Мені легше розмовляти мовою малюнка… Нікіта Тітов про Папку скорботи та свій шлях до мистецтва попри критику

Тобі точно хоча б раз доводилося бачити його роботи. Хоча й їхні назви тобі можуть бути невідомі, ти обов’язково впізнаєш їх із тисяч інших, адже стиль і бачення художника, ілюстратора та плакатиста Нікіти Тітова безумовно впізнавані.

А ще його роботи надзвичайно чуттєві. Мені й самій не раз доводилося мимоволі ловити сльози чи то від почутих новин, чи то від їхнього відображення в творчості митця.

Та, попри це, зазирнути в очі, які щоразу знаходять неповторний ракурс цього світу, довелося лише за два роки після знайомства з роботами їхнього автора. І його слова виявились настільки ж відвертими, як і самі ілюстрації.

В ексклюзивному інтерв’ю Нікіта Тітов розповів Вікнам про свій непростий шлях до творчості крізь випробування часом і психіатричні лікарні, особисту Папку скорботи та важливість лишатися людиною.

Також митець поділився, чому вирішив створити цілий артпроект про українських дітей як надію всього світу. Роботи Нікіти стали альтернативними афішами Ми. Майбутнє — документального фільму про п’ятьох українських підлітків від благодійного фонду savED. У такий спосіб творці стрічки збирають кошти на Маріупольський ліцей, релокований на Київщину.

У другій частині інтерв’ю митець розповів про свій досвід боротьби за ментальне здоров’я, можливість появи в Україні каральної медицини та диктатури, а також еволюцію самоідентифікації.

Цим інтерв’ю ми продовжуємо спецпроект Вікон за назвою ARTвійна. Він присвячений митцям і мисткиням, які не припиняють творити попри війну, а також війні, яка так чи інакше знайшла відображення у їхньому мистецтві.

— Коли щось стається, ваші роботи одразу розлітаються Мережею, адже потрапляють у самий епіцентр почуттів. Однак такий відгук був не завжди. Наприклад, під час вступу в художній університет вам радили забути про цю кар’єру. Що на початку творчого шляху давало вам сили попри такі висловлювання та навіть алергію на фарби продовжувати творити?

— Я взагалі бачив своє майбутнє суто як живописець, як митець, який створює щось на полотнах. Але сталося як сталося. Я абсолютно не шкодую, що це відбулося, бо на той момент довелося шукати якийсь новий для себе вихід і нішу, де я можу застосувати себе. І так я потрапив в рекламу.

Спочатку працював як ілюстратор, потім вже як арт-директор, тобто людина, яка розробляє рекламну кампанію і відповідальна за всю візуальну частину. І все це мені допомогло частково стати тією людиною, якою я зараз є. Бо у мене є навички про складні речі розповідати просто. А також шукати аналогії, дивитися на всім знайомі речі з різних кутів. Це дуже цікавий досвід, який мені дала реклама.

Стосовно того, що мене надихало. Загалом особливо нічого іншого в житті я так і не навчився. Я малював: колись гірше, зараз трішки краще. Але це те, що в мене виходить.

Критика — не критика, але я більше нічого не вмів. Якогось іншого вибору в мене не було, і доля завжди підштовхувала мене далі на цьому шляху.

Критики було дуже багато. Я думаю, і зараз є багато людей, яким не подобається те, що я створюю. Хоча, власне, навіть у мене буває, коли я дивлюся на якісь роботи минулих років, і вони мені теж не подобаються. Це все абсолютно нормально. Це такий шлях.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Нікіта Тітов (@nikita_v_titov)

Та загалом я більше нічого іншого і не хотів. Хоча в ті часи, коли працював в рекламі, я вже пов’язував своє майбутнє суто з нею. Думав, що буду займатися цим все життя. Проте не склалося, за що я теж дуже вдячний долі. Тому що я зміг стати більш незалежною, самостійною одиницею.

Зараз я створюю те, що мені власне цікаво, що мене підтримує, або те, що мене болить. Я звертаюсь до того, чим я живу та транслюю це у творчість.

Я не шукаю якусь особливу вишукану художню форму. Я шукаю просто вихід своїм думкам та емоціям для того, щоб насамперед поділитися тим, що мене болить.

Для мене це певна терапія. І поки я не висловлююся, мені доволі погано та важко. Так саме робить зараз більшість людей: коли щось трапляється, вони просто пишуть тексти. Вони передають свої емоції за допомогою літер, а я — за допомогою малюнків. Але ми робимо одне й те саме.

Просто мені легше розмовляти мовою малюнка.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Нікіта Тітов (@nikita_v_titov)

— А коли ви вперше почали малювати?

— Я ж дитина, народжена в радянські часи. Тоді взагалі розваг особливо й не було. Усі або малювали, або гуляли. Принаймні в дошкільному віці.

Тому малювати як і всі діти я почав як тільки з’явилися якісь моторні навички, щось калякав. Ось з цього все й пішло.

Але у мене мама — мистецтвознавиця. Вона навіть працювала екскурсоводом в Ермітажі після закінчення університету. Якраз тоді, коли була вагітна, вона носила мене по всіх залах із собою. Тож, думаю, що напевно якось я все-таки слухав те, що вона розповідала.

Ми в дитинстві ходили в багато музеїв, дивилися виставки. У нас вдома було дуже багато літератури. Мама просто робила вирізки. У неї були цілі папки робіт різних художників. Звісно, це були репродукції. Тому в дитинстві я бачив багато мистецтва. І напевно це те, що вже сформувало такий мій смак та й загалом цікавість до цієї діяльності.

Але для мене взагалі був надскладний вибір, ким я хочу стати. Це рішення припало на початок 90-х років. Я закінчив школу, і тоді вже починалася криза, а потім розвалився Радянський Союз.

Читати на тему

Це — не наша культура! Радянські стереотипи, яких варто позбутися у новому українському суспільстві

Радянська спадщина, яка нам не потрібна: розбираємо в матеріалі стереотипи, які вкорінилися в нашій свідомості.

Почалися доволі складні економічні часи. Тож у перші роки навчання у ЗВО головні думки були просто про виживання, щоб мати хоч якісь гроші мінімальні та закривати базові потреби: одяг, їжа хоч якась.

Тому я не думав серйозно, чи хотів бути митцем. Тоді я хотів бути просто забезпеченою людиною. Але я уявлення не мав, як це зробити, куди піти. Були якісь спроби, але вони виявились безуспішними. Здебільшого мав якісь підробітки на будівництві й тому подібне.

Але коли я вперше потрапив у психіатричну лікарню у 1995 році, так сталося, що це був четвертий курс інституту, я залишився сам на сам зі своїми проблемами.

Тоді у мене майже не було можливості з кимось спілкуватися, кудись виходити. Крім того, були такі часи, коли це було щось доволі “скрєпне”. І пережити те, що ти потрапив у божевільню, було дуже важко.

А малювати в мене не виходило. Я почав вчитися малювати заново. Уявіть собі, студент четвертого курсу не міг намалювати куб. Не виходило.

Я почав просто складати таку папочку, де було хоч щось схоже на якийсь більш-менш цікавий малюнок. Назвав її Папка скорботи.

Я ставився до творчості, малювання, як чогось прикольного, веселого. Ніби як класно було бути студентом-художником. Але я не вкладав туди зусилля та концентрації уваги. Тобто, скоріше, це було хобі просто.

Після цієї історії малювання стало для мене спочатку певним порятункам. Тому що з кожним малюнком я бачив якісь результати й це давало можливості видряпатися з цієї депресії. А потім я просто втягнувся і почав вивчати більш глибоко цю тему.

Тобто історію мистецтва я знав завдяки мамі. Але вже в саму технічну сторону якось заглиблюватись, у матеріали, робити проби різні, якісь експерименти — це вже почалося після історії з божевільнею. Тому що в мене було багато вільного часу, мені треба було себе чимось займати та рятувати.

Вже десь після закінчення четвертого курсу, я відчув, що живопис — це те, що мене цікавить понад усе. І почав цим займатися таки доволі плідно. Після цього я відчув, що мистецтво — це, напевно, мій шлях.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Нікіта Тітов (@nikita_v_titov)

Потім сталася алергія. Я зрозумів, що, мабуть, цей шлях вже закінчився. Почався новий — рекламний. Проте так сталося, що після Майдану у 2014 році я знов потрапив на Кирилівську в Києві. І після цього моя рекламна історія закінчилася, тому що людина в такому стані не може займатися такою роботою активно, яскраво.

Мені друг нагадав, що я ж ніби як малював раніше, тому можна повертатися, спробувати. Так я у 2014 році повернувся до мистецтва. Спочатку це була невелика кількість робіт, а потім їх ставало більше і більше. А вже останні кілька чотири-п’ять років я малюю щодня.

Я не все викладаю. Але малювання зараз для мене — це як їсти, як дихати, як гуляти десь. Це просто частина життя, ось така невіддільна.

— До речі, хотіла щодо цього поговорити. Як взагалі ви даєте волю емоціям у своїх роботах? І які зміни хотілося б з їхньою допомогою робити у суспільстві? Можливо, вони якось емоційно допомагають людям.

— Не просто “можливо допомагають”. Дуже багато людей іноді просто підходять на вулиці та дякують. Якось я купляв цигарки в магазині й продавчиня розплакалась. Сказала, що трималася завдяки моїм роботам.

Усі мої роботи — дуже прості насправді. Вони присвячені всьому, що відчувають всі інші люди. Тільки вони створені за допомогою простих образів та метафор, які легко зчитати. І через це люди розуміють, що є ще хтось, хто відчуває те саме. Коли ти знаєш, що є ще така ж сама людина як ти, все-таки стає легше.

Навіть деякий час я називав прихильників своєї творчості однодумцями. Просто так виходить, що коли ти усвідомлюєш, що однодумців багато, ти вже відчуваєш певну силу. Знаєш, що ти не один, навіть якщо ти перебуваєш у таких обставинах, коли нікого немає поряд.

Мої роботи, я знаю точно, дивляться і на окупованих територіях. Якось бачив, як людина надрукувала мою одну ілюстрацію та розклеїла.

Але навіть якщо мені б писали, я б таке листування не підтримував. Бо я розумію, що для людей це дуже велика загроза, і я не хотів би наражати їх на якусь небезпеку. Я б хотів поговорити, дати надію, але треба знати, як спілкуватися, щоб просто не нашкодити.

Читати на тему

В очі ФСБ казала правду! Херсонська блогерка Олена Наумова про окупацію, підвал та хованки з росіянами

Херсонська блогерка Олена Наумова розповіла про окупацію міста та свій полон.

— Хтось раніше міг казати, що мистецтво поза політикою. Ваші роботи почали  з’являтись ще за часів Майдану як, наприклад, Країна народжується. Як ви вважаєте, наскільки така небайдужість важлива в нашій країні, особливо коли йде повномасштабна війна?

— Дивіться, зараз можу розповісти те, що було ще у 2014 році на прикладі саме плакатів. Адже більша частина моїх робіт, що присвячені подіям російсько-української війни, — це саме плакати.

Коли почався Майдан, дуже багато людей звернулися до цього жанру. 2014-2015 роки — це просто шалений вибух плакатного мистецтва. До цього фактично в країні найбільш потужний і практично єдиний його представник був Андрій Єрмоленко. Він для мене — це батько сучасного українського політичного плаката.

У 2014-2015 роках плакат був модним. Це був тренд. Хоча це дуже погане слово. Але це все одно була така певна емоційна хвиля, яка підіймається, і це стає популярним. І багато художників починають раптово “співати патріотичних пісень”, а потім розуміють, що час минув і можна вже “співати” щось інше. Але дехто ці теми просто використовує.

Так само відбулося й у 2022 році, але набагато потужніше. До цієї теми звернулася величезна кількість людей. І зараз це продовжується, з’являється дуже багато матеріалу, дуже якісної роботи. Я дуже тішуся цим.

Але все одно ця тема почала трошки згасати зараз. Так само політичний український плакат десь у 2016 році почав втрачати популярність. І залишились одиниці, які систематично до цієї теми зверталися і продовжували цю роботу. Бо коли в людини все добре, навколо тихо, спокійно, вона починає думати про якісь особисті речі.

Це була емоційна хвиля дуже сильна, потужна. Але вона спала, коли завдяки військовим фронт стабілізувався. Люди почали жити своїм життям, бо військові дали можливість перепочити суспільству.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Нікіта Тітов (@nikita_v_titov)

Так само й у музиці. Наприклад, у 2022 році просто будь-який співак мав навіть не одну, а десять пісень заспівати про Україну, про свою любов до неї, то зараз таких пісень стає все менше.

І знову-таки, починають співати про любов. Це, звісно, прекрасно, але іноді слухаєш, і розумієш, що все менше люди торкаються тем болючих. Уже з’являються якісь “круті” пацани на тачках, які читають реп. Це дико.

А є люди, які живуть болючими темами. І вони продовжують таку творчість, скажімо, соціально та політично активну, важливу. Просто питання в тому, як ти сприймаєш життя, і що ти робиш, яким ти хочеш бути в цьому світі.

— Можливо, таких пісень і творів загалом стає менше, тому що дехто перетворює це на кон’юнктурщину? Тобто, починає просто використовувати популярну тему і робить щось неякісне.

— Так, це називається байрактарщина. Хоча до автора пісні Байрактар я ставлюся з величезною повагою, і дуже сумно, що саме його пісню обрали для назви такого явища, тому що це людина абсолютно патріотична, якою я захоплююсь.

Але для мене цей підхід не найгірший, тому що все одно це певна робота. У мене більше питань до тих артистів, які виступали чи робили виставки, якісь колаборації з росіянами, особливо — перед самим повномасштабним наступом. А тепер вони просто взірець патріотизму.

Звісно, я припускаю і знаю навіть на власному досвіді те, що людина може змінюватися. Це правда. Але це відбулося дуже масово. І через це не дуже всім віриш. Можливо, хтось із них це насправді відчуває, але дехто викликає певні сумніви. Думаю, якби щось змінилося, вони б теж знову передумали. І багатьом з них абсолютно все одно, перед ким вони будуть виступати. На жаль.

Та сумна для мене історія й у тому, що для мене взірець українського митця стоїть над усіма іншими творцями за всю історію України. Для мене це Ніл Хасевич, художник УПА.

І я думаю, що більшість людей у цій країні взагалі не знають, хто він. Для когось це може звучати дико, але, скажімо, Марія Приймаченко, яку люблять всі, стоїть для мене набагато рядків нижче, ніж він — і як митець, і як людина, і як вибір, і як шлях.

Для українського митця, скажімо, патріотичного, такі люди як він, мають бути взірцем. А держава має зробити все для того, щоб про цей взірець дізналося як можна більше людей.

Про Ніла Хасевича мало знають, можливо через те, що КГБшник, який його вбив, прожив дуже непогане життя і донедавна ще підпрацьовував, а держава його підтримувала. Він отримував хорошу пенсію.

Можливо, це було вигідно, бо в Україні так і не було люстрації з самого початку 90-х. І вся ця комуністична, КГБшна наволоч лишається, і її діти зараз почуваються доволі непогано. А ось що нам робити далі, треба буде ще подумати.

— Якраз хотіла у вас запитати про те, що нібито ви працюєте у жанрі наївного мистецтва. Бачила навіть порівняння ваших робіт з Марією Приймаченко.

— Я не художник однієї мови. Але серед моїх художніх мов є також наївне мистецтво.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Нікіта Тітов (@nikita_v_titov)

— А ви на когось у своїй творчості орієнтувалися? На Ніла Хасевича, наприклад?

— Я не можу сказати, що я орієнтуюсь у своїй творчості на нього. Для мене — це моральний взірець. У кожного з нас свій шлях. Ми живемо своє життя у своїх умовах, у своїх якихось причинно-наслідкових обставинах.

Я не можу бути Нілом Хасевичем. Але я можу просто завжди тримати в голові його приклад.

Просто коли людина обирає якийсь шлях, вона задумується про моральність, про якісь дуже великі категорії: як от добро та зло. Тоді вона має орієнтуватися на певних взірців для себе.

Я просто намагаюсь бути людиною, тому це важливо.

— Тепер хотілося б обговорити ваш проект до документального фільму Ми. Майбутнє. Стрічку створили благодійний фонд savED та продакшен Kinotonly. Розкажіть, будь ласка, як вас залучили до цього проекту і чому ви вирішили створити не просто афішу, а перетворити роботи на цілий арт-проект? Чим це вас так зачепило?

Загалом, всі українські діти — це майбутнє України.

До мене звернулася з ідеєю створити кілька малюнків для афіш. Потім мені показали фільм, розповіли про дітей, які фактично створюють свої проекти на дуже серйозному рівні як для багатьох дорослих, вони — це майбутнє не тільки країни. Це насправді світове майбутнє.

Це надбання не тільки наше, але й всього світу. Бо чим більше буде таких креативних, яскравих, розумних, вільних людей по всьому світу, тим він буде кращим. Тож ці діти — це і наша надія. А тому і надія світу. Дуже хотілося б, щоб про них дізналося як можна більше людей.

Крім того, у цього проекту є мета не тільки привернути увагу для підтримки України, а й реально ще якось зібрати гроші на відновлення шкіл.

Я подумав, що це неймовірна можливість зробити щось більше, ніж від мене хотіли. Я просто захотів долучитися, як можу. Тому замість того, щоб робити все на комп’ютері, пішов та купив там дев’ять полотен. Їх згодом буде ще трошки більше. Я не збираюся зупинятись.

Мені хотілося показати не стільки саме цих дітей, я захотів розповісти максимально простою мовою про Україну, про дитинство, майбутнє та про те, що відбувається зараз.

Ці роботи створені чорно-білими. А зараз якраз такий час, на жаль, коли легкі та яскраві емоції невчасні. Бо війна просто відбирає і дитинство, і приємні враження. Люди навіть бояться радіти, тому що стикаються з тим, що поруч буде хтось, хто постраждав чи страждає. І кожен день приходять дуже сумні звістки.

Тому я створив ці роботи чорно-білими. У планах є ще зробити з них листівки та постери, щоб на презентаціях за кордоном та в Україні просто роздавали олівці й люди долучалися до співтворення цих робіт, робили їх кольоровими. Я б дуже хотів, щоб це був якийсь обмін.

Мені хотілося б, щоб у цих чорно-білих роботах з’явився цей колір. І його дали б саме люди, щоб вони могли долучитися, аби дитинство, думки й ідеї наших дітей ставали яскравими, кольоровими. І щоб ми все-таки перемогли.

Усі роботи, які я створюю, загалом, навіть не були замовленням. Я просто створював те, що я відчував, що думав. Я зробив власні рефлексії, мрії, але в чорно-білому виконанні. І моя мрія — щоб просто ці роботи набули фарб завдяки людям, які будуть з ними стикатися.

— Пам’ятаю, ви якось говорили, що якісь роботи ви хотіли робити фарбою, аби допомагати військовим. А що буде з цими роботами з арт-проекту до фільму? Вони будуть продаватись у благодійних цілях?

—  З самого початку, коли їх тільки створював, я сказав, що дуже б хотів, щоб їх виставили на якийсь аукціон, щоб зібрати кошти для підтримки або дитячих проектів, або якщо вистачить грошей, то на відновлення школи. Я просто не знаю, наскільки буде великий відгук. Важко прогнозувати.

Але коли будь-яка гривня, долар або євро, підуть на користь України, я буду дуже щасливий.

— Можливо, якась історія з фільму про цих дітей вас особливо зачепила?

— Знаєте, важко когось із них виділити. Тому що вони такі ж самі митці, як і я. Просто коли вони зіткнулися з проблемами та викликами, почали шукати вихід для того, щоб не казати, що вони маленькі люди. Хоча буквально вони маленькі. А вони просто беруть і роблять.

Тому говорити, що чийсь внесок більш сильний, або чиясь історія більш болюча, це, напевно, не дуже правильно.

Вони прекрасні просто тим, що це дійсно люди нашого майбутнього. І, дай Боже, щоб все було в них добре, щоб все у них втілилось. І щоб ця перша історія була для них не остання, щоб вони могли робити ще більше та долучати інших.

— А якого майбутнього ви хотіли б для всіх українських дітей? Що могли б побажати?

— Останнім часом мої думки про те, що Україна не тільки тримається. Вона ще й зробила дуже великий виклик абсолютно всьому цивілізованому світу. Тому що насправді при тому, що в нас багато негараздів, українці вже два роки поспіль, а насправді всі десять років, показують світу, що таке боротьба за волю та гідність.

Боротьба триває великими жертвами та болем, зі зброєю чи без неї.

Тому зараз, коли країни Заходу, не дають нам зброю, на їхніх руках теж лишається кров наших захисників.

Але всі наші захисники, усі, хто допомагає  — наших лікарі, люди інших професій — показали дуже потужний приклад.

Європейські цінності насправді зараз у нас. Ми їх тримаємо в руках. Нагадуємо просто своїм існуванням всім цим країнам про те, про що вони дуже давно забули.

Я б дуже хотів, щоб ця боротьба реально закінчилась нашою перемогою. Щоб наші діти були гідним продовженням. І щоб весь світ розумів, хто тут головний. А Україна зараз для мене — це центр. А поки нам потрібно не здаватись.

---

Пов’язане життя з Харковом й в української художниці Вікторії Хорошилової. До повномасштабної війни вона зображувала пейзажі та вулички колись мирного міста, наповненого щасливим життям. Зараз на картинах Вікторії також можна побачити Харків, але у війні. Та понад усе жінка намагається захистити саме свої роботи. Читай, що розповіла харківська художниця про творчість під обстрілами.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.