Віддали своє життя за інших: історії жінок, які померли від російських обстрілів

Бути воїном, бути захисницею, бути годувальницею, бути партизанкою — бути жінкою. Повномасштабна війна в Україні змінила життя українських жінок в один день.

Хтось взяла на себе відповідальність за усю родину та вивезла її у безпечне місце. Інша пішла на кілька робіт, аби мати змогу допомагати ЗСУ та годувати своїх близьких. А ще інші жінки поїхали за кордон, аби гідно представити свою націю там та здобувати нові знання.

Проте назавжди в нашій пам’яті залишаться жінки, які пішли на фронт військовою чи волонтеркою і віддали своє життя за Україну. Історію таких жінок ми оповімо сьогодні. Про них також написали в УП.Життя.

Валентина Пушич, вивозила поранених

Взагалі все своє життя Валентина Пушич тяжіла до медицини, але в молодості вступити на омріяну спеціальність не вийшло. У 2016 році вирішила приєднатися до Збройних сил. З донькою, яка залишилася вдома, вона щодня тримала зв’язок телефоном.

Жінка виїздила в найгарячіші точки східного фронту. Її колеги та пацієнти згадують, що це була Жінка з великої букви: у її автівці та аптечках завжди був лад, а допомогу вона надавала так швидко, що ніхто й не міг подумати, буцім то Валентина насправді не медик за фахом.

Це жінка з великої букви. Працювала цілодобово. Завжди напоготові була. Відкривала вікна, бо боялася вчасно не почути, що привезли пораненого, — каже військовослужбовиця Олена Сніцаренко.

У тендітному тілі ховався залізний дух. Після перших особистих переживань під час евакуації поранених, вона стала спокійнішою. Врятувала жінка більше як сотню бійців. 

За порятунок військових під час важких боїв в Авдіївці жінку відзначили орденом За мужність III ступеня. Проте вона не поїхала на нагородження, щоб не залишати своїх побратимів і посестер. 

УП.Життя

Валентині було всього 41, коли до її Києва постукала велика війна. Вона вирішила бути корисною і допомагати тим, хто сам впоратися не зміг би — вивозила поранених. 

27 лютого 2022 року вона їхала на чергову евакуацію поранених. Разом з водієм Валентина загинула в автівці, яка потрапила під ворожий обстріл. 

Вона з дитинства добивалася свого. Завжди мріяла бути корисною людям, щоб життя не пройшло даремно, — пригадує мама жінки Ніна Беренок.

Посмертно Валентину Пушич нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

Ілона Куровська, волонтерила в окупованих селах

За кілька місяців до повномасштабного вторгнення Ілона Куровська планувала всиновити дитину. Завжди педантична, але така добра та дружня жінка мріяла подарувати комусь свою любов.

Події 24 лютого не стали для неї несподіванкою. Її рідні згадують, як жінка говорила про недостатню жорсткість українців та світу до російського вторгнення у 2014 році. Тож новий наступ мав статися.

— Мені досі важко говорити про неї в минулому часі. Завжди принципова, цілеспрямована. Намагалася бути максимально корисною, де б не була. Тому, коли почалося вторгнення, я знала, що вона обов’язково опиниться в центрі подій, — пригадує ще одна колега Ілони Куровської Аліна Римар.

УП.Життя

У перший день великої війни жінка поїхала у село Клавдієво-Тарасове у Бучанському районі. Там вона провела все своє дитинство, тож знала цю місцевість краще від усіх. Організувала там ТрО, а після повної окупації, крізь російські блокпости, возила їжу, ліки та шоломи для людей.

Жінка лісами проводила цивільних, які намагалися вибратися з окупації. Залишалася в селі попри все: просила матір, аби та виїхала, але сама хотіла залишитись і допомагати ЗСУ.

Востаннє матір бачила свою доньку 21 березня: пригадує, як тоді Ілона перед виїздом за дитячим харчуванням перехрестила автівку та прочитала молитву. 

24 березня Ілона разом із 24 річним волонтером підірвала на ворожій міні.

Перед смертю жінка ще намагалася накласти турнікет хлопцю поруч. 

Друзі Ілони чекають, коли їй нададуть звання Героя України посмертно. А ще хочуть на її честь назвати вулицю, де жила жінка: завдяки їй сусіди не померли від голоду та хвороб.

Читати на тему

Була однією з перших жінок у ЗСУ: історія старшої лейтенантки Ольги

Історія старшої лейтенантки про пережите у 2014 та після початку повномасштабного вторгнення.

Вікторія Яришко, допомагала херсонцям в окупації

39-річна Вікторія Яришко була волонтеркою обласного осередку Червоного Хреста у Херсоні. Туди її запросив друг та командир волонтерського загону швидкого реагування Микола Тараненко. 

Він пам’ятає її усміхненою та цілеспрямованою. Жінка поєднувала творчість, викладання та благодійну роботу, через що часто спала лише по чотири години на добу. Під час окупації Вікторія допомагала батькам з маленькими дітьми. Колеги навіть назвали її Феєю памперсів, бо жінка дуже любила малюків.

Люди, які пройшли разом окупацію, були вже не просто колегами, а фактично родиною. Ми багато спілкувалися, приділяли один одному увагу, щоб не впадати у відчай. Всі розуміли, чим ризикуємо, — розповідає подруга Наталія.

— Вікторія теж усвідомлювала, але вона була дівчиною-воїном. Вперта, цілеспрямована. Могла радитися з близькими, але рішення приймала завжди самостійно.

УП.Життя

15 грудня жінка біля офісу Червоного Хреста роздавала звільненим херсонцям хліб. Росіяни почали обстріл просто по живій черзі людей, тож тоді кілька людей поранило, а Вікторію та ще одного чоловіка — вбило.

Діти Вікторії на той момент були в укритті офісу, тому загибелі мами не бачили. Але дуже швидко про це дізналися. 

У жінки залишилися мама, чоловік і двоє дітей: 17-річна донька і 12-річний син.

Вікторія Кіященко, військова

Сама Вікторія вона була родом із Рубіжного, що в Луганській області. Вивчилася та працювала педагогом, де й познайомилася з чоловіком Олегом. 

У 2020 році Вікторія вступила до лав ЗСУ, бо вважала це громадянським обов’язком. Тоді їй було 38 років. Підписала контракт із 46 окремою аеромобільною бригадою.

Її колеги згадують, що Віка прокидалася о 4 ранку, аби на службу піти нафарбованою та з укладкою. Це було їй важливо.

Подруга Людмила любила свою подругу. Каже, що Вікторія завжди питала за доньок Людмили, бо й сама мріяла про дітей. Перед своєю смертю Вікторія домовилася із Людмилою, що вони мають поговорити телефоном. 

УП.Життя

14 березня подруги домовились зідзвонитися, але зв’язку не було. А вранці наступного дня побратими повідомили, що Вікторії не стало. Російський літак скинув бомбу на будинок, де жили військові. Жінка загинула разом ще з п’ятьма побратимами. 

За кілька хвилин до смерті Віка сказала своєму побратиму, що боїться йти на пост, від якого вже мало що залишилося після обстрілів. Вони помінялися, що й врятувало життя чоловікові. 

Нещодавно під Бахмутом загинула медикиня Яра. Історію про неї можеш прочитати в нашому іншому матеріалі.

Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!