Ти щойно дала два життя, але не знаєш, що з ними буде далі! Тетяна Костинян про вагітність під час війни та волонтерство

Мати здатна зробити усе для захисту своєї дитини. Українські жінки мають сміливість давати нове життя у розпал війни та робити усе, щоб їхні діти були здоровими та щасливими. Адже українки розуміють, що малеча зараз — майбутнє нашої країни.

Тетяна Костинян — співзасновниця сімейного ресторанного бізнесу у Чернівцях і мама чотирьох діток. На початку повномасштабного вторгнення Тетяна була на восьмому місяці вагітності двійнею. Але, попри вмовляння рідних виїхати за кордон, лишилася в Україні, щоб допомагати всім, чим може.

Ця історія — частина спільного проекту Вікон та СТБ до Дня матері. Він є присвятою незламним українським матусям, які під час повномасштабної війни народжують нових українців, щоб життя тривало. І стають щитом для своїх дітей. Більше читай у спецпроекті Мадонна. Життя триває.

Тетяна розповіла, що надавало сил працювати щодня, чи боялася народжувати під час великої війни й про внутрішні трансформації. 

Звістка про початок великої війни та рішення залишитися в Україні

— Які були ваші перші думки 24 лютого 2022 року?

— Я розуміла, що до цього йде. Але коли мені подзвонили зранку і сказали, що почалася повномасштабна війна, моєю першою думкою було: “Не вірю…”. З’явився страх за дітей, адже дві мої донечки у той день ночували у моєї мами, донька чоловіка — з її мамою. Мені стало страшно, що в такий момент ми не разом.

— Була паніка?

Насправді, паніка була навколо нас. Хтось кричав, що долар вже по 100 грн, хтось — що Чернівці вже бомблять. Від паніки створюється найбільший хаос.

Ми усією родиною і ще з одними нашими знайомими протягом кількох годин виїхали з Чернівців в будиночок, який розташований поблизу румунської митниці. Там не було телебачення, інтернету та зв’язку, ми не могли орієнтуватися, що ж відбувається насправді.

Ми там переночували одну ніч і на ранок я сказала чоловіку: “Я хочу назад додому. Я хочу бути біля батьків, бути біля своєї роботи,  біля моїх друзів і близьких. Хочу розуміти, що відбувається. Ми маємо допомагати іншим, маємо щось робити”.

Тоді насправді всі так “включилися”, стараємося по сьогоднішній день це робити.

Фото: tanya.klypach / Instagram

— Чому ви не стали виїжджати з України в безпечне місце?

— Чоловік певний час наполягав, щоб я виїхала з дітьми, бо так ми будемо в безпеці, і треба народжувати за кордоном. Бо у мене був початок восьмого місяця вагітності двійнею. Це третя моя вагітність, третій кесарів розтин… Тобто ситуація й так нелегка.

Родичі наполягали: “Ти маєш виїхати з мамою чи взяти няню”.

Але я не розглядала такий варіант, бо бачила, яка величезна кількість людей виїжджає. І хто залишиться тут? І що буде далі?

І хоча тоді не було жодної стабільності й розуміння, але я вірила, що вона з’явиться і що не потрібно нікуди їхати. 

— Бути вагітною під час війни — як це?

— У мене було кілька вагітностей, щоразу розумієш, що життя всередині стає найважливішим за все. А бути вагітною під час війни — для мене це означало допомагати тим, хто цього потребує. Коли прийшло розуміння, що ми можемо допомагати, бо маємо житло, можемо бути корисними, то, попри свій стан, з’явилися сили та бажання допомагати іншим.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Тетяна Костинян (@tanya.klypach)

Про повернення до роботи під час вагітності та волонтерство

— Ви сказали, що в перший же день великої війни зрозуміли, що не можете покинути роботу. До якого моменту ви продовжили працювати? 

— Ми працювали постійно. Якщо говорити про бізнес, то з чотирьох закладів, які працюють, в перший день великої війни три закрились, бо були налякані. А один продовжував працювати. Жодного дня не було, щоб він не працював, і поступово всі інші теж відновилися.

Що стосується мене, то уже на другий день повномасштабного вторгнення я стояла якраз в цьому закладі (Don Gustavo) на кухні, ми варили супи.

Кухня маленька, а я вже з величезним животом! Ми розливали супи в одноразові коробки, везли перші страви волонтерам, до тероборони, військовим, яких відправляли на передову. Створили величезну кількість груп з мером, з чиновниками по типу “Допомога з харчуванням військовим”. Туди писали, що де потрібно і в якій кількості.

Я їду в одне місце, тут пишуть, що потрібно ще 100 порцій супу і хліб, щоб нагодувати військових. Я за годину везу вже туди. Військові посміхалися і щиро дякували… 

Поступово ми почали відновлювати роботу інших закладів. Але у нас був ще банкетний зал, який з початку великої війни став консервним заводом (сміється — ред.). Ми почали закривати рибну й м’ясну тушкованки. Від початку повномасштабного вторгнення виготовили понад 20 000 банок, які дотепер ще роздаємо.

Це робили ми, наші кухарі й люди з громади, які приходили допомагати: хтось перебирав гречку, хтось розбирав м’ясо. Я заходила на кухню, а там всі мені знайомі: моя вчителька, мій кухар, моя подруга (сміється — ред.).

Всі включилися максимально. І, до речі, з цього закладу ми вже закупили понад 15 автомобілів на передову. У нас був такий крутий червоний автобус, яким ми до повномасштабного вторгнення возили виїзні банкети. Цей автобус 24 лютого поїхав на передову. І дотепер він там. 

А коли ми робили христини малюкам, одразу попередили всіх гостей, що всі подаровані гроші спрямуємо на покупку джипа на передову. На жаль, минулого тижня його не стало, і багато людей в ньому загинуло. Тож ми плануємо відкрити новий збір.  

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Тетяна Костинян (@tanya.klypach)

— Ви так спокійно про все це розповідаєте, хоча зрозуміло, що це був шалений темп. Чи були якісь труднощі, пов’язані саме з вагітністю, адже все-таки двійня і восьмий місяць? 

Та не було жодних труднощів. Я  знала, що з дітьми все буде добре. Моя вагітність надавала мені додаткових сил і ресурсів робити ще щось важливе.

Десь через тиждень від початку повномасштабного вторгнення ми з чоловіком, його друзями й родиною сформували невеличкий волонтерський склад, куди отримували допомогу з Румунії, особисто все пакували, відправляли. Відправили кілька повних фур гуманітарної допомоги на передову, в деокуповані міста. Дуже активно працювали з Бучею.

Наш уже хороший друг — головний архітектор Бучі. Ми з ним працювали, коли місто було окуповане, він навіть примудрявся довозити туди допомогу на своєму автомобілі. Після окупації мій тато також возив. Отак ми всі разом і працювали: вантажили, я вела списки, відповідала за бухгалтерію, контролювала фото і відеозвітність. Не було часу на труднощі. 

— За що турбувались найбільше: за вагітність чи пологи?

— Найбільше все ж таки за пологи. З медичним обслуговуванням у мене проблем не було, все проходило чудово, лікарі прекрасні. У жіночій консультації наші лікарі приймали всіх жінок, хто вимушений був виїхати зі своїх міст до нас, і ми їх пропускали завжди вперед, з розумінням ставились і возили допомогу.  

А от пологи мене турбували. Бо у мене мав бути кесарів розтин, я хвилювалася, щоб не було у той день повітряних тривог або, не дай Боже, ракетних атак. Щоб нічого не призвело до якихось фатальних наслідків.

Слава Богу під час пологів цього не сталося. А от коли вже була в післяродовій палаті, довелося спускатися з двійнею у підвал під час повітряних тривог. Добре, що поруч була моя мама, бо з двома немовлятами це дуже складно і насправді дуже страшно.

У такі моменти думаєш: “Ти щойно дала два життя, але не знаєш, що буде з ними далі”. 

Читати на тему

Всі питання щодо пологів вирішували в режимі онлайн: екс-учасниця Холостяка Ганна Бокоч про вагітність в умовах війни

Ганна була на п’ятому місяці вагітності, коли почалась повномасштабна війна. Їй з чоловіком довелось поїхати з Ірпеня. А невдовзі в їхній будинок тричі влучили російські снаряди.

Про особистий виклик та що допомагало стабілізувати стан

— Який момент чи день цієї великої війни став найжахливішим для вас, крім самого 24 лютого, звісно? 

— Це був вересень місяць, коли почалися атаки на Київ. Багато моїх знайомих, які на той момент потроху вже повернулися додому, почали знов виїжджати на Захід України. Від тих новин, що я бачила, мені було дуже сумно, почалися панічні атаки. 

Фото: tanya.klypach / Instagram

— Що допомагало заспокоїтись та стабілізувати моральний стан в такі моменти?

— Намагалась відволікатися на щось. Коли у тебе двійня, дочка віком три з половиною роки та донька-підліток, зайнятися є чим, щоб не думати про якісь моральні нестабільності (сміється — ред). 

— А який день чи момент став найприємнішим, окрім народження  малюків, звісно? 

— Христини наших козаків (посміхається — ред.). Це було місяць після пологів, середина червня, якось потроху люди вже почали звикати, що треба налаштовувати життя під час війни. До цього довгий час ніхто нікуди не ходив. Ми вирішили влаштувати зустріч усією родиною. Зібрали всіх, щоб пообніматись, поцілувати найрідніших.

Це було так особливо! Всі були раді бачити одне одного. І, як я вже розповідала, ми попередили всіх гостей, що на всі подаровані кошти плануємо закупити автомобіль на передову.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Тетяна Костинян (@tanya.klypach)

— Ваш особистий виклик в умовах великої війни?

— Знаєте, можливо, комусь це зараз видасться смішним чи несерйозним, але для мене це насправді була складна ситуація. Дуже важко було знайти няню. У нас і так непроста ситуація, бо троє маленьких дітей, так ще дуже багато жінок масово виїжджали за кордон. Ми розуміли, що без няні ми не впораємося, адже я працюю. Але, слава Богу, вони у нас є і, сподіваюся, надалі також будуть з нами. 

— Як ви забезпечуєте безпеку своїм дитям під час війни?

— Живемо з ними за містом на відстані 80 км до митниці. Сподіваюся, що тут буде максимально безпечно. А ще минулого вересня я змінила школу для старшої доньки, бо у попередній було не дуже надійне бомбосховище. Чесно, вона не дуже хотіла переходити, бо у старій школі у неї були друзі, але я наполягла, що під час війни її безпека для мене найважливіша. Тому ми вибрали школу з найкращим бомбосховищем міста.

Читати на тему

“Якась дівчина від стресу почала народжувати просто в переході”. Блогерка Євгенія Климчук про вагітність і пологи під час війни

Блогерка Євгенія Климчук поділилась спогадами про те, як вона зустріла початок війни та страх втратити дитину.

— Як велика війна змінила ваше життя та життя вашої родини?

— Наша сім’я стала ближче. Ми більше цінуємо один одного. Раніше ми з чоловіком могли сваритися через якісь дрібниці, тепер перестали це робити. Якщо виникають якісь спірні моменти, намагаємося одразу їх переосмислити, тому що  розуміємо, що життя дуже коротке. Обставини, особливо ті, в яких зараз ми живемо — непередбачувані.

Фото: tanya.klypach / Instagram

Разом з тим зрозуміла, що нікуди не хочу їхати з України. Я і не розглядала цей варіант, але колись хотіла, щоб діти вчились за кордоном. Зараз розумію, що ні. Ми — найкраща нація, я хочу жити в Україні, хочу мати тут свою роботу, сім’ю, бізнес, друзів, соціальне життя.

Хочу, щоб мої нащадки знали, що ми нікуди не втекли, що ми були і за будь-яких обставин живемо далі.

Ми зараз перебуваємо у Чернівцях. Здається, ніби трішечки легше, безпечніше, але зараз в Україні ніде не може бути повністю безпечно, поки наш ворог не буде подоланий. Війна надала мені розуміння нових сенсів життя. 

— Що вас найбільше внутрішньо підтримує весь цей час?

— Віра, що скоро все зміниться і віра у нашу перемогу.

Спілкувалася Олена Сандул.

Дивись важливий проект-присвяту мамам, які народили під час повномасштабної війни, — документальний фільм Мадонна. Життя триває — 14 травня, у неділю, о 23:10 на телеканалі СТБ!

А фотовиставка Мадонна. Життя триває — з 13 по 21 травня на другому поверсі ТРЦ Gulliver. Вхід вільний.

Багато жінок були вагітними, коли їхній чоловік служив на фронті. Зараз вони доглядають за новонародженими та чекають на своїх чоловіків. Раніше дружина режисера Олега Сенцова Вероніка Вельч у своєму інтерв’ю розповіла про батьківство на відстані та складнощі вагітності під час війни.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!