Іноземні зірки та журналісти питають його, коли настане перемога України, а він лише впевнено її наближає на обох фронтах — воєнному та культурному.
Лідер гурту Антитіла Тарас Тополя вперше за кілька місяців служби на передовій вийшов на велику сцену разом з британським співаком Едом Шираном.
Виступ у Варшаві став для Тараса і його команди не просто черговим концертом. Це була промова від імені всього українського народу.
Про те, як повертається до створення пісень після пережитого на фронті й готується до туру Європою — Тарас поділився в інтерв’ю Вікнам.
— Нещодавно ви запалили сцену у Варшаві під час виступу разом з британським співаком Едом Шираном. Усе, аби вкотре нагадати про Україну. Як вам цей досвід? Як вас прийняла польська аудиторія?
— Ми їхали туди з метою не просто заспівати пісню, а зробити такий потужний інформаційний імпульс, піднявши прапор, сказавши правильні слова подяки польському народу й Еду зокрема.
Мені здається, ось це головне нам вдалося. Це було дійсно щемливо — стояти на сцені, тримати український прапор і відчувати рев вісімдесяти тисяч людей на стадіоні.
Вони цим символізували свою підтримку нашій державі. Ми не стільки як музиканти були там, а як представники України. І нас прийняли просто неймовірно.
— Які у вас особисто зараз стосунки з Едом Шираном?
— Ми чудові приятелі, музиканти, які обидвоє люблять те, чим займаються, і хочуть підтримувати Україну. У нас спільні принципи та цінності. Він дуже щира, відкрита людина.
Ми відчули під час спілкування і співпраці з ним, що от який він є у своїх піснях, на сцені, такий він і в житті. Після концерту у Варшаві Ед запросив нас з хлопцями на after-party і познайомив зі своїми друзями. Це було дуже тепло й атмосферно.
— Чи пропонують вам співпрацю ще якісь іноземні виконавці?
— Не можу сказати всіх подробиць щодо майбутніх колаборацій, бо це поки що дуже ніжна інформація, скажемо так. Але я думаю, що співпраць пропонували б ще більше, ніж зараз.
Річ у тому, що всі бачать, де Антитіла безпосередньо знаходяться довгі місяці — на передовій. Якби ми займалися під час війни виключно творчістю, то, я думаю, що колаборацій було б значно більше.
Утім, ми з хлопцями прийняли рішення як сини своєї Батьківщини та пішли воювати. А потім уже в пріоритеті все інше.
Скажу більше, ми відмовились від величезної кількості пропозицій виступів у Європі, США, Канаді, Австралії. Ми фізично не могли.
Зараз почалася нова сторінка музичної історії гурту. Дай Боже, ми ще порадуємо вас цікавими спільними проектами з тими зірками, які щиро підтримують Україну.
— Після приїзду з Польщі ви плануєте повертатись одразу до служби?
— Антитіла в Києві поки що. Ми були відряджені командувачем з передової в столицю деякий час тому не просто так.
За той період, що ми не на службі, ми встигли не лише долучитись до виступу Еда Ширана, а й взяти участь у створенні проекту до Дня Незалежності, почати серйозну підготовку до майбутнього туру Європою, перші виступи з якого відбудуться в Польщі.
Це буде серія концертів на підтримку України. Крім цього, ми зараз займаємося збором коштів на допомогу дітям загиблих захисників нашого 130-го батальйону — вже заснували фонд Антитіла.
Ми зобов’язались підтримувати всіх цих діток до повноліття. Кошти з наших майбутніх виступів також будуть перераховані на їхню підтримку.
— Тарасе, про вас та вашу службу не раз знімали телесюжети. Нещодавно вас показали на ВВС. Про що питали британські журналісти й загалом що найбільше цікавить іноземні медіа в інтерв’ю з вами?
— Головне питання і в журналістів, і в колег з-за кордону, зокрема мене кілька разів про це питав сам Ед Ширан: коли закінчиться війна? На що я не міг йому дати конкретної відповіді, бо це залежить від того, наскільки швидко друзі й партнери України нададуть нам зброю.
І те ж саме я кажу в усіх інтерв’ю. Ми готові боротися, ми вже показали, що можемо вистояти проти цих неофашистів.
Якщо перші місяці була тривога в очах іноземних репортерів, вони питали поглядом: “А ви точно зможете? Точно впораєтеся?”. То зараз є переконання, що ми змогли. Тепер частіше відчутна їх власна впевненість у тому, що ми виграємо цю війну.
— Якось ви почали свій допис словами про те, що багатьох наших захисників після перемоги ми вже не побачимо живими. Ви втратили багатьох побратимів, що служать з вами? Як переживаєте це?
— За сьогоднішній день, поки ми з вами спілкуємось зараз, тільки в одній роті нашого 130-го батальйону вже троє поранених. Просто зараз тривають бойові дії на півночі Харківщини, де вони перебувають.
Загалом найважчий період був у червні та липні. Цього літа в нас бувало таке, що за один день більше десятка поранених. Кількість вбитих я не готовий зараз розголошувати.
Але військові з нашого батальйону, де ми служили, реально виконували бойові завдання і гинули під час них.
Війна — це не лише бравада, кураж, адреналін. Це втрати, смерть, кров, гній, біль.
Як би це не звучало жорстко, але ми швидко адаптувались до такого. Ми прийняли цю реальність, усвідомлюючи, що можемо теж загинути в будь-який момент. У мене тоді змінилося ставлення до життя.
Коли надаєш допомогу пораненому бійцю, ти, як робот: твоє завдання швидко надати першу медичну допомогу і довезти до госпіталю. Тут не місце емоціям, тут місце навичкам і холодному розрахунку.
На щастя, за час моєї служби парамедиком не сталось жодного такого випадку, щоб поранений боєць не доїхав до госпіталю живим. Ми всіх довозили. Уже в паузах між виконанням завдань є лише одне відчуття — це ненависть до росіян.
Ненависть до всіх тих, хто активно бере участь у бойових діях і хто пасивно підтримує цей режим і армію нелюдів там, у Росії.
— Чого ви навчились на службі з того, чого раніше не знали або не відчували?
— Важко сказати. Є лише відчуття того, що треба жити в моменті. У наступну секунду життя може обірватися, а ти чогось не зробив, не сказав.
Є відкладені мрії, нереалізовані бажання. Війна все інтенсифікувала. Ти розумієш, що треба жити зараз, робити те, що хочеш і не гаяти часу.
— Як парамедик в нинішніх умовах, розкажіть, чого зараз бракує нашим хлопцям, аби якісно надавати допомогу на передовій?
— Усе стандартно насправді: стабільно не вистачає аптечок, кровоспинних турнікетів, бандажів. Мені здається, якби закинути мільйон цього всього на передову, його буде все одно недостатньо.
Не вистачає зброї на передовій. Якби нам в 130-й батальйон хтось передав танкову роту, ми були б набагато ефективніші, набагато менше людей загинуло б. Це всюди так. У 3-5 разів більше техніки — і було б усе набагато ліпше.
Зараз ми починаємо збір на антидронові рушниці для наших хлопців, бо після дронів, які росіяни використовують, постійно стається “приліт”. Аби цього не було, потрібно їх знищувати у повітрі. Тому ми збиратимемо кошти на необхідне обладнання.
— Як вам даються пісні в такий час?
— Ми поступово повертаємося у творчий режим. Тепер ми вже часті гості на студії, працюємо там. Що з цього вийде — побачимо. Звичайно, купу емоцій я увібрав під час війни.
Багато що має бути сказане через лірику, через мелодії. Єдине, чого не хочеться, це сумних, плачевних пісень про тугу, біль і смуток. Хочеться навпаки — мажору, дати надію, віру в перемогу.
— Чи є вітчизняні зірки, які вас розчарували своїм мовчанням або зникненням з інфопростору?
— Я проста людина, як і ті всі зірки. Ми насправді звичайні люди, у всіх свої страхи, скелети в шафах, принципи і переконання. Я не з тих, хто дорікатиме комусь, бо я не проходив шлях чужої людини.
Єдине, що мене нещодавно здивувало, — це прихід до нас малого Сергійка, хлопчика, який співав на вулицях, аби зібрати кошти на ЗСУ. Протягом декількох місяців цей хлопчина зібрав 200 тисяч гривень.
І я просто так мимоволі порівняв це з новиною про одну відому українську зірку, яка за півроку гастролей у США передала армії допомогу на 300 тисяч гривень.
У мене ця математика не сходиться: де злам? Чи це Сергійко супер-крутий, чи ця зірка надіслала такий донат, хоч і могла більше?
— Як ваші троє діток переживають війну, особливо двоє старших синів — Роман та Марко? Вони усвідомлюють, що робите ви та їхня мама — співачка Alyosha?
— Вони переживають цю війну непросто, пропускають емоції крізь себе. Коли ми евакуювали з дружиною Оленою їх під рев сирени, це були і сльози, і паніка. Вони не розуміли, за що їм це і що це.
Згодом вони все усвідомили. Коли вони вже вилетіли у США з мамою, вони почали простіше все сприймати. Вони в любові та опіці рідних. Усе зроблено для того, аби вони не відчували дискомфорт.
Я не розповідав їм особливо, що і де роблю. Вони знають, що я служу, але в яких ситуаціях я опиняюся, не в курсі. Останнім часом Марко питає мене: “Тато, скільки ще тієї кацапні лишилося? Валіть цих чортів”.
Вони точно знають, що ми боремося зі злом. Але загалом найбільший біль цієї війни — це діти. Діти, які травмовані психологічно, фізично, чиї долі й родини зруйнувала війна.
Вони беззахисні й можуть тільки розраховувати на сили дорослих. Моїм дітям ще пощастило. Є діти, які не мали можливості кудись виїхати, деякі лишилися без батьків. Їм потрібна підтримка дорослих.
— Ви думали, як зміниться ваше життя після повернення з війни? Готові до цього морально?
— Я досить гнучкий психологічно. За той час, поки ми повернулися до творчості, ми більш-менш з командою адаптувалися до відносно мирного життя у порівнянні з передовою. Життя іде, потрібно жити, усміхатися.
Якщо Бог дав цю можливість, зберіг тебе, значить, треба щось ще зробити — точно не щось деструктивне, а щось позитивне, хороше.
Кожному, хто прочитає це інтерв’ю, я хочу сказати: “Борітеся! Поборете!”
Робіть на своєму місці свою справу, докладайте більше зусиль, ніж, як ви думаєте, здатні. І не сійте чвар — вони зараз ні до чого. Жодної хвилини не сумнівайтесь у нашій перемозі.
Ми не сумніваємося, попри труднощі, і ви будьте певні. Іншого виходу в нас просто нема. Ми йдемо крізь усі ці випробування разом.
З початку повномасштабної війни українська співачка Jamala активно допомагає своїй країні всіма доступними методами.
Читай ексклюзивне інтерв’ю Джамали про участь у польському форматі Танців із зірками, новий альбом і благодійні ініціативи.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!