Я знав, що вночі почнеться — дивився на людей і було болісне відчуття. Відверта історія актора, що покинув сцену і пішов на фронт

Знати про невідворотну подію і мовчати, бо змінити нічого не зможеш. А попри важкі думки в голові — відіграти останню виставу у мирному Києві. 

24 лютого — саме той день, що розірвав ефемерні уявлення про силу домовленостей з Росією. Напруга наростала протягом останніх тижнів, але українці наче все одно не були готовими, не вірили, не знали як діяти. 

Знав Євген Волошенюк — актор театру Чорний квадрат, який на другий день повномасштабного вторгнення пішов до військкомату та став на захист країни. Він може говорити про власні думки та переживання, але при згадці про загиблого друга зупиняється, щоб перевести подих.

Редакція Вікна-новини поспілкувалася з Євгеном про його довоєнне життя, бойовий досвід та втрату друга й побратима, також актора театру Олександра Снігуровського. 

За день до жаху

Євген працює у театрі Чорний квадрат з 1993 року, тож сцена справді стала для нього домом. Любив роботу і навіть під час війни виривається у Київ, щоб зіграти у виставі. Але за день до повномасштабного вторгнення він не міг уявити, як саме складеться його життя.

— Що змотивувало Вас піти на війну?

— У ті дні з усіх сторін говорили про можливий напад РФ. Напевно, тоді кожен ставив перед собою запитання: “А що буду робити я?”. У мене не було сумнівів, що в разі початку вторгнення я піду захищати країну. 

А ще ділиться: напередодні вторгнення йому подзвонив друг і сказав: “Сьогодні вночі почнеться”.

— Мій знайомий військовий зорієнтував про початок війни заздалегідь. Тобто я вже 23-го знав, що цієї ночі почнеться війна. Я йшов на виставу, дивився на людей навколо, і таке було дивне відчуття, болісне…

Я подумав: якщо скажу комусь із колег, то товариші погано зіграють. А сам для себе я тоді попрощався із мирним життям. 

Тоді люди були напружені, але всі хотіли отримати позитивні емоції. 

— А пам’ятаєте, як називалася та остання вистава 23 лютого?

— Легкий спосіб зробити бабла, — усміхається Євген. — Думаю, що в мене є властивість заспокоюватися в будь-якій ситуації. Я намагався отримати якомога більше задоволення від роботи того дня. Зрештою, після вистави не витримав і сказав одному товаришу про те, що знаю.

— І якою була його реакція?

— Ну, шокований, звісно. Але тоді ж усі вже про це говорили.

Читати на тему

Я побував в усіх гарячих точках світу! Як американський військовий організовує надскладні операції порятунку українців

Раніше він рятував людей в Афганістані, а тепер евакуює їх з гарячих точок України.

Рішення піти на війну

У перший день потрапити до військкомату Євгену не вийшло, але вже 25 лютого він із другом та сусідом поїхали туди. 

— Спершу я служив на реанімобілі — виявилося, що мав відповідну категорію водіння. Це була Київська область — поки йшла атака на Київ, ми з командою возили з навколишніх напрямків поранених.

— Скажіть, які внутрішні трансформації Ви помітили в собі після такої різкої зміни діяльності?

— Не можу сказати, що помітив щось таке, бо з першого дня і до сьогодні я вірю в нашу перемогу. 

Єдине, звісно, розумію, що для мого віку війна — це фізично важко. Ментально — нічого не змінилося, але фізично… Навіть коли я був на керівній посаді, то намагався своїм прикладом показати щось — бути разом з хлопцями, носити вантажі.

А мені цього не можна за здоров’ям, ще й гіпертонік. Та разом з тим, тут дуже багато вікових людей, — розповідає Євген.

— Ви сказали про керівну посаду. Ви керували якимись воєнними діями? Розкажіть щось про свій бойовий досвід.

— Ні-ні, я був у бойовому піхотному підрозділі, але мій підрозділ опікувався постачанням особовому складу боєприпасів, харчування, форми та інших армійських “аксесуарів”. Все це було, звісно, не в окопах, але доводилося бувати в різних місцях.

Ми забезпечували підрозділи, доставляли боєприпаси. Іноді доводилося підвозити снаряди у такі місця, де накривали обстрілами, чи у так звані “сірі зони” — щоб танк не повертався на місце заправки. 

Досить мало приємного, коли там вночі ти пробираєшся, і щось тріщить, шумить, стріляє. А їздити треба з вимкненими фарами.

Євген розповідає: більшість близьких зрозуміли та прийняли рішення чоловіка піти служити. Але були й знайомі, які відмовляли його.

— Казали мені: “Куди ти пнешся, тобі ж за 50?”. А я: “А що, повинні гинути молоді, 20, 30 років, які навіть ще й не пожили?”.

— Чи спілкуєтеся Ви зараз із кимось зі своїх колег?

— На щастя, у мене є можливість навіть іноді виступати на сцені, мене командири тихенько відпускають. Кілька разів на місяць я з’являюсь у театрі, граю вистави, спілкуюся з тими, хто залишився. 

— Ці вистави якось допомагають морально перемкнутися?

— Я вам скажу так: коли перевівся з “передка” до Києва, то спершу не хотілося їсти, навіть спати не міг, не те що грати на сцені. Ну не було, знаєте, внутрішнього резерву, лише повне спустошення. Потім натхнення з’явилося і наче таки друге дихання прийшло.

Я зрозумів, що саме це мені допоможе триматися на поверхні.

Знаю, що багато хто з цим, мабуть, не згоден — але я вважаю, що у скрутні часи треба собі давати якийсь продух, повеселитися, на щось подивитися гарне, десь посміятися, відпочити — це дає моральний резерв, щоб жити та боротися далі.

Звісно, зараз важко зібрати повний зал, але люди йдуть в театр і хочуть отримувати позитивні емоції. Ну й економічно це, зрозуміло, потрібно для держави: нам виплачують зарплати, глядачі платять за квиток. 

Втрата друга

Герої не обирають війну, але війна обирає саме їх. І Україна у повномасштабному вторгненні втрачає своїх найкращих громадян. 

Євген на війні втратив свого друга, колегу та побратима Олександра Снігуровського. Зазначає: історії таких людей, як Сашко, варто знати кожному.

— Яким Ви пам’ятаєте Олександра, якою він був людиною?

— Він прийшов у наш театр десь у 1995 чи 1996 році. Можна сказати, що я знав його 25 років. Веселий, розумний, гарний товариш — багато чого з ним пройшли, і працювали разом і грали, і відпочивали. 

Кілька років тому він із сім’єю виїхав жити у Сполучені Штати, став жителем Лос-Анджелесу. Але після того, як трапилася ця навала, він не витримав і приїхав сюди.

Зібрав гроші, закупив обладнання на п’ять чи шість рюкзаків, навіть бронежилет у нього не вліз в сумку і він одягнув його на себе. Уявіть собі! Як його пропустили в аеропорті?..

Спочатку люди сахалися, але коли він сказав, що їде захищати батьківщину — там були овації.

Спершу Олександр займався волонтерською діяльністю, допомагав дружині Євгена Анні, яка возила з Польщі ліки — він забирав їх у Львові. Євген пригадує, що згодом він запропонував другу служити разом. 

— Як Ви дізналися про його смерть? Що відчули?

— Звичайно, всі шоковані були. Розумієте, у нього була можливість залишатися в моєму підрозділі по матеріально-технічному забезпеченню, а не бути в окопах, як то кажуть. Але він хотів у розвідку — купив за свої гроші дрон, пройшов курси й пішов до розвідників нашого підрозділу.

Звісно, коли ти розвідник, то перебуваєш у найважчих точках максимально близько до ворога.

Його дуже цінували як спеціаліста. Спочатку до нього зверхньо поставилися, бо з цивільного життя прийшов. Але потім я особисто чув, як про нього доповідали нашому командиру — спеціаліст, казали. 

— За яких обставин він загинув?

— Він вів спостереження за противником, але не помітив пострілу з танку. 

Євген вважає, що історія Олександра варта того, аби про неї знали всі. Каже: у такій ситуації багато людей за великі кошти виїздили з країни, а Сашко повернувся зі США, щоб боронити рідну землю.

Він міг не повертатися, міг допомагати донатами. Історія його повернення, його служби, його загибелі — найкращий приклад для інших.

Якби він зараз був тут, я б сказав, що пишаюся тим, що знаю його.

На жаль, після повернення з бойової частини мені вже довелося чотири рази бути на похоронах. Цей біль не стає рутиною, але він надає наснаги для того, щоб помститися.

Євген Волошенюк став режисером відео, присвяченого загиблому товаришу. Фільмування робили до Дня Незалежності України.

Читати на тему

Країна починається з тебе: коли День Незалежності України та яка історія державного свята

Саме наприкінці палкого літа 1991 року українці отримали державну незалежність, яку тепер ніколи й ні на що не проміняють.

Життя після

Війна залишить по собі рубці, але щоб прожити цей шлях зараз, варто вже планувати майбутнє. Бо тут все працює як і з відпочинком: якщо не знайти продуху, то втрачається сенс битви.

— Як Ви ставитеся до акторської професії зараз? 

— Моє ставлення не змінилося, просто зараз ми маємо робити все, щоб глядач міг подолати внутрішню кризу.

До того ж тепер ми поєднуємо з цим і волонтерство, бо гроші за квитки ідуть на медикаменти для ЗСУ, тобто вбиваємо одразу кількох зайців.

— Чи думали Ви над тим, що робитимете після повернення з війни? Маєте якісь плани?

— Я дуже полюбляю мандрівки, і коли виникає можливість, то завжди намагаюсь подивитися світ. Уже думаю, куди б міг поїхати в першу чергу. І творчі плани є, навіть зараз зі своїми колегами онлайн репетируємо виставу. 

Але звісно, поки ми працюємо на перемогу.

— Яку країну відвідаєте першою?

— Ісландію. Я вже був у 33 країнах, але з країнами вікінгів все ніяк не ладналося. А Ісландія — дуже екзотична, хотілося б почати саме з неї. Тим більше, що вже в нас такі розмови з моїми друзями були, — зізнається чоловік.

— Як Ви вважаєте, в чому сила українців?

— Я ж виріс при Радянському Союзі, з цими історіями про братні народи. А все ж виявилося, що ні — не такі ми вже й схожі з росіянами чи білорусами.

Я дуже сподіваюся, що в перспективі це розуміння принесе нашому суспільству користь, — висновує Євген Волошенюк.

Про інші сенси життя після війни знає і Євген Чуднецов, який двічі пережив полон та побував у Маріуполі. Його історію можеш дізнатися з нашого іншого матеріалу.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.