Поговоримо? Як “всі забули” про Херсон – колонка головної редакторки

Соцмережі – яскравий зріз суспільства. Коли в одних танці Heels, в інших – збори, збори і ще раз збори. Здається, прірва між першими та другими росте в геометричній прогресії. Але чи так це насправді? 

Чи мають підґрунтя меседжі на кшталт “Всі забули про Херсон”, “Чому мовчите про Маріуполь”? А таких, до слова, чимало несеться в соцмережах українців. І ні, часто це не вкиди ботів чи проросійськи налаштованого міноритету. 

Це люди, яким болить. 

Проблема виникає тоді, коли українці беруться порівнювати горе своє – з горем інших українців. І часом емоційне тло засліплює очі, бо ж “он у Києві ресторанів скільки відкрито, це нормально взагалі чи ні?”. Але чи стане краще, якщо всі міста перетворяться на привиди? Чи стане місць роботи для тисяч українців, які були залучені у сфері обслуговування, логістиці, на дрібних виробництвах? 

Країна не може зупинитися на час війни. 

Кожен день “простою”, як і в бізнесі, дуже дорого вартує.

Чому ж тоді нас не полишає почуття несправедливості, обурення, осуду під час чергової атаки Росії? Хто і чому каже: “Всі забули про Херсон!”. Мабуть, достатньо лаконічного: 

Кожному болить своє. І це нормально. 

ДСНС у Києві/наслідки прильоту у центрі міста

А от що ненормально, то це кидатися на своїх же. Я бачила це в день обстрілу Києва 20 грудня. Десяток дописів, в яких люди не розуміли, чому всі репостять Київ, “його ж рідко обстрілюють, а от Херсон…”. Тут може бути назва будь-якого міста чи селища України.

Ситуація різна і непорівнювана – у Маріуполі, Харкові, Львові, Києві. Але від того ворогом не перестає бути Росія, а міста не припиняють зазнавати ран. 

Киян багато, і кияни постили Київ, бо їм за нього болить. Вони точно гуляли біля костелу, були коло місця прильоту, десь там купували каву чи вигулювали собаку. А, може, десь неподалік працювали чи вперше спробували йогу. І це все дрібниці, які емоційно пов’язують тебе і конкретний обстріл чи приліт. 

Читати на тему

Дім був відображенням всесвіту…Як ми переживаємо втрату житла та які стадії проходимо

Які є стадії переживання втрати домівки та чи може людина самостійно зцілитися.

Так само болить і людям з окупованих, прифронтових міст, і так само болить львів’янам. 

Ніхто не хоче бачити зраненим своє місто. 

А от емоційний ресурс вичерпний, тому і реагуємо ми частіше на те, що до нас “ближче” — селище, де народились; місто, де живе мама чи бабуся; той саме Київ, де працюємо роками; приліт по кав’ярні, де працювали під час блекаутів. 

Меседж мій буде простим і водночас неймовірно складним. Нам треба навчитися не порівнювати горе своє і чуже, й повертати собі емпатію.

Покровськ – це не “десь там”, Покровськ – це Україна. Але і Київ – це так само Україна, тому кожен приліт – це чиясь травма. Травма щонайменше одного українця. 

На жаль, ми вже отримали колективну травму “у подарунок”. Тож тепер слід зрозуміти, як прожити війну з мінімальною шкодою для наступних поколінь. Читай про це в іншому нашому матеріалі.

Головне фото: Херсонська ОДА

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.