Кожен кривавий обстріл Росії залишає по собі страшні наслідки: зруйновані будинки, скалічені люди та загиблі. Такими фото ми ділимося в соцмережах, щоб показати світові жорстокість ворога та зруйнувати міфи про “миротворчі” ініціативи Путіна.
Але де тонка грань, коли поширення такого контенту є негуманним щодо постраждалих та їхніх рідних? Як правильно публікувати такі фото розповіла директорка Інституту масової інформації (ІМІ) Оксана Романюк.
Поширення страшних фото після обстрілів: чи є це доречним
Медіаекспертка зазначає, що журналісти не повинні експлуатувати страждання. Для цього існують правила, що регулюють етичну подачу інформації про смерть.
Медійникам не можна показувати голих мертвих людей, тіла мертвих дітей, відірвані кінцівки, калюжі крові та інші елементи, що можуть шокувати.
— І навіть ці правила не є істиною, бо все завжди залежить від окремої ситуації й контексту. На жаль, зараз несеться деякий тренд під назвою: “якщо ви не забороняєте зображення мертвих тіл — ви негуманні”. Боюся, проблема набагато складніша, ніж персональне горе, — додає Оксана Романюк.
Вона нагадує, що ми маємо справу з воєнними злочинами, які потребують фіксації й суспільного осмислення.
Правду про звірства потрібно не лише знати, але й бачити. Інакше це заперечення злочину. Я, звісно, говорю про фіксацію з урахуванням чинних норм етики воєнного репортажу.
Натомість замовчування та візуальна цензура смерті — це певна короткострокова форма психологічного захисту від війни. Проте довгостроковій перспективі, якщо створити стерильний інформаційний простір, це загрожує витісненню, табуюванню теми війни та деперсоналізації жертв.
— І, як наслідок, сприятиме колективній амнезії. Що своєю чергою вже буде загрозою нацбезпеці.
Оксана Романюк вважає важливим те, що люди репостять фото з наслідками обстрілів росіян. По-перше, вони отримують інформацію переважно із соцмереж, а репости є одним з основних способів інформування суспільства про вбивства, наприклад, беззбройних військовополонених. Це гуртує українців в протистоянні злочинам росіян.
— По-друге, репости — це форма переживання травми. Впевнена, що люди, які репостять плачуть і співчувають, а не роблять це, щоб насміятися. Наскільки я пам’ятаю, травмотерапія починається не з уникнення болю, а з визнання і проживання.
Тож репости можуть стати інструментом колективного зцілення, а не повторною травматизацією чи неповаги.
Документування злочинів: які обмеження є для журналістів
Фотографи, які документують злочини, в багатьох випадках спираються на матеріали журналістів. Зображення, зняті незалежними журналістами, а не державними структурами, мають дуже високу доказову цінність.
— Також є досвід країн, що пройшли через геноциди, тоталітарні режими до нас: Руанда, Німеччина. Там візуальний архів трагедій був дуже важливим і сприяв суспільному переосмисленню.
Щодо законодавства Оксана зазначає, що приватність — це важливе право людини. Але в умовах війни, коли йдеться про фіксацію різних злочинів, не має можливості захищати приватність так, щоб це перекреслювало суспільний інтерес.
Тому у цьому випадку потрібен розумний компроміс між приватністю і суспільним інтересом, який все одно неможливо чітко зафіксувати, адже все залежить від ситуації.
— Етична публікація — це публікація з контекстом, попередженням в заголовку, за потреби з блюром або без впізнаваних рис особи, з дотриманням людської гідності, — нагадує вона.
Публікація страшних фото може вплинути на нас більше, ніж здається. Психолог пояснила, що роблять з нами такі світлини.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!
