Павло "Паштет" Белянський про війну на фронті

Фото Facebook

Щодня писати правду про війну — таку обіцянку Богу дав Павло Белянський (його ти можеш знати за підписом у соціальних мережах “Паштет”), коли лежав в окопі під обстрілами.

Павло — блогер, письменник і сценарист. На фронті він дізнався, що у вересні відбудеться прем’єра фільму за його сценарієм — Я працюю на цвинтарі. Це історія колишнього архітектора, який має похоронний бізнес.

Свою історію Белянський розповів Олексію Батуріну для Української правди.

Як пішов воювати

Павло має проблеми з зором, одне око майже не бачить, тож його не хотіли брати на службу. Але він зміг переконати, що поганий зір йому не завадить, приєднався до бойової бригади й став піхотинцем-штурмовиком.

Вранці 25 лютого він прийшов до пункту тероборони Києва, уже ввечері отримав автомат. Він не міг планувати свої дії більше ніж на півгодини. Усі кошти та картки віддав дружині.

У тебе горизонт планування, як у комара: або нап’єшся крові, або тебе розмажуть, — наголошує Паштет.

За його словами, він мав деяке спорядження, проте роздав його побратимам. Вони усі ділилися один з одним тим, що мали.

— Тільки-но я приїхав до частини й нам ще не видали спорядження, всі були настільки різні, що я думав: “Боже, де я? Хто всі ці люди?” — згадує Павло, додаючи, що всі відрізнялися за віком та підготовкою.

Під час навчання проходили тільки важливі теми — як працювати у парі, гуртом, як окопуватись тощо.

Читати на тему

Наш полк — це поклик захищати Батьківщину! Історія кримського Тавра, який стояв на захисті Азовсталі

Тавр — один з 215 українських захисників, які повернулись в Україну внаслідок обміну. Однак до цього було ще чимало подій, які заслуговують на окрему екранізацію.

Як проходять дні на фронті

Паштет розповідає: коли перебуваєш в окопах, пропускаєш усі новини, адже там немає інтернету.

Але ті, хто лишаються у пункті постійної дислокації, можуть гостро реагувати на деякі новини. Можуть навіть сваритися.

Однак, за словами Павла, усі суперечки минають, коли дають сигнал бойової тривоги. Він зізнається, трапляється таке, що дивишся на людину й думаєш, що вона проблемна. Але під час бою проявляє себе якнайкраще, тож можна бути спокійним, якщо цей (ця) військовий(-а) за плечима.

— Мій перший повноцінний бій відбувся 23 липня. Ми під Херсоном штурмували село. Це був день, який розпочався о п’ятій ранку, а закінчився о восьмій вечора. Я бачив, у кого стріляю, і чув ворога: на нас летіли гранати під крики “Аллах акбар”, — розповідає Белянський. Пригадує, що в той день вдалося забрати чотири ворожі БМП.

Про відчуття “тут і зараз”

Павло розповідає: буває так, що стомлюєшся на передовій та йдеш в укриття відпочити, але за кілька годин будять за бойовою тривогою. Треба повертатися на передову.

— Чесно, мало не плакав, бо не встиг ні відпочити, ні випрати брудний одяг, навіть автомат не почистив: “Ну як так? Ну чому знову? Ну будь ласка”. У цей момент я був готовий зламатися. Але наказ є наказ — виліз зі спальника, надягнув спорядження, поповнив боєкомплект, — наголошує військовий.

У той момент він уже був зібраний, тож стояв чекав… А потім сів, адже чому саме стояти? Потім почистив автомат, та й подумав, а чого б не поспати?

Зараз нічого не відбувається, “коробочка”, яка має нас забрати, ще не приїхала. І я ліг спати, — зізнається Паштет.

Його друзі здивувалися, а потім теж лягли спати.

— Після цього мені стало набагато простіше. Я раптом упіймав це відчуття “тут і зараз”, і саме воно дозволяє не зламатися, — згадує Белянський.

Читати на тему

Хочеш — кричи на мене, але не мовчи! Історія бойового медика Друїда, який не втратив жодного пораненого

Неможливо вже й підрахувати, скільки разів Євген повторював слова підтримки різним бійцям. За день через його руки проходить від десяти до 15 поранених.

Про жарти

За словами Павла, жарти чи не найкращі ліки проти страху. Переважно військовим притаманний чорний гумор. Наприклад, поділити спорядження побратима — це вже як звичка.

— Якщо тебе вб’є, я забираю розгрузку, вона у тебе гарна.

— А я — каску.

— А я — бронежилет.

— Ні, його і каску забере командування, тому що вони за ним бути закріпленні.

Усі сміються, — розповідає Паштет.

“Пацан”

Коли Павло з побратимами десять днів сиділи в окопах, один військовий на момент “зламався”.

— Він почав кричати: “Мені все набридло! Я хочу вмерти! Скільки можна?!”

Тоді інший чоловік почав на нього кричати:

“Ми — пацани з Кривого Рогу, ти що, хочеш показати, що ми тут якісь не такі?! А-ну подивися на мене і скажи: “Я пацан!”

Той повторив кілька разів та заспокоївся.

Того, хто “заспокоював”, Паштет називає Стасом, але це не справжнє ім’я. Йому 50, він мав умовний термін за бандитизм. У молодості намагався уникнути служби в армії, проте 2014 хотів іти воювати. Його не взяли, адже у справі був запис про його “службу”. Проте зараз справи не знайшли. Павло розповідає, що Стас робить усе правильно й показує своїм прикладом іншим, що і як треба робити, навіть коли ті бояться.

У ніч з 23 на 24 серпня Павло і Стас були на позиціях. Розвідка повідомляла — окупанти планують наступ. Почався обстріл. Трапилося так, що з чоловіками не було командирів, тому доводилося вирішувати, що робити. Стас без сумнівів відповідав: “Ми йдемо на позиції”.

А на слова Павла, що вони можуть померти, відповів: “Помремо, але ж помремо як пацани. Особисто я йду”. І після цього всі пішли на позиції.

— Я часто говорю про те, що життя завжди закінчується смертю, тому безглуздо її боятися. Я зрозумів, що смерті не боюся, але страшно отримати каліцтва і потрапити в полон — ось два мої найбільші страхи, — зізнається військовий.

Про книгу після війни та обіцянку Богу

Павло планує написати книгу після нашої перемоги, але ще не знає, про що вона буде. Він прочитав багато книг про війну. Їхні автори точно описують події, але ніхто не передає того, що справді відчуває людина на війні.

— Якось я лежав під нереально довгим обстрілом, було дуже страшно. У такому випадку моляться всі.