Завжди був вільним, навіть у полоні: Олег Сенцов про новий фільм Носоріг, життя в ув’язненні та долю Росії

За день до повномасштабної війни, за три місяці до великої прем’єри. З Олегом Сенцовим ми зустрілися за півдоби до того, як увесь Київ прокинувся від вибухів, що змінили життя України та всього світу назавжди.

Однак у такий, здавалося б, мирний день розмова не обмежилась лише темою кіно. До неї додався навислий гніт новин та напруження, що зростало навколо кордонів та думок кожного українця.

Олег Сенцов — не просто режисер, який зняв кримінальну драму Носоріг, що 23 травня вийшла на платформі Netflix. Це людина, яка пізнала на повну всю жорстокість “руського міра”, перебуваючи у його епіцентрі як політичний в’язень.

Український режисер розповів, як створював свою нову стрічку, яку символіку закладав у її деталях, як пережив неволю і як не дав себе зламати хижій руці російського імперіалізму.

— Зараз у кіно йде ваш новий фільм Носоріг. Коли вперше з’явилася ідея створити цю історію?

— Завжди в мистецтві певний герой на чомусь базується. Я проводжу паралель у своїй голові, де є певні спогади, зустрічі, коли створюю персонажів. Тому що я вже багато прожив.

Ідея створити цю стрічку з’явилась понад десять років тому після розмови з одним знайомим, який пройшов певний шлях, а потім зійшов з нього. Я знав його з одного боку, а потім поспілкувались так відверто — і дізнався з іншого.

Стало цікаво, як людина може мати одну зовнішність, але щось інше мати всередині.

Крім того, у фільмах часто є такий герой, якого грає Джейсон Стейтем, і він просто валить усіх поганців. Це якийсь картонний персонаж, який не викликає жодного почуття.

Але поганці теж люди, у них є діти, дружини, родини. Вони чомусь такими стали. І це мені було цікаво.

Тобто я зайшов з негативною історією про ефектного персонажа, показав його справжню трагедію. Тому що у таких людей тоді (фільм показує 90-ті роки, — ред.) майже не було вибору.

Я написав цей сценарій і створив персонажа, який не схожий на свого прототипа. Він існує більше як збірний образ, щоб показати всю цю історію.

Спочатку почав шукати гроші на пітчингах на фестивалях. Проте до зйомок не дійшло і почалася революція, потім війна, тюрма і все застопорилось. Після звільнення повернувся до цієї ідеї та зняв нарешті кіно.

— Головну роль у Носорозі виконав учасник бойових дій. Про ваш життєвий досвід знає весь світ. В обох випадках такі події залишають певний відбиток на сприйнятті світу. Як ви знаходили точки дотику та схожі якості з ним?

— Я, звичайно, шукав головного героя, який пройшов певний непростий досвід. Тобто він міг бути або у в’язниці, або займатися спортом, або бував у бійках чи хуліганив, або ж був спортивним фанатом, чи який був на війні та тримав у руках зброю, який бачив смерть.

Людей з таким досвідом завжди видно по очах та манері. Сергій був одним із таких.

Сергій не був фаворитом. (Сергій Філімонов — виконавець головної ролі, громадський діяч, у минулому учасник бойових дій у складі добровольчого батальйону полку Азов, — ред.)

Він не був таким здоровенним, як я хотів. Крім того, він уже став громадським активістом, цивільним. Тобто хуліганство було вже у його минулому. Його молодість і всі ці фанатські історії, війна, Азов та інше залишились десь далеко.

Але ми з ним поговорили. Він зацікавився, приходив на кастинги, старався краще, ніж усі інші. Тому я його взяв.

У нас дійсно є багато спільних знайомих. У нас якісь спогади насправді схожі.

Він дійсно швидко ріс як актор та був максимально зацікавлений цією історією, робив, що було потрібно. Він викладався на всі 100%, як і вся наша команда. Тому він втілив цю роль дуже добре, і тут теж зіграв добре досвід.

Це була історія, коли всі біжать разом та одне одного підтримують. Це було дуже класно, була дуже хороша компанія людей, які працювали.

— Ви досить часто обираєте непрофесійних акторів для своїх фільмів. Наприклад, у дебютному Гамері ролі виконували справжні геймери, а у Носорозі — активіст та учасник бойових дій. Як відрізняється робота з професійними акторами та аматорами? І чому ви віддаєте перевагу простим людям?

— У мене був травматичний досвід праці з професійними акторами з театру в Сімферополі. Це було жахливо. Я думав, що знімаю якийсь геніальний сюжет, а виявилось, усе не так.

Проте це мене навчило. Був дебютний фільм Гамер, це вже інша історія, де я брав людей з вулиці. Там грає лише одна професійна акторка. Там уже є частина реальної гри та нереальної. І я домігся правильного ефекту. Можливо, не такого хорошого, як хотів, але все-таки.

Гамер пішов добре по фестивалях, тому що там була певна щирість. Фільм був недосконалий сценарно та з режисерського боку. Бюджет був $20 тис., і я думав, що нічого не залишиться.

У Носорозі я вже далі пробував цей метод. Точно знав, що мого головного героя серед професійних акторів немає.

Тому я частково вкрапив в історію професіоналів. Ролі другого плану та епізоди грають як професійні актори, так і непрофесійні.

Були такі моменти, коли людина, що має відоме ім’я, грала менший епізод, ніж нікому не відома.

Це дало змогу зробити максимальний ефект справжності. Це для мене головне у будь-якому фільмі. А в цьому особливо.

— У ваших фільмах часто переважають певні відтінки. Наприклад, у Носорозі багато червоного. Чи мають вони якесь символічне значення для вас?

— Червоний у фільмі — це той колір, який я побачив, коли ми приїхали з оператором до Кривого Рогу на локацію. Там були викиди руди, червоні калюжі та осад.

Це як колір засохлої крові. Я подивився і сказав: “О, це колір нашого фільму”.

Тому що я побачив це на локаціях і вже потім його теж використовував. Ми робили такий певний кольоровий ефект.

Читати на тему

Діалог із совістю в обгортці гангстерської драми: рецензія на фільм Носоріг

Вікна вже подивилися новий фільм Олега Сенцова Носоріг і розповідають, чим стрічка може зацікавити глядача.

У фільмі десь там уже лежить така червона земля, яку ми використовували, а десь підфарбовували. Або стелі були червоні, теракотові.

Нам цей колір диктувало саме місце та матеріал, сама історія, тому ми зробили так. Це було доречно.

— Спочатку ви планували знімати Носоріг у Німеччині, але зрештою довелось перенести виробництво стрічки в Україну. Однак у вас був досвід міжнародного кіновиробництва. Як відрізняється кіновиробництво в Україні та за її межами, де ви знімали?

— Наступні фільми ми хочемо знімати в Україні. У мене немає бажання їхати. Досвід праці з іноземними групами є, вони інакші. Навіть не в плані досвіду, а у ставленні до роботи.

Ми готові йти лягати на знімальному майданчику, а вони ні. Вони роблять лише те, що потрібно. У них все має бути розраховано та чітко сплановано. І це правильний підхід.

Ми як добровольчий батальйон, розумієте. Ми під співи біжимо в атаку.

Ми ж будуємо Україну. Тому не маємо їхати знімати на все готове за кордон. Думаю, тим, що знімаю кіно тут, роблю свій вклад у розбудову країни.

— Оминути події, за якими стежить світ, а ми перебуваємо в їх епіцентрі, просто неможливо. У людей агресія Росії та потенційна втрата свободи викликає стрес. Що відчуваєте ви та чи допомагає вам ваше минуле ставитись до всього, що відбувається, спокійніше чи по-філософськи?

— По-філософськи ставитись до цього не можу. Філософія буде на пенсії. Ставлюсь лише спокійніше, тому що у моєму житті було багато чого.

Тобто після Революції гідності, коли так склалося життя та переживав певні події. Ти просто стаєш менше боятись, просто більш спокійний та впевнений.

Тому коли Путін визнав “ОРДЛО”, все стало зрозуміло.

Агресор скинув маски та показав своє справжнє обличчя.

Тепер нам потрібно шукати новий майданчик для перемовин та можливості деокупації Криму та Донбасу після поразки Росії у цій війні.

Читати на тему

У нас є всі шанси вийти на кордони 1991 року — Жданов про перспективи контрнаступу ЗСУ, Маріуполь та стратегію Путіна

Військовий експерт Олег Жданов розповів, які перспективи контрнаступу ЗСУ й подальша доля Маріуполя та півдня України.

Тому що вони хочуть почати її на більш масштабному рівні. Це вже стало зрозуміло, після усіх цих погроз, які він виконуватиме.

Потрібно, щоб разом усі держави стали проти нього. Інакше немає навіщо взагалі жити.

— Часто, коли людина потрапляє у несправедливі обставини, їй притаманно зневірюватися в людях. Чи був у вас такий момент? І коли вдалося повірити знову в справедливість, правду та людей?

— Я ніколи не зневірювався в людях. Навіть згадуючи ситуацію мого арешту. Я знав, хто такі росіяни та що вони роблять.

Навпаки, у мене була віра в тих людей, які мене підтримували. Зараз нам потрібно підтримувати наші ЗСУ та нашу країну.

У нас чудовий народ, який все може. Я гордий за наших українців.

— У своїй книзі про концентраційний табір Віктор Франкл розповідає, що після звільнення людині не стає одразу легко і вільно дихати. Часто психіка не готова до позитивних змін. У який момент ви усвідомили, що отримали свою свободу (фізичну)?

— Я про це думав колись. У в’язниці ніхто не казав, що мене ось-ось звільнять. Просто були певні події та ситуації, з яких розумієш, що цей момент наближається.

Спочатку мене привезли у Москву, потім готувались документи. Проте навіть коли я летів у літаку, то почувався однаково (так само, як і за ґратами, — ред.).

Тоді я усвідомив, що завжди був вільним. Навіть коли був у полоні.

Не було моменту “нарешті на свободі”. Лише протягом двох чи трьох років затиснутий кулак всередині трохи послабився, але повністю поки не відпускає.

У в’язниці був чорно-білий світ. А тут він складніший. Коли ти боровся за якісь моменти та вкладав у це все своє життя.

Коли побачив, що відбувається тут, то бувало прикро і болісно через те, що насправді не все ще у нас так добре, як би нам хотілось. У нас є ще, за що боротись.

— Ви також згадували про те, що з людей намагаються зробити стадо. Тобто під час ув’язнення відбувається певна деперсоналізація людини. Як після всього вдалося відновити власне “я”? Чи ви пішли іншим шляхом і створювали себе знову?

— Та система не могла мене зламати. Коли мене привезли у в’язницю, то взагалі не могли впоратися зі мною. А там у них така спеціалізація. Це полярне коло, це найбільш північний табір в Росії. І там людей дійсно ламають, виходить таке стадо зомбі.

Навіть через такі дрібні моменти, як привітання з адміністрацією. І до “вітаю” потрібно було додавати “громадянине начальнику”. Вони дійсно змушували так робити.

Він може через хвилину йти назад або навмисно розвернутись та пройти повз через п’ять секунд, і знову потрібно було з ним так вітатись. Так могло бути по сто разів на день. У цьому немає якогось сенсу.

Читати на тему

Росія хоче перетворити Україну на концтабір — Андрій Білецький про підготовку Азова як найелітнішої бойової одиниці світу

Хто такі бійці полку Азов та якої ідеології дотримуються, розповідає засновник та перший командир полку Азов Андрій Білецький.

Я не ходив так, як потрібно, і не здоровкався, через це мав багато проблем. Вони не могли катувати та бити мне, бо я чинив спротив і після цього було б багато проблем у них. Тому вони робили інакше — зачиняли в карцер.

Після голодування стало трохи легше, тому що всі відчепилися. Я їм показав свій характер. І вони (наглядачі, — ред.) трохи почали поважати мене.

Поважають сильних, навіть якщо це вороги.

Якщо ти не ламаєшся, вони можуть не розуміти твою позицію, але поважатимуть.

— Що допомагало вам вижити в ув’язненні?

— Кожен виживає по-своєму. Кожен знаходить свій сенс. Універсального способу немає.

Так, як робив Франкл, він знайшов для себе такий спосіб. Хтось сидить і дивиться у стелю, а хтось займається спортом, дехто вдаряється в релігію. Хтось починає читати, розвиватись і писати — таких людей була меншість.

Я завжди й до цього читав багато. І писав, тому що така була можливість, хоч і небагато.

— Як зробити так, щоб диктатори більше ніколи не з’являлися в історії людства?

— Ми робимо все, щоб так і було. Ми рухаємось у цьому напрямку. Навіть якщо взяти історію 300 років тому, то таких тоталітарних країн було дуже багато. Усі монархи були такі самі.

Зараз ми вже маємо світ, де третина країн живуть у цивілізованих рамках. Ще якась сотня років, і, сподіваюсь, ми всі житимемо у таких умовах. І ніхто подібний до Путіна не зможе затягнути нас у таку ганебну війну.

Росіяни ж відповідальні за те, що робить Путін, тому що вони підтримують його зовнішню політику. Я там був, вони взагалі не вважають нас за країну.

Для них ми просто якийсь придаток, який чомусь збунтувався. Вони просто не розуміють цього.

Читати на тему

Породжує безкарність: як Росія раніше вчиняла воєнні злочини, а світ висловлював стурбованість

Світ тоді лише висловлював стурбованість, тож російські армійці всі ці роки відчувають безкарність і атакують цивільних – тих, хто не може дати відсіч.

Щоб їх не з’являлось, потрібно бути менше твариною і більше людиною. Необхідно розвиватися самим як суспільству, особистісно та державним інституціям.

Росія зараз розвивається трохи інакше. У них шлях у якийсь темний ліс, у болото. Вони вже там живуть.

Тому потрібно робити все необхідне разом, щоб перемогти цього тирана і пройти певне політичне перезавантаження. Повернути наші території, звільнити те, що Росія зараз утримує. Не тільки українські, а й грузинські, молдавські та інші. Там і внутрішньо багато хто не хоче бути з Росією.

Інакше ця війна триватиме постійно по колу і наші онуки будуть вимушені продовжити воювати. Нам би цього не хотілося.

— Якби у вас була можливість за допомогою магії прибрати зі світу одну річ або явище, за умови, що це зникне назавжди, що б це було?

— Назавжди прибрати Путіна зі світу. Як явище.

Наразі режисер Олег Сенцов та виконавець головної ролі у фільмі Носоріг Сергій Філімонов боронять незалежність України на фронті.

Російські війська прийшли на українську землю винищити нас як націю, скорити та знівелювати наше існування без “руського міра”. Проте рекордна кількість фахівців міжнародного кримінального права працює в Україні, щоб довести, що дії РФ на території України — справжній геноцид українського народу.

Читай, яким буде спеціальний трибунал для головного російського злочинця Путіна та що на нього чекає потім.

Фото: Богдана Макалюк