Бачу, як пацієнт радіє, і в мене сльозами наливаються очі. А потім згадую: “Так, я ж фахівчиня, я повинна мотивувати!”…
Анна з дитинства любила спорт й захоплювалася психологією. Її приваблювала медицина, тож вибір навчальної дисципліни був нескладним. А далі їй судилося розвивати новий для рідної країни напрямок, аби допомагати тисячам людей.
Повномасштабна війна, яку розвʼязала проти нас Росія, принесла не лише руйнування, але й нові виклики у сфері реабілітації та відновлення. Саме в цей складний час першість отримують фахівці, здатні допомогти людям повернутися до повноцінного життя.
Серед них — ерготерапевти (-ки). Про нюанси складної роботи, виклики для відносно молодої гілки спеціалістів в Україні та жіночий підхід у реабілітації ветеранів ексклюзивно Вікнам розповіла ерготерапевтка клініки Олександрівська у Запоріжжі Анна Згуральська.
Цей матеріал є частиною спецпроекту Вікон за назвою Невидимі жінки. У ньому ти знайдеш історії українок, чия праця часто залишається в тіні — шахтарок, працівниць авіапідприємств, машиністок, реабілітологинь, науковиць. Говоримо про героїнь нашого часу в тилу.
Хто такий ерготерапевт
— Ерготерапевт — це насамперед фахівець, який допомагає людині повернутися до навичок повсякденного життя попри травми, захворювання або інвалідність.
І основною метою ерготерапії є не лише фізичне відновлення, а й максимальна незалежність у побуті, роботі, навчанні або дозвіллі, — пояснює Анна.
На відміну від фізичного терапевта, який зосереджується переважно на відновленні структури та функції ураженого сегмента, ерготерапевт працює з діяльністю пацієнта в ширшому сенсі, враховуючи ураження.
Так, фахівчиня говорить про такі речі як обслуговування себе, взаємодію людини з середовищем та іншими, виконання соціальних ролей тощо.
Фото надані Анною Згуральською
Ерготерапевт може навчити людину після травми адаптуватися, виконувати елементарні речі — інколи навіть іншим способом, якщо так буде легше для пацієнта в нових умовах. Спеціалісти також працюють з когнітивними та психоемоційними аспектами
Спеціалісти також не мають протоколу лікування — це дає можливість індивідуального підходу, — каже Анна.
Нині законом чітко визначені такі професії: фізичний терапевт, ерготерапевт, терапевт мови та мовлення, психолог, лікар фізичної та реабілітаційної медицини, ортезист-протезист.
— Чи потрібно тоді здобувати медичну освіту для того, щоб стати ерготерапевтом (-кою)?
— Так, це дуже важливий етап. МОЗ визначає, що повноправна діяльність можлива лише після отримання магістра за спеціальністю ерготерапія.
Фото надані Анною Згуральською
Це дозволяє не лише працювати в медичній сфері, а й бути частиною мультидисциплінарної команди, вести медичну документацію та працювати з контрактами НСЗУ.
За кордоном спеціальність ерготерапії існує вже років 100. А в нас активно поширюватись вона почала з розвитком нової сучасної реабілітації.
Приблизно десять років, як ми почали потужно працювати в цьому напрямку.
— А скільки років ви працюєте ерготерапевткою?
— Я жартую, що перестала рахувати. Але вже сім років.
Жінкам простіше відновити довіру у пацієнта
Робота в ерготерапії складна як фізично, так і морально. Але це не лякає тих, хто народжений (-а) стати спеціалістом (-кою). Анна Згуральська ділиться, що їй також буває складно, але у жінок є своя перевага у такій професії.
— Ми більш емпатичні до пацієнта, чуйні та інтуїтивні, це допомагає встановити довіру з пацієнтом, знайти індивідуальний підхід.
З фізичного боку дійсно є складнощі: потрібно пацієнта підтримувати, підстраховувати, вправи показувати, це все вимагає ресурсу.
Фото надані Анною Згуральською
Моральна частина… скажімо так: набагато складніше, бо дуже непросто залишатися емоційно стійкою, коли бачиш біль, втрату, боротьбу. Або коли твій пацієнт, наприклад, ветеран з подвійною ампутацією, вчиться одягатись, або інший пацієнт заново вчиться тримати ложку після інсульту і їсти без допомоги дружини.
Водночас я впевнена, що саме в цих моментах справжній сенс моєї професії, — каже ерготерапевтка.
Часто пацієнти вчать своїх лікарів чогось нового. Для Анни це особливий стосунок з людиною, адже ці речі дійсно можуть надихати.
— В нас був пацієнт Василь, який він дуже хотів знову відчувати себе татом. Найбільшою його ціллю було навчитися ходити без милиць, сісти за кермо свого авто і довезти свою доню на гурток з танців.
Інший пацієнт зміг йти по біговій доріжці, не тримаючись руками. Я бачила, як він радіє, і в мене очі були повні сліз!
Найдужче запамʼятався Іван, тренер в спортивному клубі в Запоріжжі. Під час виконання бойових дій він отримав поранення, втратив око та пережив високу ампутацію ноги.
Але завдяки позитивному налаштуванню та постійній праці над собою він став на ноги та повернувся до свого клубу, — ділиться фахівчиня.
Для досягнення таких результатів вся мультидисциплінарна команда працює над відновленням ветерана: лікар фізичної та реабілітаційної медицини, психолог, ерготерапевт, фізичні терапевти, соціальні працівники, терапевти мови та мовлення й сам пацієнт.
Ерготерапевтом, напевно, не можна стати. Ним треба бути, треба знайти вроджене бажання допомагати, мотивувати інших людей.
— Частина роботи залежить і від пацієнта. Який коротко- та довгостроковий запит він поставить, так ми, наче його менеджери, будемо планувати етапи занять.
— Для цієї роботи треба мати чимало ресурсу. Де ви його берете? Як дієте, щоб не вигоріти на роботі?
— Останні чотири роки вигорання буває дуже часто. Я роблю маленькі ритуали, наприклад, після роботи пішки прогулююся, або купую улюблену каву чи спілкуюсь з друзями. Фізична активність теж дуже допомагає.
Емоційне виснаження в роботі з людьми, особливо в реабілітації, трапляється дуже часто, його обов’язково треба чимось перекривати.
Найважливіша порада — встановити чіткі внутрішні межі. Тобто я з пацієнтом, я в процесі, але я з ним не повертаюся додому.
Перші роки роботи я переживала за кожного пацієнта, навіть коли він вже виписувався. Але це не правильно.
Можна виговоритися колегам, це теж дуже розвантажує. Проходити сесії з психологом періодично. Чи геть побути в тиші, без телефона, музики тощо.
Фото надані Анною Згуральською
Тут теж, як в реабілітації — все індивідуально, обирати варто з того, що підходить саме тобі, — каже ерготерапевтка.
— Що ви найбільше любите у своїй роботі?
— Люблю, коли бачу у пацієнта жагу до нового життя. І коли він робить маленькі кроки, навіть як самостійно виходить за межі палати, одягає протез, коли жінка після перелому ліктя вперше фарбує собі вії.
Як фахівчиня, я часто даю своїм пацієнтам виконати якісь вправи, бо знаю — зараз він (вона) їх зробить.
І я знаю, що зараз буде саме той момент радості. Тихенько дістаю телефон і знімаю цю першу вдалу спробу. Потім пацієнт сам просить надіслати йому ці відео на пам’ять або, щоб похизуватись близьким.
Згодом, вже поза межами реабілітації, пацієнти можуть і надалі повідомляти про свої успіхи.
Щодня страшно, коли не знаєш, де буде наступний вибух
Анна Згуральська працює у Запорізькій лікарні. Тут щодня обстріли, руйнування та поранення.
— Чи бували випадки, коли вам було дуже страшно?
— Так, кожного дня страшно. Бо ти не знаєш, що сьогодні ввечері буде. Особливо було страшно на початку бойових дій у прифронтовому Запоріжжі.
Тоді сирени лунали по 10-15 разів на день, тремтіли вікна від вибухів, медики переживали за своїх пацієнтів, які не можуть спуститися до укриття.
Допомагає командність. Ми маємо чіткий план, завжди тримаємо зв’язок. Гумор теж тримає, навіть у найтемніші моменти.
І пацієнти, які мотивують бути стійкими.
Фото надані Анною Згуральською
— Ви також викладаєте в університеті. Що можете розказати про цей досвід, чи бачите у своїх студентах продовження ерготерапії в Україні?
— У них є бажання, це видно за кількістю людей, які заходять на Zoom-лекцію. У мене — перший курс бакалаврів та магістри. Тобто це ті, кому я тільки відкриваю напрямок ерготерапії та ті, хто вже щось знає.
Скажу так: цікаво і тим, і тим. Але магістри більше приземлені, чітко знають з ким хочуть працювати. А першому курсу цікаво все, і це найголовніше.
— Хочу завершити на позитиві. Що, на вашу думку, допоможе українцям перемогти?
— Люди. Стійкі, здорові, незламні — вони вже перемогли.
Ми бачили, як бабуся шиє турнікети чи пече пиріжки для військових. Як діти збирають на дрони. Цю силу неможливо зупинити. Це про солідарність.
Ми нація, яка під час війни відкриває кав’ярні, запускає стартапи в бомбосховищах.
Це про любов до життя. І навіть під обстрілами ми жартуємо. Це не про легковажність, а про внутрішню незламність.
Це ще про бажання бути вільними. Україна, звісно, переможе. Нам допоможе віра в одне одного і бажання бути вільними, — висновує ерготерапевтка Анна Згуральська.
Раніше ми розповідали тобі про жінку, яка працює з літаком МіГ-29. Про свій досвід, страхи та причини щастя, вона ексклюзивно розповіла Вікнам для спецпроекту Невидимі жінки.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!