Мистецтво теж може бути зброєю. У цьому запевняють сучасні українські митці, та й пересічні громадяни починають помічати, що культура точно не поза політикою. Принаймні так її ніколи не відокремлювали наші вороги від своєї пропагандистської діяльності.
Тож боротьба наразі продовжується й на мистецькому поприщі й теж — за нашу свободу. Так вважає й Нікіта Власов.
Художник-графік в інтерв’ю Руху опору розповів про передчуття повномасштабного вторгнення, арттерапію та єдине рішення, яке допоможе побороти культурну експансію.
Це було в повітрі й була дивна атмосфера такої шизофренії. Тому що офіційно говорили, що нічого не буде та готуйтесь на травневі їсти шашлик, а із заходу приходила постійно інформація, що потрібно готуватись.
У мене була маленька тривожна графічна серія про темряву й про те, що там коїться. Нам здається, що там щось є, але ми чуємо тільки шорохи й нічого не бачимо. Для мене ця вона була маркером того, що щось наближається.
Остаточно для мене стало зрозуміло, що ось-ось щось буде, коли я 22 лютого прийшов до своєї майстерні ввечері й у мене було таке натхнення достатньо дивне. Мені хотілось щось написати, щоб скинути свою тривожність. Я дістав крафтовий папір та почав малювати каліграфію.
У якийсь момент намалював сокола. І він став для мене таким оберігом на всі ці часи. Після цього я не малював два чи три місяці.
Ми залишились з сім’єю: я, моя дружина та діти. З перших днів ми бачили, як все розгортається, але чомусь у нас була думка, що Київ вистоїть. Це по-перше.
А по-друге, ми бачили, як від’їжджають люди й залишаються порожні вулиці та вікна. Але водночас лишались бабусі старенькі, сусіди, які після операції не можуть навіть ходити, та навіть котики. Жінка, яка про них піклувалась, поїхала, тому ми почали їх годувати. Та одного разу я помітив, що коти не можуть пролізти у свою діру, тому що їх почали годувати всі, і вони стали здоровезні як кабани.
Все одно було відчуття, що нам не можна залишати Київ. Тобто були дрібні справи, які потрібно було робити.
Дивна така річ, що я працюю з чорним, але попросив купити кольорові фарби на випадок, якщо я побачу, що потрібно завершувати це заняття кольором.
Але в процесі я побачив, що важливий не колір, а якраз дія. Потрібно промальовувати та скидувати на папір все, що ти відчуваєш. І тут не важливо взагалі, який у тебе колір.
Спочатку я бачив напруження, тому що не знав історій людей. Хоча історія у нас у всіх одна, на жаль.
Тоді постелив їм великий аркуш крафту та попросив намалювати дну роботу про все, що відчувають вони щодо війни. Усі відчуття, спогади та навіть те, що хочеться забути. І одразу побачив, що деякі почали малювати абстракцію.
Мистецтво може бути зброєю.
Зараз потрібно розібратись з наслідками культурної експансії. Відокремити, що було українське, а що — російське.
А щоб зняти імперську шкарлупку, потрібно, щоб не було імперії.
Про те, що ми ще не розуміємо, який великий пласт роботи виконуємо, говорить й інша художниця. Читай інтерв’ю Інни Харчук про мистецтво під час війни, потужні сенси та популізм у живописі.
А ще у Вікон є свій Telegram та Instagram. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!