів потрібні були гроші на авто, бо їх попередню машину розбомбили. Мама організовувала для них збір, розповсюджувала інформацію у своїх соціальних мережах, сама надсилала кошти.
Мені хотілось допомогти і я вирішила, що можу почати продавати свої прикраси з бісеру, щоб у такий спосіб теж долучитися до збору, — розповідає Вероніка.
Я вже шість років навчаюсь у художній школі, і за цей час назбиралося доволі багато творчих робіт: малюнки, аплікації, роботи в технології валяння і вітражу.
Серед них є роботи, які брали участь у всеукраїнських і міжнародних конкурсах та виставках. Дві роботи були виставлені в Кривому Розі у міському виставковому залі. А ще одна подорожує Чорногорією, Сербією та Болгарією — ділиться Вероніка.
Навіть у темряві є те, що гріє душу
Вероніка розповіла, що місяць тому у них з’явилося кошеня, дівчинка назвала його Бублик. За її словами, мама принесла його з вулиці.
— Воно півночі нявчало, нам стало його шкода і ми взяли кошеня у дім. Тепер воно живе з нами.
Я дуже люблю тварин, особливо жабок. Я б із задоволенням завела собі таку тваринку. Не знаю чому я їх так полюбила, але я часто малюю їх, та навіть ліпила з пластиліну, — розповідає дівчинка.
Мама дівчинки, Катерина, розповіла, що колись Вероніка з татом дуже любила їздити купатись на водосховище, тато навчив її плавати. Тоді батьки лагідно називали дівчинку “нашою жабкою”. Можливо тому вони їй так подобаються.
Два тижні тому знову були на тому ставку, купалися. Вона там впіймала маленьку жабку, радості не було меж! — ділиться мама.
Добре, коли є ті, хто підтримає у важку хвилину
Мама Вероніки під час війни почала багато спілкуватися із психологами, які допомагають побороти складнощі та правильно виховувати дітей без батька.
Три місяці тому сімʼя приєдналась до фонду Діти Героїв, Катерина звернулась до фонду за порадою знайомої, чоловік якої теж зник безвісти.
Війна затьмарила дитинство. Але коли проходить трохи часу, то починаєш згадувати, що життя триває і треба підтримувати вогник в очах своїх дітей, не зважаючи ні на що.
Добре коли є ті, хто підтримає у важку хвилину, як нас підтримав своєю чергою фонд — ділиться Катерина.
Жінка розповіла, що від благодійного фонду Діти Героїв вже отримала фінансову допомогу, яку витратила на приємні розваги для дітей. А також фонд надіслав гуманітарну допомогу, яка дуже знадобилася: мега великий набір ліків, продуктові набори тощо.
На свій день народження я отримала у подарунок гроші. І ми поїхали у розважальний комплекс Fun Park, я дуже давно мріяла туди потрапити. Ще мені подарували планшет, на якому я можу малювати. А зараз чекаю на поїздку в дитячий табір у Карпатах від фонду, — з натхненням розповідає Вероніка.
Вероніці вже 12 років. Вона мріє стати дизайнером одягу. Дівчинка є справжнім прикладом того, що кожен переживає біль по-своєму. Головне, аби поруч були люди, які підтримають у важку хвилину.
Зараз Україна зазнає багато втрат, та найбільшим випробуванням це стає для дітей полеглих. Читай історію Анастасії, яка втратила батька, але попри біль втрати крокує до цілі.
Не пропускай найцікавіше, підписуйся на наш Telegram-канал.