Ще рік тому Максим Колесніков був директором з маркетингу у великій фінансовій компанії. Паралельно навчався на психоаналітика та хотів допомагати людям. А зараз, це звільнений після майже річного полону військовий-доброволець, який пішов захищати Україну з самого початку повномасштабного вторгнення.
Він потрапив у об’єктиви журналістів під час звільнення з полону 4 лютого, разом зі 116 українськими військовими. Тоді чоловік стояв серед інших людей з червоним яблуком в руках та не поспішав його їсти, бо зізнався журналістам, що тримає фрукт в руках вперше майже за рік.
“Аж боюсь куштувати”, — зізнається звільнений з полону військовий Максим Колесніков.
Максим Колесніков повномасштабне вторгнення застав вдома. За початок війни Максим все ж здогадувався, тому тримав біля себе вже зібраний рюкзак, а для дружини та двох дітей заправлену на повний бак машину.
У перший же день вторгнення відразу пішов записуватись у добровольці. Він мав попередній досвід, адже раніше долучався до війська ще під час АТО і служив у 26-ій артилерійській бригаді.
Я вдягнувся, взув берці, поцілував дружину і пішов до військкомату. Мене відправили до моєї військової частини, до тієї бригади, до якої мене приписали після АТО, — згадує військовий.
Перші бої були біля їхньої частини відразу за два дні, тоді ж була і спроба висадки російського десанту. Вони намагались ввійти на територію Київської області.
Згодом почалися справжні бої, попри невелику військову частину Максим з побратимами все ж тримали оборону, поки на територію не зайшли ворожі танки.
Нам не було чим зупинити танки, і за вісім годин стало зрозуміло, що ми їх і не зупинимо, у нас досить багато загиблих. Командир ухвалив рішення про здачу в полон, — ділиться Максим Колесніков.
Відразу по тому з’явились спецпризначенці сил РФ, які взяли всіх в полон та згодом передали військову частину Росгвардії.
Спочатку Максима з іншими полоненими вивезли на два дні до Білорусії на закинутий склад, де встановлювали дані про них. Пізніше відвезли у Брянську область Росії, а саме у СІЗО. Там утримували полонених в умовах суворого режиму. Через відсутність опалення було дуже холодно, хоч вже був кінець березня, але там ще лежав сніг.
На початку з усіх полонених, з того, що ми чули з розмов у коридорах, було приблизно 60% цивільних і 40% військових, тобто цивільних було більше, — каже звільнений військовий.
Росіяни проводили допити різного плану. Спочатку це були питання про події Майдану, участь в АТО, навіть про ставлення до Януковича. Згодом з’являлось все більше питань про іноземців у війську, наявності зброї. Також за словами Максима Колеснікова росіяни цікавились знаннями полонених про ядерну зброю.
Свої допити вони розбавляли процедурами ідентифікації: брали відбитки пальців, робили сканування обличчя та ДНК-тест.
— Нам дали протоколи цих допитів почитати та підписати, ми проходили як свідки у їх справах. Тобто там не було нічого про те, що ми військовополонені, а свідки. Там же фіксувалось місце допиту, так ми дізнались, де знаходимось, — розповідає Максим Колесніков.
Переглянути цей допис в Instagram Допис, поширений Max Kolesnikov (@max_kolesnikov_77)
Допис, поширений Max Kolesnikov (@max_kolesnikov_77)
Годували в полоні дуже погано, з того всього переважно їли тільки хліб і запивали його чаєм, якого на 14 людей давали тільки одну літру.
“Хтось запитав, чому так мало чаю. Прийшли із словами “кому тут мало чаю?” і побили тих, хто його просив ще і взагалі били достатньо часто”, – ділиться спогадами Максим.
Усі полонені були без будь-якої інформації, що відбувається ззовні СІЗО. Росіяни не казали нічого, крім того, що їх операція йде за планом. Розповідали тільки про захоплення Маріуполя, Херсон та про Азовсталь, які були для них фашистами.
“Розповідали про те, що Польща майже напала на Україну, і вони от ніби вже домовились з нею розділити землі, часто ставили запитання, мовляв, яке громадянство будете отримувати польське чи російське, ми й так у це не вірили, але на той час у нас була інформація, що справи у них йдуть зовсім кепсько”, – пригадує чоловік.
— 31 травня нам вперше дали телебачення, принесли телевізор з Т2, і ми побачили, що їх вже немає на півночі України. Там у них було дуже багато поганих новин, і вони не хотіли, щоб ми про це знали, тож потім нам більше нічого не давали дивитися й читати, — каже Максим Колесніков.
Звільнений військовий розповідає, що всі дні в полоні були типовими: підйом о шостій ранку, гімн РФ, ранкова рутина, сніданок, перевірка, обід, вечеря і вечірній обхід. Іноді випускали на прогулянку у двір, яка мала тривала за правилами більше ніж годину, а насправді була від сили хвилин п’ять.
Іноді виходило знайти якесь місце, щоб трошки перепочити, але це було до того, як стало холодно, адже в таких випадках ми спали на підлозі, – згадує колишній полонений.
Усіх полонених змушували вчити на пам’ять правила поведінки, які періодично перевіряли, хоча вони були й безглузді.
Максим пригадує, що в правилах було написано зберігати їжу тільки у відповідному місці та якось хлопці з сусідньої камери залишили собі хліб з обіду на вечерю та відразу були покарані. За правилами залишати їжу собі не можна, бо це ніби підготовка до втечі.
Щоб хоча б якось підтримувати моральний стан та не падати духом, Максим підтримував комунікацію з іншими полоненими чоловіками. У тих умовах розвагами тільки й були, що дискусії про фільми, книжки чи хобі. Ввечері іноді співали, але дуже тихо, бо тоді росіяни змушували співати тільки їх пісні: свій гімн, потім ще “катюшу” чи “дєнь побєди”.
Головним тут було відволікти себе й оточуючих від думки про те, де ми знаходимось і в яких обставинах. Це було досить важко через постійний голод, — пригадує герой.
У полоні іноді було просто корисно спровокувати якісь дискусії. Наприклад, набагато краще сперечатись про те, хто кращий — блондинки чи брюнетки, ніж про те, хто з’їв більший шматок хліба
Фото: скріншот з документального фільму Рік Дмитра Комарова
Обміни полонених почалися восени, у той самий час почали забирати людей з СІЗО, де перебував Максим Колесніков, усі раділи, бо це було підтвердженнями того, що процес іде і можливість повернутись додому все ж є.
— 31 січня перед вечерею, коли ми нічого не очікували, відчинились двері до камери. Ми всі вишикувались, і я почув своє прізвище і ще одного хлопця. Нам сказали «з речами на вихід». Звісно, була надія що це обмін, — пригадує Максим Колесніков.
Наступного ранку нас повезли, зав’язавши очі, але при цьому не зав’язали руки — це було добрим знаком, – ділиться військовий.
Вдома військовий був приємно вражений станом України та життям людей, адже під час 11 місяців перебування в полоні та відсутності будь-якої інформації гадав, що справи мають бути погані, проте побачив, що ситуація геть інша.
— Я гадав, що справи більш кепські, але Україна непогано тримається як для країни, що воює в якій бізнес працює обмежено і багато людей поїхали. Я думав, що взагалі сфера закладів громадського харчування померла, а продаж побутової техніки не відбувається, — каже звільнений полонений.
Максим впевнений, що після полону у кожного була певна переоцінка життя і зрозумів, як важливо допомагати іншим у ситуаціях у яких, здається, що неможливо знайти вихід.
Попри важкий досвід колишні полонені все ж продовжують захищати Україну на фронті. Раніше Вікна розповідали історію прикордонниці, яка була в полоні та тепер поєднує службу і волонтерство.