Той самий, із яблуком: інтерв’ю військового Максима Колеснікова, який пройшов полон та повернувся до армії

Кадри з полоненими та їхні очі, коли вони ступають на рідну землю після російського пекла — важко забути та дивитись без сліз. Та одна фотографія запам’яталась усім — звільнений чоловік з яблуком в руках.

Минуло два місяці, як захисник Максим Колесніков удома. За цей час він пройшов реабілітацію, почав набирати вагу.

І от нещодавно — знову повернувся до лав Збройних Сил України. Бо певен, що для нашої перемоги ще потрібно багато зусиль. А ще військовий, який у мирному житті був успішним маркетологом, мріє опанувати нову професію і допомагати усім українцям відновитись після пережитих жахів війни. 

В інтерв’ю він пригадує: тими хвилинами, коли їх тільки-но обміняли, він одразу ж телефонував дружині. 

— Коли закінчив розмовляти, я почув, що хрустить яблуко, був цей аромат. А потім побачив, що хлопці яблука їдять — і це було так неймовірно. Я так його хотів, це попало в кадр, випадково.

Всі, хто повертається з російських в’язниць — змарнілі, вкрай худі та голодні. Чим годували в полоні, військовим навіть складно описати.

Як виглядає сніданок — це гаряча вода, в якій на сто грамів дві-три ложки гречки звареної. Такий гречаний відвар, абсолютно жахливий, — пригадує Максим Колесніков.

Після двох місяців реабілітації, на вагах у Максима додалося 16 кілограмів, та в полоні військовий втратив 32.  

— В мене сильно атрофувалися м’язи, спина, сідниці, руки, ноги — просто шкіра висіла на кістках.

Життя до та після полону

Що такого доведеться коли-небудь зазнати, Максим і не уявляв. У цивільному житті він — успішний маркетолог. Ще 20 років тому переїхав до Києва. А народився військовий у Донецьку.

— У січні 2015 року я мобілізувався і брав участь в АТО. Тоді я потрапив в артилерійську бригаду, там служив, воював.

Тож 24 лютого теж пішов у військкомат, а ввечері — одразу на позицію, що була на Київщині. 

— Там був колись резервний пункт зв’язку, мали її захищати.

Від початку березня частина опинились в оточенні, росіяни намагались захопити її кілька разів. Згодом окупанти вирішили, що штурмують стратегічний командний пункт, звідки керували обороною Київщини.

Коли вони до нас прийшли, то там був загін спецпризначенців, сил спеціальних операцій, за підтримки батальйону ВДВ, навіть мотопіхота була навкруги. 

Той бій тривав вісім годин, наші військові використали все озброєння. Понад три сотні росіян проти кількох десятків українців, серед яких — сім жінок.

— Вони шукали в нас підземелля, бункери. Питали: “Де ваші азовці?” Ми кажемо: “Немає”. — “Де ваші джавеліни?”, — а ми думаємо: якби ми мали Javelin, ви б до нас не зайшли. 

У нас була велика кількість загиблих, поранених. Звісно, командир саме через це ухвалив рішення здаватись, бо в нас закінчилось абсолютно все, — розповідає військовослужбовець.

Спершу полонених повезли до Білорусі, потім — у Брянську область. За спогадами Максима, це був справжній концентраційний табір, де військовополонених охороняв тюремний Спецпідрозділ.

У їхній камері тулилося 14 військових. І попри те, що все було заставлене ліжками, їм часто забороняли сидіти.

Ми стояли цілий день. Дехто давав можливість ходити, принаймні, а дехто вимагав, щоб ми стояли як по лінійці.

І, звісно, допити. Дещо Максим розповідати не може, але за весь час більшість військових викликали чотири рази.

— Питали про події 2014 — 2017 років. Про події революції гідності, вони шукали активних громадян, бо хотіли їх мали або посадити в тюрму, ізолювати, або — знищити. Там був допит про іноземну зброю, про хімічну та про цю горезвісну брудну атомну бомбу, — каже Максим Колесніков.

Читати на тему

Не забувай донатити для нашої перемоги: як українці допомагають військовим

Волонтери розповіли, як змінилися тенденції донатів серед українців.

А далі — місяць ідентифікації: у полонених брали відбитки пальців, робили тест ДНК й 3D сканування облич.

— Якось привели нас усією камерою у велике приміщення, де стояла така штука — розміром схожа на душову кабіну, але вона була повністю заставлена камерами. Всіх, хто народився західніше від Житомира, вони заводили в цю камеру і знимкували.

Чому Захід України? Ну, може, “бандерівців” якихось шукають. 

Але найскладнішим для Максима виявились не катування, а дізнатись про удар по ТРЦ у Кременчуці, до якого часто навідувались його батьки. 

Він каже: було дуже важко і незрозуміло, що з його рідними. 

Максим до війни саме розпочав здобувати освіту психолога. Це й допомогло не зламатись у полоні. Разом військові постійно планували майбутнє. В один день до камери зайшли росіяни: назвали прізвище Максима та його побратимів. 

З речима — на вихід, — пролунала команда.

Повернення додому

— Наступного дня, коли нас привезли на військове летовище і посадили у військовий літак, там якийсь офіцер військової поліції сказав: “Сидіть тихо, вас обміняють”.

З 60 бійців, які разом із Максимом потрапили в російську тюрму, половина ще залишається у полоні. Сам доброволець уже повернувся знову на службу, бо свого майбутнього без перемоги не уявляє.

Я хочу, щоб закінчилась війна нашою перемогою. І хочу повернутись до свого навчання й стати психотерапевтом, — ділиться планами Максим Колесніков.

А про історію викладача, що попри професію та травму ноги пішов до ЗСУ та боронив Київську та Донецьку області, читай у нашому іншому матеріалі.

Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!