Наші лікарі, чоловіки, просто плакали — Олена Толкачова про катування у полоні, патронатну службу Янголи й боротьбу за ветеранів

Ніколи точно не знаєш, яка людина буде перед тобою на інтерв’ю. Ба більше, складно уявити, що вона може виявитися не тільки справжнім професіоналом своєї справи, але й постаттю, що творить історію і водночас напрочуд чуйно розповідає про свою роботу, побратимів та посестер і навіть знайомить з маленькими песиками, що з’явилися на світ незадовго до запису цієї розмови.

Ми поспілкувалися з керівницею Патронатної служби Янголи, офіцеркою 3 окремої штурмової бригади ЗСУ Оленою Толкачовою на псевдо Гайка ще до двох напрочуд несподіваних, але надзвичайно довгоочікуваних обмінів, у рамках яких повернулись і бійці Азову.

На відео з радісної події її очі заливаються сльозами щастя. Та й хто з нас не пустив бодай одну сльозу в один з таких днів, коли українці повертаються додому?

Однак вирізняє керівницю Янголів з-поміж усіх дещо інше: кожен її день наповнений боротьбою за тих, хто і є Україною — за наших людей, захисників усієї країни, її народу, мови, культури, історії та спадщини, а головне — майбутнього.

Як це — щоденно вступати в битву за своїх побратимів та посестер, вибудовувати з нічого абсолютно нову організацію для захисту героїв/-їнь та створити практично родинні зв’язки у підрозділі та його патронатній службі — в інтерв’ю Вікнам розповіла Олена Толкачова.

Сформувалися через наявну “прогалину”

Ми виникли через те, що ще у 2014 році була величезна прогалина саме в гуманітарній та соціальній підтримці військовослужбовців. Цим просто ніхто не займався багато років, і виникла потреба. А державні інституції не встигали за розвитком армії та всіх подій, за швидкістю появи викликів, які перед нами поставила війна.

Війна — це питання не тільки зброї та забезпечення війська, а й зокрема вирішення всіх соціальних потреб. Адже це напряму впливає на боєздатність армії.

Якщо солдат нікому не потрібен, насамперед своїй державі, то в нього і не буде жодного бажання воювати за цю країну, віддавати здоров’я.

---

Наразі Патронатна служба Янголи відкрила свій перший протезний збір на 20 000 000 грн. Усі кошти будуть спрямовані на функціональні протези рук та ніг для бійців 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ та 12-ї бригади спеціального призначення Азов НГУ.

Підтримати збір можна посиланням на Mono-банку Патронатної служби Янголи.

---

— Знаєте, у мене склалося враження, що Ви втілюєте у життя вислів: Азов — це велика родина. Як Вам це вдається? У чому секрет, щоб дійсно стати, як родина?

— Навіть до Помаранчевої революції українських націоналістів вважали ворогами української держави. Тоді ми постійно трималися одне за одного і допомагали, тому що були під певним тиском.

Навіть якщо згадати радянські часи, тоді так само і діаспора, і дисиденти, завжди трималися разом.

Тільки завдяки взаємопідтримці та майже родинним зв’язкам вдалося пронести українську ідею нації крізь всі негаразди.

Ця традиція дійшла до свого логічного втілення у військовому підрозділі. Тому що ядро цього підрозділу — українські патріотичні організації, в основному, молодіжні, які створювалися ще задовго до вторгнення чи навіть Помаранчевої революції.

Підрозділ почав рости, переріс в окрему структуру, яка займається зміцненням і підтримкою бійців і членів організації, можна сказати, великого азовського руху.

Читати на тему

У битві проти пекла та брехні! Топ-5 фейків ворога про Азов до десятиріччя підрозділу

На десяту річницю створення підрозділу ми підготували підбірку з п’яти фейків про Азов, аби побороти ворожу пропаганду.

Азовці — мішень номер один для російських катів

— Як змінилася ваша робота з питань полонених за десять років існування патронатної служби? Чи змінилися загалом умови полону за цей час?

— У нас до повномасштабного вторгнення в полоні був тільки один хлопець з Азову (Євген Чуднецов на псевдо Чудік, — ред.). Він, до речі, побував там двічі. Перший раз потрапив у полон під час Широкинської операції. Потім за чотири роки його обміняли й він повернувся у рідний підрозділ, в Азов. Другий раз потрапив у полон з Азовсталі.

У нас до повномасштабного вторгнення, реально, в полоні побувала тільки одна людина. А зараз там перебуває 1000 людей.

Це тисяча військовослужбовців частини 3057, яка зараз є 12 бригадою Національної гвардії Азов. З них 700 — це саме азовці, які виходили в полон за наказом.

Те, що відбувалося з нашим хлопцем у полоні у 2015 році, не сильно відрізняється від того, що зараз роблять з азовцями в полоні вже майже третій рік поспіль. Окреме індивідуальне жорстоке ставлення саме до азовців, як було, так і залишилось.

Єдине, що масштаби дійсно жахливі. Стільки людей, яких постійно, декілька разів на день, піддають катуванням.

Вони постійно перебувають на межі життя та смерті.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений користувачем @libkos

Саме азовці — це номер один в усіх катівнях російських колоній та тюрем, над якими насамперед знущається ворог. Бо для росіян вони — як червона ганчірка для бика.

Це ставлення нічим не відрізняється від того, що було до українських дисидентів, націоналістів, які були запроторені в ГУЛАГ та інші тюрми ще в радянські часи.

Нічого нового. Це просто робота на знищення української ідентичності й тих людей, які несуть в собі ідею української нації.

Звичайно, хотілося б, щоб звільняли азовців, тому що багато хто з військових, які виходять з полону, розповідають, що такого ставлення, як до наших бійців, немає ні до кого.

Ми на зв’язку з родинами. Хтось вже зневірюється. Особливо після того, як у полоні загинув від катувань боєць (Олександр Іщенко, — ред.). Це дуже погано вплинуло на емоційний стан родичів. 

Це не перший, хто був закатований. У нас близько десяти тих, котрих, ми точно знаємо, закатували. Вони загинули. Не всіх вдалося забрати, обміняти тіла. Не всіх віддають.

Якби була хоч якась можливість, хоч і викупити наших бійців за гроші, ми б нею скористалися. Але у випадку з Азовом — це просто нереально.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений malyuchenko_family (@malyuchenko_family)

— А що росіяни роблять з тілами закатованих? Вони їх десь ховають?

— Ховають, тому що не хочуть, щоб ми бачили реальні причини смерті цих людей. Або просто не мають бажання цим займатися.

Їм (росіянам — ред.) цікаво тільки тоді, коли для них є зиск. Наприклад, якщо вони поміняють тіло нашого героя на свого військовослужбовця, як правило, високого рангу, або це чеченський найманець. Інші солдати їх не цікавлять, якщо ніхто не вносить за це гроші.

Їм все одно, що з тілами їхніх військових.

Росіяни взагалі не зацікавлені в обміні: ані тілами, ані живими.

Читати на тему

Тримали у клітці й прострілювали ноги… Захисник розповів, які катування пережив у полоні

Гасили недопалки, тримали у клітці, різали татуювання… Через що проходять наші захисники в полоні?

— Як думаєте, завдяки поверненню окупантів, полонених на Курщині, вдасться витягнути ваших хлопців?

— Не знаю. Це неможливо передбачити, чим готові пожертвувати росіяни та їхній жорстокий лідер, аби тільки не відступати від своїх принципів і не віддавати азовців.

Бо так звана денацифікація насамперед була націлена на наш підрозділ, на Азов. І для російської пропаганди складно буде пояснити, чому вони все ж вирішили піти на таке політичне приниження і віддати азовців.

Я взагалі не плекаю ніяких сподівань. Але буду дуже радіти, якщо все ж вдасться повернути хоча б когось із азовців.

Життя після полону: фізичне та ментальне відновлення

— Зараз дуже маленький відсоток тих, повернувся з вашого підрозділу. Як можна охарактеризувати фізичний стан бійців? Що здебільшого їх мучить після полону?

— Коли наших хлопців немає на обмінах, іноді ми допомагаємо бійцям з інших підрозділів, якщо до нас звертаються.

Можу сказати, що чим довше людина перебуває в полоні, тим тяжчий її моральний, емоційний, психологічний і фізичний стан.

Формуються стійкі хронічні захворювання, даються взнаки непроліковані поранення, контузії. Багато хто повертається з незворотними проблемами зі здоров’ям. Хтось є вже невиліковним, хтось уже з важкими розладами психіки, стійкими психічними захворюваннями.

І чим далі, тим стан гірший. Іноді з полону виходять у більш-менш нормальному стані, але це залежить від того місця, де вони перебували й від того, як з ними поводились.

З тими, хто був, наприклад, у Донецькому СІЗО, або десь на Півночі Росії, де був дефіцит харчування та гігієни, навіть якщо їх не катували, вже треба працювати роками, щоб привести їх до більш-менш нормального стану.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений користувачем @libkos

— До речі, до яких насамперед лікарів потрапляють військові, які повертаються з полону?

— З полону вони одразу потрапляють до комісії лікарів. Дуже важливо, щоб одразу працювали всі фахівці. Звичайно, перше — це психологи та психіатри. Потім обов’язково оглядає терапевт, який вже визначає, які ще необхідні спеціалісти. Але все одно оглядають усі.

На що звертають увагу: інфекційні захворювання, дерматологічні проблеми. Оглядає стоматолог. Всіх лікарів треба обов’язково пройти, зробити повний чекап організму. Тому що можна щось пропустити, а це у майбутньому може призвести до летального випадку.

— Коли людина повертається з полону, що вона в першу чергу робить? Йде одразу до лікарів? Чи бійців одразу годують?

— Так, їх одразу годують. З того, що бійцям дають, це звичайно, питна вода і дієтичне харчування. Це відбувається ще на етапі, коли вони їдуть в автобус з місця обміну. Їм дають якісь невеличкі перекуси.

Адже не можна давати багато їжі та навіть багато води, бо багато в кого, наприклад, є проблеми з нирками. Це пов’язано із нестачею питної води в тих місцях, де їх тримали, та з тим, що, зазвичай, у полоні їх б’ють по нирках. 

Їхній шлунково-кишковий тракт перелаштовується на такий дефіцит харчування.

У жодному разі не можна давати різні газовані солодкі напої, фастфуд, свіжі фрукти. Усе повинно бути в міру і небагато.

Одразу після обміну бійці їдуть в найближчу велику обласну лікарню, де є потрібні спеціалісти. Близько доби чи двох діб бійці перебувають у стаціонарі, де їх перевіряють, і далі вже стає зрозуміло, кого та в які профільні заклади можна перенаправити.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений malyuchenko_family (@malyuchenko_family)

— Розумію, що це все-таки залежить від стану здоров’я, але скільки приблизно боєць може перебувати після полону в лікарні?

— У нас були бійці, які по півтора року були в лікарні безперервно, без виписки. Особливо ті, хто мав складні поранення, або ті, хто дуже сильно втратив у вазі, на кого дуже вплинув цей дефіцит харчування, і хто має вже незворотні порушення в роботі органів.

Але були такі хлопці, особливо серед командирів, яких неможливо було втримати в лікарні. Ми в будь-який спосіб намагалися їх заманити на лікування або не випускати. Та це насправді складно. 

— Рідні якось можуть сприяти швидкому відновленню захисників після полону? Що можна робити, а що, можливо, не варто? Які б Ви рекомендації дали?

— Звичайно, можна допомогти. Насамперед харчування: у жодному разі не можна нести величезними торбами салати з майонезом, жирне, м’ясо, шоколад, цукерки, газовані напої.

Треба розуміти, що ви можете просто вбити людину такою допомогою.

У нас був випадок, коли хлопець потрапив у реанімацію через те, що йому родичі привезли величезні пакети з різними фруктами. І він просто не втримався й не помітив, як з’їв два кілограми винограду.

Через це в нього почалася цукрова кома, якщо я не помиляюсь. Тому треба слухатися лікарів та патронатну службу.

Ніхто не обмежує в їжі у лікарні. Це просто лікувальна дієта, і її треба дотримуватися обов’язково.

Перша їжа після тривалого полону в московитів. pic.twitter.com/Rtzxizmu4p

— Авив Шафтан (@d_hajmars) February 3, 2024

Родині не варто ухвалювати якісь імпульсивні рішення, самостійно підбирати лікування, особливо десь за кордоном. Тому що якщо ви не маєте досвіду і не розумієте, що це за лікарня, які там умови, фахівці, чи працювали вони колись з тими, хто повертається з полону, чи ні, то в жодному разі не потрібно цього робити.

Потрібно консультуватися і слухати лікарів. Якщо у вас є якісь підозри, що лікарі некомпетентні, це так само потрібно все проговорювати з командуванням, з начмедом. Якщо сумніваєтеся, підіть до декількох різних спеціалістів, але залишайтеся в медах військової системи охорони здоров’я або Міністерства внутрішніх справ.

Зараз українська військова медицина на дуже високому рівні. Українські спеціалісти набагато кваліфікованіші в питаннях військової медицини, ніж будь-які інші лікарі світу.

Читати на тему

”Усе буде добре” не спрацює: як підтримати людину, яка пережила полон або окупацію

Як спілкуватися з близькою людиною, яка пережила окупацію чи полон? Психологиня Катя Гурська дає рекомендації.

У нас лікарі, чоловіки, просто плакали

— Якщо вже заговорили про дієту звичайну, то перейдемо до інформаційної. Що краще не казати тому, хто повернувся з полону? Або ж як дозувати інформацію?

— Ми не зможемо відгородити від інформації тих, хто повертається з полону, тому що вони будуть її споживати самостійно, через гаджети. Адже усі одразу отримують мобільні телефони. І це правильно, тому що вони повинні одразу відчути себе вільними людьми.

Вони повинні одразу отримати доступ до своїх карток із заробітною платою, з грошовим забезпеченням.

Наприклад, ми намагаємося одразу дати готівку, тому що в перші дні неможливо відновити доступ до їхніх карток та зробити документи.

Якщо це стосується якихось родинних проблем, можливо, якихось трагічних новин, про які, можливо, не варто одразу говорити, то краще спершу проконсультуватися з психологом.

Це потрібно для того, щоб фахівець допоміг донести таку інформацію, бо ніхто не знає, як це може вплинути на психіку людини в тому стані, у якому вони повертаються з полону.

Звичайно, потрібно розуміти, що це не та людина, яка була до полону.

Могло змінитися дуже багато рис характеру — психічний стан впливає на настрій, думки. Треба зважати на усе це, і якщо ви бачите якесь нерозуміння від вашого родича, все ж таки знову раджу звертатися до психолога і не робити самостійних висновків. У жодному разі не можна влаштовувати якісь скандали чи сцени.

— Що найскладніше, наприклад, для медичних працівників і для вас, як патронатної служби, у роботі з полоненими?

— Це бачити, у якому стані повертаються хлопці. Розуміти, що з ними робили.

Ти це бачиш, лікарі це бачать. У нас лікарі просто виходили іноді з палати й не могли прийти до тями. Вони не розуміли, як можна таке зробити з людиною.

У нас лікарі, чоловіки, просто плакали.

Складно також із довірою. Ти повинен зробити так, щоб боєць повністю довірився тобі та розповів все, що було насправді. Тому що це дуже важливо для діагностики, лікування, щоб від тебе нічого не приховували. 

Ми до моменту повернення бійців готувалися ще задовго до того, як нам почали віддавати хлопців. Наші лікарі читали літературу, рекомендації військових психологів, американських в основному.

Але буває таке, коли, наприклад, деякі медичні працівники цивільних закладів просто трішки не розуміють, що відбувається. Тому треба постійно їх коригувати.

Читати на тему

Повага до воїнів — як комунікувати з героями війни та не відводити очі

Повернення військових додому та зустріч з новими викликами: як допомогти ветеранам після війни.

Жінка у російському полоні

— Ми в розмові постійно кажемо “хлопці”, але ж я пам’ятаю, у вас повертали й дівчат з полону. Чи відстежували ви відмінність у наслідках полону для чоловіків та жінок?

— Звичайно, з дівчатами складніше. Бо насамперед у них є також специфічні жіночі лікарі, які обов’язково повинні бути під час медогляду.

Ні для кого не секрет, що від великої втрати ваги у жінок дуже часто відбуваються гормональні зміни та зникає менструація, можуть бути різні ускладнення з жіночим здоров’ям. Цьому треба приділяти окрему увагу.

Дівчата також в основному повертаються на службу, як і хлопці. Тому що морально дуже складно бути не серед своїх, після пережитого в полоні.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Олена Толкачова (Гайка) (@olenatolkachova)

Так само як і складно інтегруватися ветеранам у цивільне життя. Іноді навіть буває, коли людина пробула на бойових один день, і вже зазнала серйозної психологічної травми, якщо потрапила під інтенсивний обстріл, або у неї на очах загинув побратим.

Можна отримати невиправний вплив на психіку, незалежно від часу, який ти пробув на службі.

Тому хлопцям набагато простіше залишатися у своєму середовищі, серед військових, бо так вони відчувають, що комусь потрібні. Адже у нас досі в суспільстві є величезна проблема з неприйняттям військових.

На жаль, мені здається, що держава недостатньо робить для того, щоб підготувати суспільство до повернення наших ветеранів. Потрібно робити це набагато інтенсивніше, ефективніше.

Треба думати про майбутнє наших дітей.

У нас задача — інтегрувати не ветерана, а суспільство у ту систему, яка буде вибудована після повернення військових.

Адже кожна людина повинна буде брати участь в соціалізації ветерана, інакше ми матимемо жахливі наслідки, які були після повернення американських солдатів із В’єтнаму. Тільки в багато разів складніші.

Ті, хто мав стосунок до війни, вони за себе постоять. Але питання — якою ціною вони будуть здобувати свої права?

Читати на тему

Чому вони не виїхали? Відверто про підігрування РФ та куди зникають жінки в окупації

Росіяни знущаються з жінок на тимчасово окупованих територіях: розповів офіцер управління бригади НГУ Азов.

Ми завжди разом із нашим ветераном

— Ви сказали, що в патронатній службі вже десять років. Які були Ваші думки, коли Ви тільки починали її створювати? На кого орієнтувались як ідейно, так і структурно?

— Ідейно я орієнтувалася просто на хроніки Першої та Другої світових війн. Бачила і читала багато про роль жінок під час бойових дій, війни, наскільки важлива для них підтримка, допомога бійцям та лікарям, госпіталям.

Коли є величезний потік поранених, будь-яка держава та її інфраструктура самостійно не впорається, якщо не будуть залучені волонтери.

Ще за часів Першої світової війни, це були або дружини військових, або, так звані, сестри милосердя, монахині та інші жіночі об’єднання, які приходили на допомогу в госпіталі.

Усі вони опікувалися пораненими. Тобто безпосередньо не брали участь в лікуванні, а були як допоміжний персонал для лікарень. Ними я й надихалася, коли почалася війна. За принципами їхньої праці почала будувати роботу, хоча тоді у нас була ще не патронатна служба.

Було просто кілька дівчат, які мені допомагали. Ми тоді ще не розуміли, у 2014 році, на початку АТО, до чого це може привести. Просто розв’язували ті задачі та проблеми, з якими стикалися, коли йшлося про поранених, загиблих, матеріальну допомогу або моральну підтримку.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Патронатна служба “Янголи”| Благодійний фонд (@azovsangels)

Отак і створилася структура. Водночас із тим, як батальйон Азов перетворився на полк, росла й патронатна служба, додавалися завдання, з якими ми намагалися справлятися. Ці завдання й стали основою нашого положення про роботу.

А коли почалося повномасштабне вторгнення РФ, у нас була готова структура.

Її просто треба було масштабувати, збільшити в десятки разів для того, щоб ми змогли ефективно допомагати вже у межах багатотисячного підрозділу.

У нас є велика експертиза з соціального захисту та ветеранської політики. Ми беремо активну участь у побудові ветеранської політики в державі. У нас є свої законодавчі ініціативи.

— Хто зазвичай приходив у команду та як змінився її склад?

— В основному, це родичі військових, які служать у нашому підрозділі. Також це члени азовського руху та самі  поранені хлопці, які, наприклад, уже не можуть повернутися в стрій. 

Дуже природним чином формується команда. Є просто волонтери, які зголосилися доєднатися до служби й потім стали її частиною, або ж стали військовослужбовцями та медиками, медичними кураторами.

Наприклад, у нас великий відділ роботи з загиблими. Це дуже складна робота, вона починається майже з поля бою, точки евакуації загиблих захисників, яка розташована безпосередньо на лінії фронту, і закінчується з родинами. Переважно там працюють дівчата, які ще з 2014 року зі мною. Приєдналися й хлопці, які займаються транспортуванням, фізично важчою роботою.

Також приєдналося багато дівчат, які були у дитячому таборі Азовець. Так само і моя донька. 

Зараз наша служба нараховує 60 осіб плюс волонтери в різних регіонах. Структура розвивається і росте. Щомісяця ми когось беремо на роботу.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Патронатна служба “Янголи”| Благодійний фонд (@azovsangels)

— Чим займається патронатна служба, що входить у сферу її обов’язків?

— Патронатна служба займається всіма соціальними та гуманітарними питаннями, які можуть виникнути у бійця в підрозділі, а це поранення, ведення бійця медичним куратором до повного видужання і повернення у стрій. Якщо у бійця є якісь проблеми, він може звернутися до патронатної служби.

Також ми опікуємося питаннями ветеранів: усіх, хто служив у наших підрозділах. Ми завжди готові допомагати бійцям, навіть якщо вони давно звільнилися та живуть своїм життям.

Ми завжди разом із нашим ветераном.

Допомагаємо родинам чинних військовослужбовців, загиблих, зниклих безвісти, тих, хто в полоні. Ми на зв’язку, і ніколи не відмовляємо.

Якщо допомога стосується здоров’я дітей чи батьків, робимо все можливе. Також у нас існує юридична підтримка та й загалом будь-яка, побратимська. Якщо потрібно, є психолог, який може вислухати.

Патронатна служба є частиною підрозділу. Це дуже сильно мотивує хлопців залишатися на службі та впливає на їхній психологічний стан. 

Є розуміння, що вони як були частиною підрозділу, так і залишаються нею. І підрозділ про них дбає. Це важливо.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Патронатна служба “Янголи”| Благодійний фонд (@azovsangels)

Тому в нас такий міцний і великий підрозділ. Командир підтримує нас, зокрема у проекті, щоб патронатні служби створювалися в усіх Силах оборони. Це показник того, що ми робимо щось правильно.

Звісно, ми опікуємося питаннями полонених. У нас є окремий відділ, який займається полоненими: спілкування з родинами, підтримка з ними зв’язку, пошукові роботи, щоденний моніторинг російських та інших закордонних інтернет-пабліків, будь-яких ЗМІ.

Це потрібно, щоб добути інформацію про те, де перебувають наші побратими. Тому що адекватного обміну інформації між державою агресором і нашими інституціями на державному рівні майже не існує, це все відбувається на дуже хитких домовленостях. 

Ми співпрацюємо зі штабом з питань поводження з полоненими, СБУ, Генштабом, ГУР, і допомагаємо їм так само в зборі інформації, як і вони нам.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Anton Shtuka (@shtukaanton)

— Ви сказали, що держава недостатньо робить. Тому хотілося б знати, що б Ви хотіли, щоб держава робила? Що кожен з нас може ще зробити для того, щоб все-таки інтегрувати ветеранів?

— Насамперед держава повинна співпрацювати з усіма ініціативними ГО, які хочуть просто надавати допомогу ветеранам, попри те, дадуть їм гроші з державного бюджету, чи ні.

Також вважаю, що в інформаційному просторі потрібно значно більше приділяти уваги майбутньому української держави, постійно малювати картинку, тримати її в голові нашого суспільства, що війна закінчиться, а хлопці та дівчата повернуться. І це будуть не ті громадяни, якими вони були до війни.

Треба доносити до суспільства, що воно постійно повинні готуватися до прийняття ветеранів. Нам потрібно виховувати дітей, а через них — і батьків, доносити до них важливість відповідного ставлення до ветерана.

Тільки завдяки їхньому подвигу ми живемо і маємо можливість ходити по нашій Україні.

Раніше Вікна взяли ексклюзивне інтервʼю у бійця Азову, який вижив під час теракту в Оленівці, що на тимчасово окупованій Донеччині: читай розмову за посиланням.

Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!