За плечима цього світлого та дуже мудрого підлітка три складних роки боротьби з раком. Через кілька днів, а саме 14 лютого, він святкуватиме своє 14-річчя. Символічно, чи не так? Історія Михайла Дьякова сповнена багатьох сюжетних поворотів, але це не завадило йому зберегти свій оптимізм і силу духу. Попри важкі наслідки від перенесеної хвороби, він мріє, дбає про екологію, змінює себе та рідне Запоріжжя на краще. А ще став головним героєм документальної стрічки Дача, яка вийде на екрани 15 лютого. Що унікального у цьому хлопчикові та як йому вдалося не опустити рук, дізнавшись про невтішний діагноз, читай у нашому матеріалі. Читати на тему Допомагати онкохворим дітям не означає йти у смуток — Наталія Оніпко про благодійність як стиль життя Керівниця благодійного фонду Запорука Наталія Оніпко щодня намагається достукатись до людей, які вдають, що онкохворих дітей не існує. Про хворобу В 11 років на шиї хлопчика з’явилася невелика гулька через запалення лімфовузла. Спершу лікарі подумали, що він хворіє на якусь інфекційну недугу. Утім, як виявилося згодом, то був метастаз. Юного пацієнта прооперували, видаливши аденоїди. Після операції, як пригадує Михайлик, він узагалі не міг дихати носом. Навіть слини не вистачало, щоб нормально поїсти. Вдихати повітря доводилося ротом і постійно запивати їжу водою. Це було максимально незручно, тож за місяць хлопчик втратив майже 10 кг. Став дратівливим і почав боятися найменшого світла, бо від нього страшенно боліли очі. На цьому випробування не скінчилися, хвороба почала прогресувати. Карцинома носоглотки — з таким діагнозом Михайло разом із мамою поїхали до Києва, бо у рідному Запоріжжі оперувати його не наважилися. Адже видалення пухлини, яка розташувалася глибоко в горлі, могло призвести до інвалідності. Зрештою, після проходження експериментального лікування, в Інституті раку хлопчику зробили операцію, але хірургам довелося пожертвувати одним хребцем. На щастя, недуга відступила, як радісно констатує Михайлик: “Основна холера вилікувана!”, та є інші проблеми зі здоров’ям, які потребують вирішення. Зокрема, через видалений хребець у підлітка почалося викривлення шиї та розвиток сколіозу. Наразі він змушений носити невеликий корсет, який жартома називає ошийником, і виконувати спеціальні вправи, щоб запобігти погіршенню ситуації. Про ставлення до онкохворих Підліток пригадує, коли уперше приїхав до відділення Інституту раку, його поклали до палати, де лежала бабуся з маленькою дівчинкою. Однак те, що перед ним дівчинка, Михайлик зрозумів не одразу, бо у неї не було волосся. Це стало для нього певним шоком — ніколи раніше він не бачив діток такими. Усі пацієнти відділення ходили без волосся, я, звісно, також. Дуже плакав, коли мама мене стригла. Два місяці носив кепку, але потім звик, — каже він. Та найважче було змиритися з тим, що багатьох дітей, із якими товаришував, невдовзі не стало. Хвороба взяла над ними гору. — Від звістки про це стає дуже прикро і важко на душі, — зізнається хлопчик. І додає, що потім побоювався заводити нові знайомства. Запитую Михайла: “Чому, на твою думку, деякі люди вороже ставляться до онкохворих пацієнтів?” Він пригадує історію, яка трапилася під час будівництва нової Дачі. Тоді сусіди влаштували справжній бунт керівниці благодійного фонду Запорука Наталії Оніпко. Надсилали перевірки, заважали роботі будівельників і зрештою підпалили житло. Оскільки вважали, що його майбутні мешканці погано впливатимуть на їхніх дітей. На переконання хлопчика, така поведінка викликана певною неосвіченістю людей щодо причин виникнення раку і його перебігу. Водночас запевняє, у рідному Запоріжжі до його стану поставилися з розумінням. Допомога надійшла від школи, друзів і сусідів. Як говорить Михайлик: “Зі світу по нитці”. Дітям, які стали на складний шлях боротьби з хворобою, він радить попри все не втрачати позитивного погляду на життя. Поруч із тобою є рідні, які можуть підтримати, благодійні фонди. Тому у всьому потрібно шукати позитив. Якби я не захворів на цю штуку, то не потрапив би до Києва, — всміхається він. А ще радить не втрачати зв’язок із друзями, знаходити інтернет-товаришів чи завести свій блог. Намагатися себе чимось зайняти, щоб на певний час забути про недугу. Життя після хвороби У січні родина Михайла дізналася про операцію, яка може допомогти йому вирівняти шию. Сам хлопчик дуже тішиться шансу її “відремонтувати”, але зізнається, хоче пройти огляд у різних лікарів і впевнитися у тому, чи це реально. Він розповідає, що попри складнощі онкологія принесла не лише негатив у його життя. Я до хвороби та після неї — то два різних “чебуреки”, — сміється підліток. І додає, що боротьба з раком допомогла йому подорослішати, а ще налагодити тісний контакт із мамою. Наталія — ювелір, виготовляє прикраси з каменів і срібла. До недуги сина часто їздила у робочі відрядження, тож за хлопчиком наглядала прабабуся. Сьогодні ж Михайло радіє тому, що вони проводять більше часу разом, бо тепер мама працює переважно з дому. Про мрії та плани на майбутнє До хвороби Михайло дуже полюбляв куховарити. У цьому його завжди підтримувала прабабуся, з якою вони ходили до продуктових магазинів, їздили на ринок. Хлопчик сам щиро дивується тому, звідки вона у свої тоді 90 знаходила стільки сил. Нині Вірі Тимофіївні 97, і вона активно допомагає родині у хатніх справах. Потрапивши на Дачу (центр для онкохворих дітей БФ Запорука — ред.), хлопчик продовжив удосконалювати свої кулінарні навички. Його фірмовими стравами стали чорний бургер, паста з креветками та свиняча вирізка по-бельгійськи. Приготування різної смакоти відволікало від думок про лікування. Повернувшись додому, ці експерименти він полишив, бо мав наздогнати однокласників у навчанні. Кількарічна боротьба з пухлиною відняла час на вивчення шкільних предметів. Хоча історія, географія та біологія до цього списку не потрапили, їх Михайлик добре знає. Вчитися хлопчик планує до дев’ятого класу, а потім вступатиме до коледжу. Куди саме, ще не визначився. Серед варіантів розглядає навчання держуправлінню або вступ до медичного чи педагогічного коледжів. Водночас із запалом розповідає про громадський транспорт. Підлітку цікава робота трамваїв та автобусів. Усе, що пов’язане з транспортною галуззю. Тому можливість вивчитися на машиніста також не відкидає. А ще Михайло серйозно замислився над проблемою екології. Підтримує транспорт, який їздить на електроенергії, і тішиться з того, що наразі його містом ходять новенькі трамваї, які споживають мінімум енергії та не шкодять довкіллю. Каже, що дуже засмучується сміттю на вулицях. Тому, коли бачить якусь пляшку, не роздумуючи підіймає і викидає у смітник. Ми маємо жити в гармонії з природою, але багато хто цього не розуміє. На жаль, їм лінь донести сміття до урни, бо вони упевнені, що це робота прибиральника, — зазначає хлопчик. І додає, що якби отримав можливість реконструювати улюблене Запоріжжя, то насамперед розпочав би співробітництво з іншою країною щодо переробки сміття. Читати на тему Ще не почали сортувати сміття? Ми розкажемо, чому це нескладно Це була б дріб’язкова проблема, якби кожен українець щороку не викидав понад 302,7 кг сміття. Підліток із захватом розповідає, яких результатів досягли у Швеції стосовно цього, створюючи з відходів метал та одяг. Крім того, обов’язково поставив би на заводи фільтри, бо насправді вони майже не працюють. І хоч він живе далеко від промислових районів, йому не байдуже, як почуваються мешканці старого центру міста. Хлопчик уже провів невеличку “революцію” у своїй квартирі — накупив купу екоторбинок і зупинятися на цьому не збирається. Нагадаємо, раніше ми розповідали про унікальну 16-річну Софійку, якій трансплантація врятувала життя. Її історія доводить, що українські лікарі вміють творити дива. Теги: Життєві історії, Рак Якщо побачили помилку, виділіть її, будь ласка, та натисніть Ctrl + Enter
Читати на тему Допомагати онкохворим дітям не означає йти у смуток — Наталія Оніпко про благодійність як стиль життя Керівниця благодійного фонду Запорука Наталія Оніпко щодня намагається достукатись до людей, які вдають, що онкохворих дітей не існує.
Читати на тему Ще не почали сортувати сміття? Ми розкажемо, чому це нескладно Це була б дріб’язкова проблема, якби кожен українець щороку не викидав понад 302,7 кг сміття.