Подолав тисячу кілометрів з чужими людьми, щоб доїхати до мами. Історія дев’ятирічного Максима з Чернігова

Кожен українець може згадати свій вечір 23 лютого та ранок 24 лютого. Спогади будуть відрізнятися кардинально. Щасливі ми лягали спати, спілкувалися з друзями, відпочивали чи працювали за кордоном і подумати не могли, що станеться найстрашніше.

Так було і з Вікторією. Жінка працювала у Польщі та, коли була змога, приїздила додому в Україну чи забирала свого сина Максима до себе за кордон.

Як дізналася про війну в Україні

Останнього разу Максим жив в Кракові у листопаді, він провів там два місяці, а потім мама наприкінці січня привезла його додому. Він жив в Чернігові з бабусею Ніною.

Думала, хай закінчить 4 клас, і потім віддам його до школи тут, у Кракові, — каже жінка. 

Проте війна внесла свої корективи.

24 лютого о 8 ранку він написав, що почалася війна. Я не повірила одразу, думала, дитина вигадує, —  розповідає Вікторія.

Мама хлопчика працює на кількох роботах. Каже, не було часу, щоб прочитати новини. Вперше про загрозу війни дізналася 20 лютого.

Жінка проходила медогляд, коли лікарка, почувши що Вікторія з України, крикнула: “Так у вас же війна!”. 

Проте Вікторія не зважала на її слова, бо більшості областей України люди жили звичайним життям: пили каву зранку, вели дітей у садочки та школи, ходили на роботу. 

—  Коли почали обстрілювати Чернігів, я втратила спокій та сон. Розумію, що людям важко там, в епіцентрі подій. Але ще важче знати, що моя дитина, мій сенс життя — там, а я за 1000 км і не можу його забрати, —  згадує жінка. 

(ілюстративне фото)

Надія на евакуацію

В цей час Максим щоночі, протягом 25 днів, проводив у бомбосховищі.

Він вже навчився: якщо лунає сирена —  треба брати рюкзак, бабусю та свою собачку і йти до укриття.

Вікторія з перших днів хотіла евакуювати дитину, проте не знала, як це зробити, бо бабуся Ніна навідріз відмовилася покидати домівку.

Вікторія допомагала українцям у Польщі, де познайомилася з волонтерами, тож 20 березня зателефонувала одній дівчині в Київ.

—  Я спитала, чи можна з кимось вивезти сина з Чернігова. Неочікувано, волонтерка запропонувала два варіанти: з літньою жінкою або мамою та двома дітьми-підлітками. Я обрала другий варіант. Ту маму звуть Леся, —  ділиться Вікторія.

В Україні вже був вечір, а збори на евакуаційний автобус були о 6:30 ранку. Мати не могла додзвонитися до бабусі, зв’язалася з сусідами, щоб повідомили її про евакуацію.

Врешті бабуся Ніна зателефонувала мамі Максима за деталями.

Вона запалювала сірники та збирала речі хлопчика, адже ні свічок, ні ліхтариків, ні електрики не було.

Читати на тему

Ангел, що оберігає сон онуки: зворушлива історія 84-річного дідуся

Щоб врятувати родину з-під обстрілів, дідусь сам сів за кермо та проїхав 500 км.

Дорога до Києва

Нарешті настав ранок, і Максим сів на автобус до Києва. Але дорогою окупанти обстрілювали авто, тож звична дорога до Києва, яка триває 1,5-2 години, розтягнулася на 8 годин.

Леся казала, що бомбили дуже сильно. Люди попадали на підлогу.

— Але Бог та майстерність водіїв врятували пасажирів. Усі живі, —  каже Вікторія.

Коли мама хлопчика дізналася, що він на вокзалі в столиці —  заплакала.

Дорога до Кракова

Леся зі своїми дітьми та Максимом сіли в купе. Придбали квитки по 200 грн. У плацкарт українців пускали безкоштовно, вони спали на підлозі.  

Всю дорогу Максим був неговірким. Сидів, як мишка, і дивився у вікно. Діти бачили, як над потягом летять ракети та снаряди. 

Вже о 23 годині 22 березня Вікторія зустріла сина на вокзалі у Кракові.

— Це були найстрашніші дні в моєму житті. І найскладніше рішення — відправити мого маленького хлопчика з чужими людьми в таку далеку та небезпечну дорогу. Зараз розумію, що все зробила правильно. І дуже вдячна Лесі, що зберегла його, — каже Вікторія. 

Нині хлопчик оговтується від пережитого в Чернігові та лікується. Адже холодні ночі в бомбосховищі дали про себе знати.

Буває й так, що люди тікали від війни у 2014 році і їм треба було тікати знову. Раніше ми розповідали історію братів Андросових, яким довелося це пережити.