Повномасштабна війна застала у лікарні: історія ЛГБТ-активістки про початок окупації та виїзд із неї

Повномасштабне вторгнення Росії застало всіх зненацька. У кожного були свої справи та плани. Кримчанка Олена Вінсент 24 лютого перебувала у лікарні недалеко від Херсона з видом на Чорнобаївку.

Олена — активістка українського ЛГБТ-руху, активна громадська діячка, допомагала переселенцям та тим, хто постраждав від російської агресії.

Жінка розповіла про важкі та доленосні рішення, які їй довелося пережити, журналістці Української правди.Життя Єлизаветі Гончаровій.

Олена змогла виїхати з окупації та вже навчається на магістратурі за двома спеціальностями. Вона змогла вивезти маму та домашніх тварин з Криму. Сама ж покинула Крим ще у 2014 році.

Про початок вторгнення

Після 2014 року громадська діячка жила у Львові, потім у Краматорську. На початку 2022 року Олена вирішила офіційно оформити статус інвалідності, адже у неї системний розлад емоційної сфери. 

Щоб це зробити, їй треба було кілька тижнів перебувати у лікарні. Останнім часом Олена жила у Херсоні, щоб бути ближче до мами, тому й лікарню вибрала саме тут. 

За словами жінки, їй підтвердили діагноз, але попросили ще тиждень почекати, щоб віддати усі документи. Саме тоді почалася російська окупація.

— Нам ніхто нічого не сказав. Про повномасштабне вторгнення ми дізналися майже випадково. Дівчатам, які розносять їжу, пошепки сказали кухарі. Вони пошепки сказали нам.

Потім уже лікар видав нам на 15 хвилин телефони, мовляв, у вас є шанс подзвонити рідним, щоб вони вас звідси забрали, бо почалася війна, — згадує Олена.

Жінка зателефонувала своїй матері, але та не могла виїхати з Криму. Підтримувала дочку телефоном. Але в лікарні забирали телефони й видавали раз в день за хорошу поведінку.

Хоче активістка запевняє, що усі люди не мали загострень, вони лише хотіли підтвердити інвалідність. Не було потреби обмежувати спілкування з близькими.

Виїхати з території лікарні було неможливо, хоча Олена мала право самостійно покинути медзаклад. Проте до Херсона вже не вдалося б доїхати: ні таксі, ні легкові автівки, ні маршрутки не їздили через російські блокпости. Активістка дізналася, де ведуться бойові дії, від мами у телефонній розмові.

Олені залишалося лише чекати. Вона не могла оцінити ризики, адже не була добре проінформованою про ситуацію. Хоча за законом пацієнтів мають повідомити про важливі події.

Їм не вмикали телевізор, ніхто не знав, що відбувається. Думали, чи не захопили часом росіяни Київ.

Читати на тему

Голодувала, але “подачок” не прийняла! Історія відважної жінки, яка під окупацією чинила спротив росіянам

Жінка ризикувала життям, але не брала їжі та грошей від російських окупантів: читай історію відважної бабусі.

Техніка ворога під лікарнею та голод

Про перші тижні окупації в лікарні Олена згадує з жахом. Керівництво закладу обговорювало евакуацію, але до дій не дійшло.

— Було дуже холодно, їжі не вистачало. Годували нас раз на день, але тільки якщо було світло. Пацієнти й раніше здебільшого їли те, що передавали родичі. А тут — повна ізоляція. З окупацією перестали працювати навіть магазини навколо, — каже Олена.

Жінка зізнається: саме тоді дізналася, що таке голод. Пічки у лікарні не працювали, бо майже не було електрики. Єдиною їжею на день могла бути ложка холодної консервованої каші, яку мастили на шматок хліба. 

Я плакала. Бо їсти хотіла. Ось такий стан: ні про що, окрім їжі, думати не можеш, — згадує вона.  

Крім цього, окупанти облаштували під лікарнею свої позиції. Люди бачили багато військової техніки, приїздила важка установка, яка пускала ракети прямо з-під вікна. А в один день вони зникли. 

Потім лікарню обстріляли, пробили дах та зруйнували харчоблок. У лікарні не було укриття, тож пацієнти спали на підлозі в коридорах. А персонал переховувався у підвалі. Жодного разу інших людей туди не відвели.

— Нас змушували спати в одній палаті, бо вона далі від зовнішніх вікон. Там, де зазвичай перебували десять осіб, спало 20 чи 30, — розповідає Олена.

Читати на тему

Сім місяців провели в окупації й дивом вижили серед розстріляної евакуаційної колони — історія родини з Херсонщини

Розповідаємо історію родини, якій вдалося вижити під час окупації та евакуації.

Про виїзд з окупації

Активістка вирішила відразу їхати до Херсона, щойно отримала свої документи. Зізнається, що у той момент була готова йти пішки 15 км до міста.

Та й залишатися у лікарні було небезпечно: з вікон палат було видно Чорнобаївку, де постійно гриміли вибухи.

Олена сподівалася зупинити машину. Їй пощастило, адже тоді вже їздили мирні мешканці з білими простирадлами. Тож Олена вже за десять хвилин знайшла автівку.

— Мені не звикати до автостопу — досвід величезний! Тільки за останні роки я абсолютно самостійно мандрувала по Німеччині, Швеції, Данії, Чехії, Нідерландах, Норвегії, Угорщині, Словаччині, Польщі, Білорусі, Литві, Латвії, Естонії, Фінляндії, Грузії, Казахстану, Узбекистану, Киргизстану та Таджикистану.

Поїздки по двох останніх країнах навчили мене виживати та пересуватися, навіть коли немає транспорту, зв’язку, всюди воєнні блокпости, небезпека тощо, — ділиться жінка.

У Херсоні Олена знайшла житло, де перебувала кілька днів, поки чекала документи від комісії з інвалідності. Лікарі поспішали їх зробити, щоб це були законні українські документи. 

Попри це, оформити пенсійні виплати не встигла, бо поспішала до Криму, де чекала мама. Напівлегальні перевізники забирали пасажирів з мосту, до якого Олена добралася самотужки. Каже, досвід подорожей у диких містах з військовими конфліктами знову допоміг.

Росія зруйнувала не одне життя українців. Раніше ми розповідали історії родин, чиї долі зруйнувала війна.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!