Хто я? Це питання вже стало улюбленим для багатьох українців як у жартах, так і в абсолютно серйозних обговореннях проблем нової реальності. Адже повномасштабна війна багатьох змусила задуматись про свою ідентичність.
Для частини суспільства такі трансформації в усвідомленні свого справжнього “я” почались ще з часів Майдану, як у 2004, так і у 2014 роках. Еволюційні зміни у внутрішньому сприйнятті України, її народу та самого себе ще 20 років тому під час Помаранчевої революції відчув і митець Нікіта Тітов.
У першій частині інтерв’ю ілюстратор розповів про свій шлях до мистецтва. Сьогодні ж ми ділимось роздумами Нікіти Тітова у розмові з редакцією Вікон про власний досвід перебування у психіатричній лікарні, можливість появи в Україні каральної медицини та диктатури, а також еволюцію самоідентифікації та відповідальність Заходу на війні.
— Зараз попри поширення інформації про ментальне здоров’я деякі люди все одно можуть не сприймати свої симптоми досить серйозно. Скажіть, будь ласка, що саме вас спонукало звернутись до спеціаліста?
— Коли зі мною сталося це в перший і другий раз, тоді існувала зовсім інша, скажімо, методика лікування та запрошення в лікарню. Тобто мене особливо не запитували. Просто приїхала швидка і мене забрали.
А зараз за новим законом, людина потрапити в психлікарню таким шляхом примусової госпіталізації не може. Я вважаю, що вона дуже необхідна, особливо зараз під час війни.
Думаю, що в нас суспільство травмоване. І навіть ті люди, які вдають, що вони не помічають війну, а тримаються за те життя, яке у них було раніше, за якісь великі доходи, які дозволяли купувати дорогі машини.
З одного боку це трошки нагадує таку девіантну поведінку, ніби як якийсь розлад. З іншої сторони просто це великий страх. Вони хапаються за все, що у них було і бояться це втратити.
Я думаю, що це є частиною нашої такої жахливий корупції під час війни. Коли люди просто намагаються втримати ті блага, які у них були. При тому вони розуміють, що все просто як пісок між пальцями витікає. Тому чіплятися вже за ці старі схеми та звички просто немає сенсу.
Тому що в Україні йде війна. Зовсім інші вимоги до людини, її поведінки, її сприйняття. Тож як для нормальної людини такою дивною поведінкою вони в цілому, навіть так погіршують свій стан. Це лише моє припущення. Я не фахівець.
Чому я за примусову госпіталізацію. Тому що є дуже багато випадків, коли люди в поганих станах ходять вулицями та на жаль це може призводити потім до дуже складних наслідків. Тобто все може закінчитися дуже трагічно.
В Ізраїлі, до речі, існує примусова госпіталізація. Його можна вважати одним із найкращих країн в плані інклюзії та психіатрії зокрема. У них все виглядає не так сумно, як у нас. Проте вони забирають з вулиць доволі стабільно. Але на жаль з реформами, які відбуваються зараз в українській психіатрії, закриваються цілі відділення.
Крім того, у нас дуже велика проблема з персоналом. Велика кількість виїхала. І умови на жаль не найкращі. Тому розповідати про психічне здоров’я — це дуже класно, але, крім якихось розповідей, треба в принципі нам цю галузь просто підіймати.
— Чи немає у вас побоювань, що ось цю галузь будуть використовувати, скажімо, не в правильному руслі? Оскільки одразу згадуєш теж Радянський Союз і як тоді інакодумців, наприклад, з націоналістичними поглядами, просто закривали в психлікарнях і нагодовували купою препаратів.
— В радянські часи була каральна медицина. Це правда. І взагалі ставлення до пацієнта. Коли я потрапив у 90-х роках туди, то можу сказати, що я ще відчував на собі відлуння цих часів. І це було доволі жорстко.
І в принципі зараз у нас доволі сумний стан речей у закладах, де психічно хворі люди проходять лікування після скоєння кримінальних злочинів. Про це насправді дуже мало говорять. Це страшна тема. І те, що там відбувається, на мій погляд, як людини, яка лежала в психіатричних лікарнях, знаю, що з тими, хто туди потрапляв, відбувались жахливі речі. Я так чи інакше теж стикався там з такими речами, про які навіть хотілося б розповідати.
Не можу сказати, що всі психіатри скажімо так не фахові. Але є людський фактор і в цілому найкращими психіатрами виявляються ті люди, які пережили свій дуже важкий досвід як, наприклад, втрата близьких. Тобто дуже багатьох хороших психіатрів підштовхували саме такі речі. І вони вибирають такий шлях, щоб більше такого не сталось з іншими.
Але все ж таки хороший психіатр у своєму житті стикається з великою кількістю болю. А є і доволі жорсткі працівники, які можуть використовувати хвору людину як боксерську грушу. Зараз вже цього набагато менше, майже немає.
І в принципі психіатрія — це така дуже важка тема, тому що там майже не бувають чудесних зцілень. Хоча у кожної людини різний буває перебіг хвороби та дуже складно спакувати все в однакові рамки.
Бо кожна людина — це окремий всесвіт.
Стосовно того, чи буде зараз каральна медицина. Я думаю, що такого не станеться. Мені здається, навряд чи хтось захоче з людиною стільки возитися, робити над нею якісь експерименти.
Крім того, я все ж таки сподіваюсь, що диктатура в Україні не настане. Хіба що в найгіршому випадку, якщо не дай Боже, росіянам вдасться зробити те, про що вони мріють. Але я теж не дуже впевнений, що у них це може вийти чи у тому вигляді, як вони собі це уявляють.
— Ви так зараз заговорили за диктатуру, що змусили задуматись: якщо в історичному контексті навіть подивитись, українців взагалі неможливо якось підкорити, тому що це абсолютно нам не притаманно, мабуть, на рівні ДНК.
— Так, але все ж таки була радянська окупація: в одній частині України майже 70 років, в інший близько 40-50 років. А людей в той проміжок часу, які по-справжньому боролись з цією системою були одиниці.
Багато хто тримав вишиванку вдома, з уст в уста передавав якісь певні думки, ідеї, можливо тексти чи спогади. Але ось тих, хто переходив до активних дій, як Стус чи Шухевич, чи Сапеляк, їх було не так багато.
Тобто основну частину найбільш активних людей почали знищувати спочатку під час бойових дій і зіткнень, а потім просто їх та їхню рідню почали викорінювати Сибіром і тому подібним.
І коли сам “совок” почав валитися та загинався як структура, тоді знову почалось відновлення, з’являлося дуже багато інформації про Україну, про її борців, про їхні ідеї.
Для чого це я веду? Якщо буде дуже жорстка окупація зі знищенням всіх активістів, то цілком можлива історія. Оскільки зараз у світі Маск висловлюється чи навіть в кулуарах Європарламенту звучать такі думки, що якщо Україні не давати зброю, припинився війна. Такі ідеї закинуті росіянами.
Але якщо так станеться, партнери не будуть давати зброю й Україна буде захоплена, то закінчиться війна для них, але почнеться страшний терор для нас.
Я думаю, що росіяни вже зробили висновки з усього свого попереднього терористичного досвіду, тому цей терор буде набагато страшніший, ніж будь-коли.
Про те, що в них є списки, ми знаємо ще з досвіду окупованих територій, де росіяни чітко приходили в пошуках ветеранів АТО, їхніх родин та активістів, які просто щось казали на підтримку України або десь з’являлися з прапорами. На окупованих територіях зараз відбуваються страти, знищення і катування людей, які мають чітку проукраїнську позицію. Це просто страшно.
Наскільки я розумію, росіяни зараз ще почали відбудовувати свої концтабори. Тобто вони готуються до дуже страшного терору на території України. І якщо ця думка спрацює в Європі, яку закинули росіяни, то весь так званий цивілізований світ стане співучасником цього злочину.
Адже міжнародне право каже, що якщо ти не стаєш на заваді злочину, то ти в принципі — співучасник. Я думаю, що Захід наближається до того, щоб ним стати. Хоча можна вважати, що західні країни були і є вже співучасниками.
І на жаль, це і проблема нашої комунікації за кордоном. Тобто люди там знають, що є війна. Хоча одна знайома нещодавно розповідала, практично взагалі зникла Україна з перших шпальт. І тільки коли почалися знову дуже страшні обстріли Одеси та Харкова, то знову з’явилася інформація.
Нас вже виносять вже на якийсь задній план. У США здебільшого говорять про їх власну економіку і безпеку, вибори. Але США, Франція, Велика Британія, Росія — це ті країни, з якими був підписаний Будапештський меморандум.
Не знаю, наскільки це серйозний договір, але все ж таки ці країни пообіцяли нам захист та безпеку. І ось тепер одна з цих країн вторглась на нашу територію, інша країна цьому загалом не завадила. Тож виходить вони всі співучасники — усі ці п’ять країн.
Так США дає зброю та гроші в певній кількості. Але загалом для мене вони всі співучасники, абсолютно всі однакові.
У цілому вони підтримали агресора. Не так явно, як це зробив Китай, але підтримали. Якби це були люди й був якийсь суд з приводу злочину, то звісно Росія мала б отримати найбільший строк. Китай трошки менше. Але вони всі мали б сидіти разом.
— Якраз в цьому контексті хотіла запитати наступне. З усім цим розуміння ситуації, коли почалась повномасштабна війна, як змінилось ваше самопочуття?
— Безумовно це був шок. Просто я не з тих людей, які не знали, що ця війна станеться. Ще у 2014 році так чи інакше було зрозуміло, що це все попереду.
Навіть у 2019 році під час виборів я чітко усвідомлював, що буде велика війна. Тому я обирав, хто з двох кандидатах більше відповідає поняттю президента під час повномасштабної війни. Хоча я взагалі не прихильник будь-якого українського політика. Але я думав про те, що буде з країною, якщо буде наступ.
Коли наближалися всі ці події, я ще в грудні почав створювати роботи. Вони були присвячені тому, щоб показати росіянам, що не треба сюди заходити, бо це буде для них теж велика біда. Адже вся Україна дасть відсіч.
Тоді з’явився такий рух Українці чинитимуть опір. Я для них створив малюнок рукодільний. Його потім, до речі, виставили на якийсь аукціон та зібрали гроші на авто для військових.
Чим більше наближався наступ, тим чіткіше я розумів, що це буде зовсім скоро.
Багато хто з моїх знайомих ветеранів почали створювати вишколи для цивільного населення. Це були просто ініціативи персональні. І все це давало ще розуміння, що війна близько.
Потім перестали літати літаки й стало ясно, що це зовсім скоро. Та все ж таки я в Києві 23 лютого купив квиток і вирішив їхати в Харків. Мама ще мене питала, чи не боюся я, що завтра буде наступ. Я ще спитав: “Чому саме завтра?” Але все ж таки все сталося саме 24 лютого.
Як митець я малював роботи ще з 2014 року, присвячені подіям російсько-української війни. І для мене це не було таким шоком саме творчим. Тобто я не впадав у ступор.
Звісно я був шокований від того, як це може відбутися, коли цивілізація світова вже перейшла до такого космічного рівня зі штучним інтелектом. Досі в голові це не вкладається.
Як можна взагалі робити такі речі, коли вже частина світу живе в майбутньому? А завдяки такій країні як Росія ми повертаємося до якогось кам’яного віку. Це дикість.
Тож у мене не було якихось страждань як у митця. Я просто продовжував працювати. А ось стосовно психічного аспекту, у мене був період, коли було дуже важко. Але тоді я якраз малював дуже багато підтримуючих робіт на загал. Тому що це мій вже давній такий вибір.
Я не той художник, який малює своїх власних демонів.
Я намагаюся шукати якісь речі, які зможуть якось підтримати й мене самого. І якщо вони комусь дадуть підтримку, це буде взагалі круто.
Просто коли ти починаєш вимальовувати власних демонів, ти можеш цим надто захопитись. Тому я обираю світлу сторону. Я за Україну.
— В одному інтерв’ю, ви ідентифікували себе як “ватніка, що перетворився у лютого націоналіста”. Можете розказати трошки, як ви прослідковували такі зміни в собі?
— Саме лютим націоналістом я себе не вважаю. Тим більше, що я українець скоріше в плані як політична нація, ніж корінна. Я народився в Естонії, у мене дуже змішаний родовід: там і естонці, і росіяни, і українці. Скажімо, естонська частка напевно більша.
Я не можу називати себе українцем за народженням. Але бути українцем — це мій свідомий вибір.
Хоча в мене були друзі, які ще у 2016 році казали: “Тітов став націоналістом”. А я питав, який з мене націоналіст, як я родом з Естонії та ледве розмовляю українською. Мені відповідали, що з мене буде хороший націоналіст.
Але річ у тому, що були часи, дійсно коли я дуже сильно співчував Росії та взагалі вважав російську культуру майже своєю. Бо вони, крім того, що її розповсюджували, вони до неї долучали. Росіяни насаджували цю культуру, а люди яких вони підсаджували, ставали її амбасадорами. Це дуже серйозна пропагандистська та стратегічна політика, яка працювала. Вони й досі цим займаються.
Тому я був певний час дійсно далекий від проукраїнських настроїв. Просто я жив тоді в тому сприйняті України, яке нав’язала Росія. Жив у Харкові, вважав себе росіянином. Ось так мені хотілось. Дуже дивний вибір, бо я міг, наприклад, себе естонцем вважати. Але все почало змінюватися.
Можливо вже перші зміни в моєму житті відбулися, коли я прийшов на Майдан у 2004 році. Тоді була Помаранчева революція. І те, що я там побачив і відчув, змусило зрозуміти, що люди, які прийшли туди, зовсім не такі, як я сприймав Україну та українців.
Я стояв та плакав. Тому що побачив дуже багато людей, які прийшли захистити свої думки та ідеали. І вже на той момент вони готові були боротися, навіть до страшного кінця, до останньої краплі крові.
Це мене настільки вразило, що тоді почалися всі зміни. І я з “ватніка” почав змінюватися на людину, яка спочатку просто стала підтримувати Україну, а потім відчула з себе громадянином.
Хоча паспорт у мене 1990 якогось року, але вперше українським громадянином особливо відчув себе, коли після розгону студентів, усі збиралися під Михайлівським собором.
Я їхав туди сам в метро. Думаю: “Тітов, що ти робиш взагалі? Чому ти туди їдеш?” І я сам собі відповів: “Бо я громадянин”.
Потім я зрозумів, що я не просто громадянин — я українець. Це вже було, коли стався Майдан 2014 року.
— Добре, що ви згадали про таку багатогранність вашої ДНК. Скажіть, будь ласка, чи не відчували ви в певний момент розвитку своєї особистості якогось дисонансу у визначенні свого “я”?
— Коли був у дитячому садочку, я абсолютно щиро вважав, що Ленін — це найсвятіша людина у світі. Нас так вчили. Коли в мене з’явився “октябринський” значок, вважав, що я ношу майже святе щось. Так вчили дітей.
Мені здавалось, що це правда, коли щось каже доросла людина, вчитель. Бо батьки здебільшого замовчували цю тему, принаймні в моїй родині. Як потім з’ясувались, вони дивувались та були шоковані від моїх слів, принесених з садочку.
Тож я виріс під впливом такої історії. Єдине, з чим мені пощастило, коли я навчався в школі приблизно в п’ятому-шостому класі, почалась перебудова. І завіса почала руйнуватись. Ми стали більше чути та знати, що відбувається за кордоном. Це на мене дуже сильно вплинуло. Я шукав себе в різних неформальних рухах. Слухав альтернативну музику, яка дуже відрізнялась від того, що пропонував Радянський Союз.
Харківський Металіст, наприклад, його фанати всім відомі за своєю дуже популярною піснею. Але насправді ніхто в країні не знає, звідки з’явилися кольори харківського Металіста та його фанатів Ультрас.
А перші фанатські рухи на початку 80-х почали виникати в колишньому “совку”. І харків’яни просто взяли собі жовто-блакитні прапори. У 1986 році, коли мене вперше забирали в міліцію на стадіоні Металіст, вся трибуна була жовто-блакитна.
Повністю весь харківський стадіон — це були жовто-блакитні прапори. І я нічого про це не знав. Потім спитав у тих, хто створював цю символіку. І мені один хлопець зі старших ультрасів сказав, що це прапор України.
А для мене прапор України тоді був — це червона ганчірка, здається, із зеленою незрозумілою річчю, якісь колоски. Тому цей хлопець тоді мені пояснив, що це така інтерпретація прапора УНР. Чесно я навіть не розумів, що мені кажуть. Це було настільки далеко від мене.
Щодо самоідентифікації, я завжди орієнтувався на людей, які мені найбільш цікаві. І саме після Майдану 2004 року, ними виявилися люди з мого оточення, які підтримували Україну.
Ця ідентифікація відбулася шляхом того, з ким поруч я опинився. Бо коли ти захоплюєшся людиною, ти починаєш досліджувати та намагатися зрозуміти її ідеали та чому вона така. На мене вплинуло оточення.
Тож я вважаю, що особистим впливом можна змінити дуже багато речей. І чим більше у нас буде людей, які будуть нести цю ідею, чим більше ми будемо з повагою ставитися до цих людей, тим краще.
У нас взагалі не вистачає поваги. Вона існує як слово. Але ним дуже мало хто із людей користується і поводиться відповідно.
Якщо брати приклад Естонії. Там колись загинув велосипедист, який знаходився в сотні найкращих велосипедистів світу. Його збив п’яний водій.
А в Естонії будь-яка людина, яка хоч щось робить для прославлення країни на світовій арені, це вже національний герой. Вони турбуються про таких людей, підтримують їх. І це просто національна гордість.
Через цей випадок в країні повністю переписали правила дорожного руху і тепер пити за кермом в Естонії — це не просто небезпечно. За це просто можна сісти за ґрати.
У нас, якщо хтось більш-менш стає відомим, люди починають не пишатися цим чи просувати цю людину у світі, а шукати, що з нею не так. Але ми всі люди.
У цей момент, коли держава знаходиться в такому дуже важкому стані, нам дуже не вистачає просто підтримки та розуміння.
— А як ви думаєте, як може мистецтво стати певним чином зброєю для боротьби митця за існування нашої нації?
— Я навіть не теоретизую, а просто роблю все, що можу як митець.
Але насправді це не про мистецтво. Це просто про кожну окрему людину. І не так важливо митець ти, шкільний вчитель чи ще хтось.
Просто якщо ти хочеш підтримувати країну, то будеш щиро це робити на будь-якому рівні. Тому що це твої думки та життя. Це твій вибір.
Зробив свій вибір — фільмувати всі злочини росіян власноруч, допоки матиме змогу це робити, і вже оскароносний фільмограф Мстислав Чернов. Він чимало працював у багатьох гарячих точках, але найстрашнішим досвідом у його житті все ж таким став Маріуполь. Читай інтерв’ю Мстислава Чернова про його особисті 20 днів у Маріуполі.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!