Були моменти, де я була безсила: історія медсестри з Маріуполя, яка намагалася евакуюватися сім разів

Це історія 54-річної медсестри Інни Онищенко, співробітниці міжнародної гуманітарної організації Лікарі без кордонів. Вона залишилася чи не єдиним медпрацівником в окупованому селищі під Маріуполем та під обстрілами рятувала людей.

З 27 лютого її рідне селище Старий Крим окупували росіяни. Жінка під обстрілами ходила на виклики до поранених від прильотів людей. Та не всім була в силах допомогти.

Водночас Інна з родиною сім разів намагалася евакуюватися. Для цього їй довелося пройти принизливу процедуру фільтрації та два тижні у дорозі на мирну територію.

Інна Онищенко жила з родиною у селищі Старий Крим біля Маріуполя. Вона медсестра з 30-річним стажем. 20 років пропрацювала в амбулаторії рідного селища, а з 2015 року — з гуманітарною організацією Лікарі без кордонів.

Жінка каже, добре пам’ятає початок війни 2014 року, коли у Маріуполь заїхали танки з росіянами. Тоді місто швидко звільнили, і війна поруч стала чимось буденним. Та 27 лютого 2022 року усе почалося знову.

— У мене будинок стоїть на найвищій точці у селищі, а за будинком поле. І перше, що я побачила — це приїхав танк і став біля мого будинку.

Ось він повернув дуло у двір, намагався сховатись за будинок, щоб якщо буде обстріл, сховатися за будинком!

Інна згадує, вдома була з чоловіком, донькою, зятем та онуком. Спершу на військових не було жодних розпізнавальних знаків. Лише потім з’явилися машини з усім відомими літерами, зокрема, “зетками”.

Читати на тему

Це було пекло на землі! Дружина бійця Азова розповіла про оборону Маріуполя, поранення та полон

Історія дружини захисника Маріуполя, яка разом з іншими жінками веде активну боротьбу за повернення бійців додому.

Того ж дня вся родина перейшла жити у підвал до сусіда. А вже наступного до будинку родини приїхав ще один танк і розпочалися сильні обстріли. Та дім таки вцілів!

— Були прильоти біля будинку — за п’ять та сім метрів величезні вирви. Найстрашніше ставало щоночі — о четвертій ранку, коли починали літати літаки. І бомбардували. Звук ось цього літака і снарядів, що розриваються, напевно, залишаться надовго в пам’яті.

Тому що ти розумієш, що взагалі не захищений. І якщо прилетить до підвалу, лишиться тільки вирва.

Півтора тижня родина Інни та сусіда сиділи в одному підвалі, лише зрідка піднімаючись нагору, щоб узяти продукти та приготувати їжу на вогнищі. Світла, газу та води у селищі вже не було.

Найбільше, згадує жінка, боялася за онука, якому було два роки сім місяців. Він увесь час дуже просив хліба. Одного разу його таки вдалося спекти — у сусідській печі на дровах. Інна каже, вираз обличчя малого не забуде ніколи.

Буханець хліба дала — це треба було бачити, скільки в нього було радості!

— Для нього зараз далеко від дому, в Німеччині, це найважливіше. Насамперед куди він ходить — це в булочну. Пам’ятає, як йому хліба не вистачало.

Читати на тему

Моторошна правда про окупацію Маріуполя очима дитини — щоденник війни дев’ятирічного хлопчика

Хлопчик з Маріуполя мимоволі уславився на увесь світ, написавши лише кілька сторінок у пересічному блокноті. Читай його історію.

Пані Інна каже, у перші дні окупації росіяни нікого не випускали з дворів і перевіряли усі хати. Ходили загонами по 15-20 військових. Особливо оглядали чоловіків і шукали татуювання.

Потім дозволили ходити по воду до колодязя. Та усі мали начепити на руки білі пов’язки. Набирати воду доводилося у перервах між обстрілами. Інна згадує, як одного разу там вбили місцеву жительку.

Вона лежала досить довго неподалік колодязя. Тому що навіть у період обстрілу ніхто не міг підійти — це небезпечно. І потім, коли трохи вляглося, прибрали тіло. Це моторошно!

А далі вже дедалі частіше у селищі Старий Крим почали з’являтися поранені від обстрілів. Сусіди кликали Інну на допомогу, бо знали, що вона досвідчена медсестра.

Жінка згадує: покалічених було багато і вони вмирали у страшних муках від отриманих ран. Були й такі, яким уже нічим було зарадити.

— Були моменти, де я була безсила. Чоловік помер від уламкового поранення в живіт. Ми зверталися до цих військових із проханням його вивезти. Йому була потрібна хірургічна допомога. Вони відмовили.

І чоловік протягом трьох днів страждав і помер, на жаль. Дружина його поховала у дворі.

Читати на тему

Вони йому ноги прострелили і все. Жителька окупованої Херсонщини розповіла про ситуацію в області

Ірина родом із Херсонщини, яка поки що перебуває в окупації. Там досі залишається її чоловік. Читай, що насправді відбувається в області.

Місцевих жителів ховали у дворах та на городах. Ніхто нікуди не міг винести трупи. Так було і з загиблими у місцевій школі. Її обстріляли 3 березня.

— Стався величезний обстріл центру селища. Люди прийшли до школи. У школі був підвал. І вирішили там сховатись. Не всі ж мали вдома підвали. Там було дуже багато людей. І на той момент туди приїхала техніка російська. І почався обстріл цієї будівлі. Попадання пряме було в школу і дуже велика кількість загинула там саме під час цього обстрілу.

Інна Онищенко практично щодня виходила з підвалу і до когось бігла на допомогу. Особливо до людей із тяжкими хворобами, хоч запас медикаментів мала дуже обмежений.

Дуже страждали онкохворі. Вони потребували знеболювальних препаратів, яких ніде було придбати. Потрібні ампули шукали по всьому селищу.

Важко було в окупації пацієнтам із цукровим діабетом. Цукор у них піднімався, харчування необхідного та підтримуючих препаратів теж не було. Медсестра згадує, що радила людям хоча б більше рухатися у дворах, сховищах, щоб знизити у такий спосіб рівень глюкози в крові.

Найбільше ж у Інни краялося серце за дітей, які сильно хворіли, сидячи в підвалах. Щоб лікувати їх, жителі ділилися своїми аптечками.

У нас єдина лікарня, яка продовжувала працювати — це наша обласна лікарня, що була на території Маріуполя. І навіть у період усіх цих дій вона не закрилася.

— Там була велика кількість людей, які прийшли туди — у підвалах заходили та ховалися. І там же в цьому підвалі була тітка та дядько мого чоловіка. Ми потім за ними туди вибралися та привезли їх до себе додому. Вони зараз у мене, тому що їхня квартира повністю згоріла і вони залишилися без житла. Це дві досить зрілі людини.

Пізніше Інна з родиною вже побачили, як росіяни бомблять Азовсталь. То відбувалося практично цілодобово.

— Мій дім був розташований так, що я добре бачила Азовсталь. Як на долоні. Падає ось ця бомба. Летить літак — знову падає бомба. І потім ось така величезна куля вогню. Вона величезна.

Дивишся, Господи, там же все горить, все палає. Як же там люди продовжують залишатися?!

Відтак Інна з родиною почала шукати шляхи для виїзду з міста. Це було непросто. Згадує, навіть до місця евакуації щоб доїхати, треба було минути сім чи вісім блокпостів.

Жінка запевняє, що сім разів приїздила туди, де мали стояти евакуаційні автобуси. До розбомбленого торговельного центру Порт-Сіті. Та щоразу евакуація звідтіля була лише на Росію.

Читати на тему

Лікар з Маріуполя залишився без ноги, але з бойовим настроєм продовжував боротись за свободу

Він рятував поранених в рідному Маріуполі, але сам потрапив під ворожий обстріл і залишився без ноги.

А згодом окупанти почали вимагати довідку про фільтрацію. І щоб її пройти, треба було їхати в селище Старобешеве. Це Інна зробила у квітні.

— Пройшли цю фільтрацію. Принизлива процедура, де заповнюєш ці анкети. Де працював? Чи знаєш ти співробітників ЗСУ? Все про сусідів. Все-все-все. Потім знімають усі твої пальці, долоні. Тебе фотографують. Лазять у твоєму телефоні, бо шукають якусь інформацію.

Інна розповідає, як на її очах молодого хлопця запроторили до підвалу. Його почали перевіряти та знайшли на шиї татуювання у вигляді тризуба. Більше його не бачили.

А далі у поліційному відділку видали “документ” про фільтрацію. Ним виявився маленький папірчик з печаткою МВС так званої ДНР. І він став пропуском Інни, щоб виїхати з Маріуполя.

На підконтрольну Україні територію, до Запоріжжя, Інна добиралася понад два тижні. З 12 по 27 травня.

— Спочатку я вибралася зі Старого Криму, дісталася Мангуша. З Мангуша я переїхала до Бердянська. А з Бердянська я вже виїжджала до Василівки на Запоріжжя. Коли ми приїхали на Василівку, там розбита заправка, було близько 130-140 машин. Ми приїхали, зайняли чергу, й ось п’ять днів нікого не випускали.

П’ять днів близько 200-250 машин там було. Це і діти, і старі — люди різного віку. Ми просто жили п’ять  днів на території цієї заправки. Ночували, сидячи у машині.

Із Запоріжжя Інну забрали вже її колеги із місії Лікарі без кордонів до Дніпра. Зараз медсестра допомагає таким же переселенцям, як і вона. Людям, котрі так само втратили дім.

Вона у складі бригади разом з лікарем, психологом та медико-санітарним просвітителем виїжджає у шелтери. Там вимушені біженці мають змогу отримати консультацію лікаря, необхідні медпрепарати. Та, зауважує пані Інна, часом просто виговоритися.

— Ми допомагаємо людям. Ми надаємо і першу психологічну допомогу. Людина, яка опинилася в такій ситуації, їй необхідне співчуття. Їй потрібне розуміння.

А зараз, коли я опинилася в такому ж стані, я точно так, як і вони, втратила свій будинок, розумію, як їм важко, як їм важливо мати змогу з кимось поспілкуватися.

Нині у рідному селищі Старий Крим залишається ще чоловік Інни з мамою. Жінка вже шукає шляхи, як їх забрати звідтіля якнайшвидше.

Фото: Ярослав Шейко

Нагадаємо, раніше ми розповідали, як українські лікарі врятували підлітка зі смертельним пораненням.