Він знав — я не опущу руки: історія загиблого в Оленівці воїна Ярослава Отрока очима коханої

Його речі досі лишились вдома, хоч він не був там вже майже три роки. Тільки амуніція та металошукач відправились на фронт до його друзів, поки сапер Азову Ярослав Отрок на псевдо Фірст ще офіційно перебував у полоні.

Насправді ж свідок страшної ночі з 28 на 29 липня 2022 року, а згодом і ДНК-експертиза підтвердили найстрашніше — Ярослав Отрок загинув під час теракту в Оленівці.

Його кохана Олександра згадує, що чоловік ще з юних літ брав участь у діяльності патріотичних організацій. Зокрема долучався до Нацкорпусу, допомагав у деяких заходах Пласту, був виховником у дитячому таборі Азовець.

А як тільки досяг повноліття — за першої ж можливості долучився до Азову.

Для нього піти на службу — це було так натурально. Якщо знати його особисто як людину, то для нього було природним стати захисником України та пройти цей шлях.

Олександра говорить, що Ярослав не на словах любив Україну, а на ділі й прагнув бути на захисті її свободи. Хоч бути військовослужбовцем усе своє життя чоловік не збирався. Здобував вищу освіту з політології у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Після закінчення контракту у травні 2022 року закохані планували подорожувати Україною, можливо, поїхати на певний час за кордон.

Багато планів у нас було. Хотілося мати змогу подорожувати хоч трохи, тому що військова справа — це постійна прив’язаність до якогось одного місця. Цього дуже не вистачало і ми вже чекали, коли контракт закінчиться.

Захисник вже задумувався про другу вищу освіту, але цього разу вже більш технічну, через свій хист до інженерії. Навіть побратими завжди знали, що до нього можна звернутись по допомогу й він все відремонтує.

Олександра ділиться, що одразу відчула добро, яке випромінював Ярослав. Спершу вони спілкувались лише онлайн, але коли зустрілись у Києві на Покрову у 2019 році, одразу знайшли спільну мову.

Якось одразу з першого погляду не виникало навіть думки про те, що він може бути колись загрозою. Він дуже добрий, приємний.

Якщо для першої зустрічі парі довелось обом долати кілометри відстані, то для другої Ярослав вже спеціально приїхав у Кам’янець до Олександри. А на початку грудня дівчина поїхала вперше до нього в Маріуполь. З того часу закохані й були разом.

Крім доброти, дівчина згадує, помітила впевненість Ярослава у собі та своїх переконаннях. Говорить, це була якась така спокійна впевненість, яка змушує тебе теж вірити у всі його ідеали. Адже його діяльність та весь життєвий шлях підтверджує те, що він діяв згідно зі своїми переконаннями.

Ця твердість переконань — це те, що теж дуже його виділяло з-поміж інших.

Та все одно на перший план характеристики захисника виходила його доброта. Ярослав завжди вірив у людей. Олександра згадує, що навіть коли вона критично до когось ставилася і казала йому, що він дарма вважає, що людина хороша, все одно він завжди до останнього за людиною залишав шанс, що вона зміниться, зрозуміє.

Так він формував своє середовище, а воно — його. Дівчина говорить, що в його оточенні завжди було приємно опинитись.

— Це у його середовищі було таке поняття побратимства. Вони завжди одне одного підтримували. Коли хлопцям щось потрібно було відремонтувати, позичити, чимось допомогти, кудись з ними поїхати чи піти, він завжди брав у цьому участь. І так само хлопці йому завжди допомагали, коли щось потрібно було йому.

Він залишав за собою сміливість бачити світ лише з позитивної сторони. Намагався пройти життєвий шлях без негативних думок.

Взагалі Ярослав подобався завжди всім, бо він був дуже добрий і тому одразу люди прихильно до нього ставилися. Це відчувалося.

Олександра згадує один випадок, який добре характеризував Ярослава. Тоді пара взимку почала орендувати хату в Урзуфі неподалік бази військовослужбовця. Оскільки був несезон, оселя не була добре підготовлена до життя в умовах морозних днів. Але все ж таки обігрів був — за допомогою домашньої пічки, яку називають грубкою.

Це був перший день спільного життя пари. Чоловік був на службі, а Олександра проводила уроки іноземної мови онлайн. На дворі вже було темно. В один момент в оселі став відчутним запах диму. Коли дівчина вийшла у кімнату з пічкою, там було багато диму, а кімната була повністю чорна.

Олександра зателефонувала Ярославу та розповіла, що трапилось. Сама одягнулась та накинула ковдру, щоб вийти на вулицю та не дихати димом, де температура не дозволяла перебувати довго навіть у верхньому теплому одязі. Звичайним кроком до бази було 20 хвилин, тому дівчині лишалось чекати.

Дивлюся за кілька хвилин, Ярослав біжить в тому, у чому був в кімнаті. Взагалі без верхнього одягу, тільки у формі, бо він так спішив, щоб допомогти мені, врятувати, щоб не сталося пожежі, щоб я не задихнулася. Він навіть не подумав про те, щоб одягнутись.

Дівчина говорить, це якнайкраще характеризувало її коханого, його надійність. Додає, що навіть думала над тим, що якби потрібно було довірити комусь дітей, то саме Ярославу.

На початку лютого 2022 року вже були розмови про те, що, можливо, буде повномасштабний наступ РФ. Тому, за словами Олександри, військовослужбовці отримали наказ збиратися, готуватися. Тому Ярослав лишився на базі, а вона була у Кам’янці. 24 лютого вранці закохані одразу поговорили. Він казав, що все буде добре.

Поки дівчина займалась волонтерством та писала усім знайомим, куди потрібно донатити, Ярослав займався військовим справами. Спілкування завжди було на позитиві та без подробиць про бої.

Оскільки мобільного зв’язку не було, говорити вдавалось в середньому раз на тиждень, інколи рідше, деколи частіше.

Коли більше було можливостей спілкуватися, ми рахували, на що він встигає додому приїхати: на черешню чи на кукурудзу (посміхається — ред.).

Коли чоловік вже був на Азовсталі, то більше інформації про умови виживання на заводі Олександра дізнавалась від спільної з коханим подруги, яка загинула у травні. Тоді у бункер, де переважно були жінки, поцілила бомба та всі загинули.

З її історій я знаю, які були умови, що там бракувало найбільше їжі, медикаментів. Постійно росіяни влучали в ті місця, де вони переховувались, один за одним люди гинули.

Зі слів дівчини, Ярослав завжди був впевнений втому, що все буде добре. І не помилився. Вона й зараз згадує його слова, коли хтось їй робить комплімент, скільки енергії вона викладає в спільну справу зі Спільнотою Родин Оленівки.

Ніколи не було такого, що він сумнівався чи переживав, що я опущу руки.

Звичайно, він завжди хвилювався про кохану, але це не була як зневіра в її силах. Він просто хотів дбати про людину, яку любить.

Навіть після того, як повідомив про вихід за наказом у полон, дзвонив з неволі дівчині та намагався дізнатись, як вона та родина. Ярослав був впевнений, що він з побратимами лише побудуть певний час у таборах, а потім швидко повернуться додому.

Ми всі думали, що це буде дуже швидко, їх недовго будуть тримати, що є гарантії, домовленості. Він навіть не припускав варіанту, що буде там дуже довго. Я тоді теж не думала навіть про це.

Останній раз закохані говорили незадовго до теракту. Ярослав телефонував з полону кілька разів та написав кілька СМС. Йому тоді дозволили поговорити п’ять хвилин. Олександра розповідає, що багато не розповідав, лиш казав, що все нормально. Вона теж намагалась не розпитувати, відповідала на його питання про рідних.

Розмова швидко скінчилась. А потім настало 29 липня. Олександра спершу побачила коханого у списках поранених. Ділиться, навіть спершу видихнула, бо заспокоювала одна думка — живий. Але списки виявилися помилковими.

Певний час, поки російські окупанти для пропагандистських сюжетів знімали на відео поранених, дівчина шукала рідне обличчя. Але Ярослава ніде не було. А наприкінці вересня 2022 року друг Ярослава Давид Стоянов, з яким чоловік разом проходив навчання на саперів, знайшов свідка масової страти в Оленівці, який повернувся з полону.

Свідок розповів те, чого чути не хотів би ніхто — поранення були такі, що, найімовірніше, несумісні з життям. Хоч Ярослава з колонії забирали ще живим.

12 жовтня 2022 року привезли загиблих, їх приймала Патронатна служба. Олександра звернулася до них, показала фото татуювання, які були у Ярослава і запитала, чи є такі у когось. Вони підтвердили, що є збіг.

На руці було тату Ідея нації. За ним і був збіг. Потім, звичайно, ми ще чекали до літа наступного року на перевірку ДНК-аналізу і все підтвердилось.

Олександра згадує, що тоді важливим лишалось зробити гідний похорон. Відспівування було в Михайлівському соборі. Дівчина з рідними коханого запросили Тараса Компаніченка, бо Ярославу подобалась Хорея Козацька.

Читати на тему

Стояв нелюдський крик по всьому бараці: інтерв’ю Богдана Грішенкова, який вижив у теракті в Оленівці

Там просто був хаос, де люди кричать та горять, а ти нічого не можеш зробити. Яким медиком ти б не був, які б ти курси не проходив, але пальцями півголови назад не склеїш, — згадує Богдан.

Зізнається, зараз про коханого нагадує все, особливо робота у Спільноті Родин Оленівки. Зайнятість питанням звільнення полонених допомагає й самій дівчині, адже вона продовжує робити справу, у яку вони вірили разом з коханим.

Зараз дуже багато роботи. Коли ти багато працюєш, то вже і немає часу на якісь роздуми негативні. Ти просто думаєш про свої робочі моменти, які ти мусиш зробити, бо це допомагає Україні виграти у цій війні. Тобто ти теж важливий елемент цього всього, хоч і маленький.

— Ці завдання добре допомагають та не дають розвиватись негативним думкам. Навіть те, що ми зібралися у спільноту, теж це дуже допомагає, тому що ми ще за полонених боремося. Розумієш, що не все пропало та не все втрачено.

Олександра говорить, що хотіла б порадити тим людям, які опинились у подібній ситуації, теж долучатись до подібних ініціатив, які допомагають Україні протистояти ворогу. Це допоможе бути у тонусі та знаходити коло підтримки.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Olenivka Families Community (@olenivka.community)

А ще нагадує дівчина — треба розуміти, що якщо людина гине, то ми уже не можемо замість неї думки проектувати. Це важливо усвідомлювати, одне одного цінувати, спілкуватися, поки є можливість, проводити час разом і навіть у своєму буденному житті зупинитися й думати про це.

Коли людина помирає, втрачається з нею можливість спілкуватися назавжди. Скільки б ми і що не намагалися робити, треба розуміти, це все одно не повертає людину. Ми більше цю людину не можемо ні про що запитати. Ми не можемо почути її думку, пораду. Тому дуже важливо цінувати живих людей.

Та існує й річ, яку б Олександра не хотіла, аби бачив Ярослав. І це ставлення деяких чиновників до їхньої спільної справи, питання дня жалоби та полонених.

Краще нехай не дивиться, не бачить всього, що зараз відбувається. Бо бувають такі проблеми, що мені аж просто соромно. За ставлення деяких чиновників до нашої спільноти, до теми полонених. Мені просто за це соромно. Мені за тих людей соромно…

Олександра ділиться, що попри зібрані потрібні голоси на петиції за впровадження Дня жалоби за всіма страченими в російському полоні українськими військовослужбовцями 28 або 29 липня, коли була організована найбільша страта, все одно зустрічається опір. Серед своїх же.

Попри підтримку ЗМІ та простих людей у соцмережах, офіційної та конкретної відповіді спільнота не отримала.

Увесь час ти пробиваєшся крізь цю стіну повного нерозуміння.

Ідея полягає у вшануванні пам’яті про всіх загиблих українських військових, яких стратили російські окупанти в полоні. Адже теракт в Оленівці — найбільш масовий та помітний. А скільки подібних випадків ще було — наразі важко підрахувати.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Майдан Батумі (@maidan_batumi)

Але відповіді на петицію так і немає, навіть відмови, щоб рухатись далі та віршувати, що робити після цього.

Мені соромно за такі моменти. Їх не хотілося б пам’ятати. Просто навіть соромно комусь розказувати чи показувати таке ставлення.

Про Оленівку в Україні пам’ятають, але не більшість. А якщо говорити про закордон, вона там просто не існує в інформаційному полі. Та Олександра висловлює свої сподівання, що все-таки колись спільнота досягне результату.

А поки на роботу продовжує надихати підтримка суспільства та пам’ять про тих, хто загинув, кого так сильно кохали, і про тих, хто досі чекає в казематах на повернення на свободу, додому, в Україну.

Надихає та тішить підтримка суспільства. Я дивлюся, як поширюються наші заклики. Люди дуже на це все відгукуються. І підтримка суспільства дуже тішить. Підтримка молоді надихає, що в нас таке покоління підростає.

У ніч з 28 на 29 липня відбувся один із найжорстокіших злочинів війни. Поки 193 українських військовополонених засинали у бараці з надією дочекатися не лише ранку, але й повернення додому, для них окупанти готували загибель у муках. Читай, якими були події трагічної ночі теракту в Оленівці.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.