Ужгород завжди хотів більше туристів бодай на кілька ночей, а не тільки транзитом в Європу, на екскурсію з гірського санаторію чи на легендарну весняну сакуру.
Ресторанний бізнес аналогічно потребував активніших потоків гостей. Наша мрія збулася, проте високою ціною.
Станом на 8 березня 2022 року в Ужгороді офіційно тимчасово мешкало 3356 вимушено переселених осіб. З початку війни міськрада зареєструвала 9700 осіб, за ніч із 7 на 8 березня записали 877. За різними підрахунками, в Ужгороді станом на 10 березня перебувало 20-30 тисяч вимушених переселенців (дані Ужгородської міськради).
Щодо кафе, то наразі найбільше відвідувачів приймає заклад, який досі був на паузі — це Дельфін. На час війни він став Гастрономічним батальйоном Дельфін.
Сюди щодня приходять 5–7 тисяч людей, інколи черга простягається від дверей до пішохідного мосту.
Для них готують 3–5 тонн безкоштовних сніданків, обідів, вечер. Смачних, від одних із найкращих шеф-кухарів. Також волонтери займаються доставкою на вокзал, кордони, загалом по Ужгороду, а ще передають у притулок для тварин. Відтак загалом працюють для 20 тисяч тих, хто цього потребує. І це щонайменше 200 тис. грн щодня.
Основний формат — їдальня. Проте тут також є ігровий простір для дітей, інколи грають музиканти, можна одержати різного роду інформацію, контакти, підтримку (медичну, психологічну, щодо дозвілля для дітей тощо).
Розповідаємо про ініціативу спільно з ужгородською рестораторкою Марією Туриніною.
Марія Туриніна. Фото: Христина Губська.
Як усе почалося
24 лютого Марія прокинулася від sms друзів про події в Києві. Стався шок, огорнув страх. Того ж дня їй написав ресторатор Олександр Сливканич з пропозицією оглянути ужгородський заклад Дельфін, щоб там годувати вимушено переселених осіб.
На той час локація не працювала. Власник погодився надати приміщення для волонтерських потреб. Відтак утворився Гастрономічний батальйон Дельфін.
Саша зайнявся організацією, закупкою товарів, співпрацею з постачальниками, охороною, знайшов меблі. Марія з колегою Вірою Архангел взяли на себе зал, почали координувати волонтерів.
Приєдналися шеф-кухарі — Сергій Ричук і Олександр Корнійчук. Команда робила запити в телеграм-чаті Закарпатської ресторанної асоціації, тож від колег надходить чимало допомоги.
Стартувала наполеглива праця, адже є щире прагнення допомогти тим, хто цього найбільше потребує.
25 лютого, десь о 6:15 ранку, Саша Сливканич зателефонував мені і сказав: “Дівчата, вставайте, ми потрібні людям”. 25 лютого ми запустили цю машину, і ось 12-й день (станом на 7 березня, — авт.) ми тут щодня. Кухня працює цілодобово, тому що великі обʼєми, буває від трьох до пʼяти тонн готової їжі на день.
Команда і волонтери
Таке відчуття, що в медитативному Ужгороді життя активно й невпинно вирує саме в Дельфіні.
Тут щодня трудяться щонайменше 150 волонтерів — на кухні й на барі; працівники на видачі й офіціанти; хлопці й дівчата, які чистять картоплю, роблять бутерброди; господиньки, котрі прибирають.
Бухгалтерія, охорона, водії, вантажники, працівники складу.
— Зараз я ще набираю команду адміністраторів, тому що в закладі завжди має бути адміністратор, який керує всім процесом. Без нього буде колапс.
У волонтерській спільноті зібралися одні з найкращих у ресторанній індустрії, і не тільки локальній.
— Чесно скажу: в нас дуже смачно, тому що працюють найкращі кухарі Закарпаття, і Києва, і Сум, і Харкова. Такі шеф-кухарі, на яких я як працівник ресторанної сфери дивилася в інстаграмі й казала, наприклад, вау, який крутий чувак, я його обожнюю. А тепер він стоїть у нас на кухні. У нас працює Яна, переможниця МастерШеф. Є бармен, який придумав Easy Foam у коктейльній індустрії. І тепер він стоїть у нас за баром. І вони — звичайні люди, які хочуть допомогти.
Ужгородці зі стартом війни записувалися в помічники, а згодом завітало напрочуд багато вимушено переселених осіб.
Люди повсякчас бомбардують новими заявками та ідеями чат у телеграмі, гарячу лінію і гугл-форму батальйону. Наразі в базі зареєстровано понад 2000 волонтерів.
Є толкові. Є які залишаються з нами. А є такі, що просто побули пʼять хвилин, сфотографувалися і пішли. Але загалом усі великі молодці, тому що це дуже тяжка безкоштовна робота.
Для переселенців праця в Дельфіні є способом переключитися і допомогти.
— Вони не хочуть бути “вдома”, читати новини. Вони хочуть відволіктися. Це дуже правильне рішення. У мене так само: якщо буду вдома, дивитимуся новини, то мені буде дуже погано.
Співпраця з партнерами
У столовій готують, безумовно, смачно. В перші дні навіть лосось подавали, адже підприємці надали безкоштовно. З Аргентини передали мʼясо, качатину.
Приїхала безоплатна фура з картоплею, а благодійник побажав не називати свого імені. Марія каже, що Європа максимально сприяє продуктами. Є гуманітарна допомога.
У перші дні було безліч безкоштовних надходжень, нині — переважно за гроші, проте від надійних, адекватних українських постачальників.
Відповідальна особа батальйону формує замовлення й оплачує партнерам. Працює бухгалтер, ведеться бухоблік, оформляються накладні, шеф-кухар діє за чіткою калькуляцією, стандартизація, робота технолога… Все працює, як у звичайному ресторані, з цифрами та відповідальністю, вкрай чітко, без хаосу.
Дельфін просить добродіїв не купувати їжу в супермаркетах, бо це дорожче. До того ж бракуватиме іншим ужгородцям та гостям. Ефективніше допомагати фінансово, адже партнери надають товари за собівартістю.
Ми просимо людей, які хочуть допомогти, щоби вони не їхали в магазини, не скуповували все, що бачать. Краще, щоби принесли нам готівку або переказали на рахунок. І ми самі все замовимо в постачальників.
Батальйон вдячний партнерам за адекватні ціни й водночас дивується, як окремі підприємці різко піднімають вартість. Наприклад, на кордон потрібна мівіна. З магазинів її змели, а на базарі вдвічі подорожчала.
— Але ми знаємо, кому сказати, щоби до них поїхали і трошки з ними поговорили (усміхається, — авт.). Бо це ненормально — наживатися на такій ситуації.
Фінанси
Середній чек на одну особу, з урахуванням першого, другого, компотів, соків, солодкого, становить плюс мінус 100 грн на день. Один обід — у середньому 15–20 грн. Витрати: близько 200 тис. грн щодня.
Гастрономічний центр не може думати тільки про “сьогодні”, а й має акумулювати і планувати кошти на майбутнє. Всі рахунки є офіційними, ви теж можете допомогти.
У перші дні в нас не вистачало коштів, тому що були дуже великі потоки людей. Зараз (вечір 7 березня, — авт.) у нас є якась готівка, але завтра зранку вона вже піде на госптовари, скотчі, коробки, спеції, овочі, ковбаси, сир.
Меню
У Дельфіні готують борщ, бограч, уху, солянку. Другі страви: рис, гречка, паста, перловка, гуляш, підлива, курячі гомілки. І неодмінно — салат.
На сніданок: каші, омлет, варене яйце, сосиски. З обіду починаються супи і другі страви. Із солодкого — печиво. Для дітей привозять пюре, суміші. Є корм і для котів, собак, адже часто люди приходять зі своїми улюбленцями.
Гості
Дельфін приймає відвідувачів із 9:00 до 21:00, можна завітати в будь-який час. Кухня готує безпосередньо для закладу, а також доставку на залізничні вокзали в Ужгороді та Чопі (20 км від Ужгорода), пункти пропуску Ужгород — Вишнє Німецьке та Чоп — Захонь.
Найменша кількість відвідувачів за день — близько 2000. Найбільша — близько 7000.
— До нас приходить дуже багато людей на сніданок, обід і вечерю, 5–7 тисяч — це 100%. Бувають черги. Посадка в залі — на 200-250 осіб, і вона завжди повна.
Водночас є гості, які в безкоштовній їдальні для переселенців просять матча лате на кокосовому молоці.
— На жаль, в нашій ситуації є дуже багато людей, які не розуміють, що взагалі ми тут робимо. Так, є ті, які питають про матча-лате на кокосовому молоці, ананасовий фреш, дитяче харчування Gerber з індичкою. Буває, що кажуть, а в мене сьогодні день народження, дасте мені торт?
Марія зізнається, що приходять і ті, які спокійно можуть собі дозволити поїсти у звичайному кафе. Бувають негативні. Не кожен прибирає за собою посуд. Проте загалом більшість — це просто вдячні люди.
— Але це ж наша ініціатива, тому що ми — людяні, і ми — із Закарпаття, і ми готові всіх обійняти (усміхається, — авт.).
Що далі
Гастрономічний батальйон Дельфін не планує полишати волонтерську діяльність. Хоч і виснажилися вже, бракує сил і фінансової підтримки добродіїв.
Вже час повертатися до основної роботи, але попри все цю справу не залишать, працюватимуть позмінно, по 5–6 годин на день.
Ми 100% будемо триматися, наскільки це можливо. Будемо старатися, щоби в нас була команда та, яка є. Держава допомагає і допомагатиме.
Марія каже, що з цими подіями прийшло розуміння, наскільки раніше ми не цінували життя і все просте, що в нас було.
— Хочеться просто бачити людей — живих, у безпеці.
P.S. Ця історія — про рестораторів під час війни. Нещодавно ми розповідали також про лікарню, волонтерство та життя медиків під час війни — історія анестезіолога з Одещини Івана Черненка.