Стійкість країни під час війни найчастіше пов’язують із технологіями, виробництвом чи оборонною промисловістю. Значно рідше — з університетами. Саме тому одна з дискусій Днів Ідей, які 11–12 липня Аспен Інститут Київ провів у Харкові, змістила фокус із того, що допомагає вистояти сьогодні, на те, що визначатиме силу країни через десять чи двадцять років.
Подію провів Аспен Інститут Київ за незмінної підтримки Єгора Гребеннікова. Цьогорічною темою стала трансформація міста: як перейти від логіки виживання до логіки розвитку, не втративши своєї ідентичності.
Розмова про освіту дуже швидко перестала бути розмовою про університети як окрему сферу. Насправді вона була про людський капітал — людей, які створюватимуть нові технології, проєктуватимуть критичну інфраструктуру, лікуватимуть поранених, працюватимуть в оборонній промисловості, розвиватимуть бізнес і будуватимуть державні інституції після війни. Іншими словами — про тих, від кого залежатиме майбутнє України.
Саме так запропонувала дивитися на роль технічної освіти президентка Національного авіаційного університету Ксенія Семенова:
Ми повністю переосмислюємо свою задачу як університет. Єдина притомна робота технічного університету під час війни — це готувати інженерні кадри для перемоги у війні та для відбудови.
За її словами, війна докорінно змінила роль університетів. Вони більше не можуть працювати за інерцією чи залишатися надмірно зарегульованими.
Освіта має бути достатньо гнучкою, щоб відповідати на виклики, які змінюються швидше, ніж навчальні програми. Саме тому університети дедалі активніше співпрацюють із бізнесом, оборонною сферою, міжнародними партнерами та переглядають власні моделі управління.
Ця думка особливо виразно прозвучала в Харкові — місті, де університети переживають війну як щоденну реальність.
Ректорка Харківського національного університету імені В. Н. КаразінаТетяна Кагановська згадала перші місяці повномасштабного вторгнення, коли університет зазнав численних руйнувань:
Ми залишилися без будівель, але зі спільнотою.
У цій фразі — не лише історія одного університету, а й досвід самого Харкова. Саме люди дозволяють інституціям продовжувати працювати, навіть коли руйнується матеріальна основа.
Водночас, за словами Кагановської, стійкість не можна зводити лише до здатності пережити кризу.
Стійкість — це не просто оговтатися після чергового вибуху й піти працювати. Це мати перспективу розвитку, стратегічне бачення і сильну команду.
Ця думка стала природним продовженням попередньої дискусії про майбутнє Харкова. Адже розвиток міста неможливий без людей, які не просто залишаються, а готові створювати нові знання, дослідження й рішення.
Саме тому розмова закономірно перейшла до питання талантів. Співзасновниця благодійного фонду Повір у себе, членкиня Наглядової ради Національного університету Києво-Могилянська академія Ірина Іванчик сформулювала, мабуть, найсильнішу тезу всієї панелі.
Дрони і ракети роблять талановиті люди. Гарний викладач, професор, науковець може виховати плеяду таких талантів.
Ці слова стали нагадуванням про просту причинно-наслідкову логіку, яку легко втратити з поля зору під час війни. Спочатку з’являється талановита людина. Потім — викладачі, які допомагають їй розкрити потенціал.
Потім — університет, здатний дати сучасні знання, лабораторії, середовище для досліджень і розвитку. І лише після цього виникають технології, інновації, інженерні рішення чи нові оборонні розробки.
Підтримка освіти не є альтернативою підтримці оборони. Вона є її необхідною передумовою.
Говорячи про майбутнє університетів, учасниці дискусії неодноразово поверталися до теми відкритості. Йшлося про професійні наглядові ради, більшу автономію, партнерства з бізнесом, сучасні моделі управління, які допомагають університетам швидше ухвалювати рішення й адаптуватися до нових викликів.
Усі ці зміни мають спільну мету — зробити університети сильнішими й здатними готувати фахівців для країни, що воює і водночас думає про майбутнє.
Головною темою дискусії була не освіта сама по собі, а горизонт планування. Поки війна змушує щодня реагувати на нові виклики, університети працюють із перспективою у десять, двадцять чи навіть тридцять років.
Інженер, який сьогодні вступає до університету, через кілька років проєктуватиме критичну інфраструктуру. Молодий науковець створюватиме технології, від яких залежатиме конкурентоспроможність країни.
Саме тому освіта — це не тема “після перемоги”. Це рішення, яке країна ухвалює вже сьогодні. Бо без сучасних університетів не буде кому створювати нові технології, розвивати економіку, зміцнювати обороноздатність і відбудовувати Україну. І в цьому сенсі інвестиції в освіту — це інвестиції в національну безпеку.
Фото: Аспен Інститут Київ
Якщо ж твоя дитина вже закінчує середню школу й думає, чи не піти на навчання далі за фахом, тоді читай, куди вступити після дев’ятого класу. Крім того, це може позбавити тяжких думок, як перевести дитину в іншу школу.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!