На жаль, в полон потрапляє чимало людей. У Науково-дослідному центрі гуманітарних проблем ЗСУ зазначають, що майже всі, хто повертається з полону, є катованими, але стан здоров’я — різний.
Так, фізично військовослужбовці можуть бути здоровими, але може спостерігатися втрата почуття свого Я. Тож для всіх, хто повертається з ізоляції та нелюдських умов полону, передбачена реінтеграція.
Це комплекс заходів щодо відновлення психічного та фізичного стану, соціальної адаптації особового складу. Усе, щоб військовий зміг повернутися у життя соціуму, родини та служби, якщо дозволить здоров’я.
Система реінтеграції звільнених з полону має чотири стадії: медичне обстеження та надання допомоги, психологічна оцінка та постізоляційна декомпресія, дебрифінг — вивчення досвіду, соціально-правова підтримка.
Та не менш важливою є підтримка родини. Як це правильно робити? Адже навіть звичні обійми можуть налякати людину через несподіваність.
Тож як родинам правильно спілкуватися з близькими після тортур та полону, розповіли психологині Тетяна Сіренко, Наталія Зарецька, Наталія Підлісна та керівниця ГО Блакитний птах Ганна Мокроусова.
Психологиня-травмотерапевтка Тетяна Сіренко розповіла, що наслідки тортур дуже тривалі у часі, бо фізичне ушкодження і психологічні травми вимагають довгого супроводу та комплексного лікування.
Допомогти в адаптації до звичайного життя можуть не лише психологи. У рідних та близьких людей є навіть більше впливу. Ось як ти можеш допомогти.
У звільнених з полону часто виникають труднощі з тим, щоб взяти на себе відповідальність. Адже за будь-який вибір їх карали.
Про це свідчать численні видимі наслідки катування: гематоми, забиття, рани, шрами, опіки від цигарки, гарячої води чи символу таврування, переломи, збиті суглоби тощо.
Однак не слід наполягати на тому, щоб людина все ж взяла відповідальність. Передусім їй треба повернути віру, що в неї є права. Адже під час полону ці права насильно відбирали.
Цим займається не лише психолог, сприяти цьому можуть і рідні. Так, родині не варто змушувати людину, тиснути на неї. Адже надання права вибору — це вже важлива частина терапії.
Якщо людина й наважується на терапію, то після довгого перебування у полоні та тортур вона може відключатись від довіри, емоційної прив’язки, через що легко обривати контакт.
Родині пацієнт швидше скаже, що його дратує та заважає встановленню контакту. Тоді слід подбати про безперервність переходу на різні ланки лікування.
Родині не варто ставитися до звільнених у щоденному житті, як до хворих. Їм потрібна родина, яка посприяє поступовому поверненню контролю над власним життям та людських прав.
Дуже важливо забезпечити достатньо комфорту в побуті. Йдеться про те, щоб придивлятися, що зберігає спокій, а що дратує.
Так, військова психологиня Наталія Зарецька радить обережно помічати, що викликає тривогу, та питати дозвіл на надання допомоги: підвезти до лікарні, піти разом чи ні.
Наталія Підлісна розповіла, що у людей, які пережили полон, виникають два типи конфлікту. Перший — коли постраждалі не дозволяють контролювати себе, але при цьому самі намагаються контролювати всіх.
Зазвичай після полону люди гостро відчувають зайвий контроль. Наприклад, постійно зачинені чи навпаки відчинені двері можуть стати тригером, який запускає неприємні спогади, — додає Тетяна Сіренко.
Другий тип — людина думками кудись поринає і мовчить годинами, закривається у кімнаті. Така поведінка є нормальною, бо людина переживає свій травматичний досвід. Варто встановити базову довіру.
Доведеться чекати, поки вона не перетравить це на самоті. Бо дехто тільки на самоті може знайти психологічні ресурси в собі.
Тут також варто поважати приватний простір та бути обережними зі словами, адже вони теж дуже ранять, зазначає Наталія Зарецька.
Фрази про те, як мені тебе шкода, краще замінити своїми короткими розповідями про події в родині, у знайомих, про свої почуття, доки рідна людина була в полоні.
Є люди, які не хочуть, щоб близькі знали, що вони пережили, та травмувались цими розповідями. Тому звільнені з полону прагнуть уникати зайвого спілкування. Парадокс ситуації полягає в тому, що самостійно зцілитись вони не можуть.
Вони відчувають сором за сам факт потрапляння у полон, мають почуття провини за те, що вже на волі, а хтось із побратимів ще там залишився. Люди зовсім не хочуть говорити про пережите.
Виникає дисоціація — захисний механізм психіки, коли людина вважає, що це сталося не з нею, а з кимось іншим, щоб не було таких болісних емоцій.
Що б родина не казала, він/вона киватиме головою, але не усвідомлюватиме зміст слів, які чує. Важливо повернути близькій людині гідність, бо вона відчуває сором через те, що з нею сталося, хоча в цьому не винна.
Щоб повернути почуття людської гідності, варто говорити, що людину поважають. Головне, що вона вижила і що всі вдячні за її внесок у перемогу.
Для подолання сорому варто говорити: ти тоді не міг/могла контролювати свої реакції, бо це не передбачено природою. Також важливо наголошувати, що зараз людина у безпеці, поруч друзі, родина.
Крім психологічних нюансів, стрес має й фізіологічні прояви. Найкращим лікуванням стануть фізичне навантаження та душ.
Якщо ти бачиш, що у звільненого(-ої) з полону виникли проблеми зі сном, він/вона агресивно на все реагує чи постійно в апатії, поясни та навіть покажи, що йому/їй допоможе психолог.
Також можна поспілкуватися з колишнім(-ньою) полоненим(-ою), який(-а) мав(-ла) аналогічні проблеми та може порекомендувати спеціаліста.
Друзі мають бути емпатичними, продовжувати традиції, які були до полону, щоб дати відчуття зв’язку з минулим. Також важливо допомогти людині включитися у громадське життя, щоб з’явилися нові сенси та ресурси.
А що робити, куди звертатися та про що подбати самотужки, якщо рідна людина потрапила в полон, читай у нашому матеріалі.