Він мимоволі уславився на увесь світ, написавши лише кілька сторінок у пересічному блокноті. Однак це той випадок, коли для подібного визнання було досить і однієї фрази, що здатна миттєво закарбуватися в історії.
Для звичайного дев’ятирічного хлопчика Єгора це слова “у мене померло дві собаки, бабуся Галя та улюблене місто Маріуполь”.
Моторошну загибель свого міста та його мешканців маленький хлопчик з родиною спостерігали всі сто днів війни. Лише нещодавно знесилені люди наважилися полишити потрощену малу батьківщину та дістались Запоріжжя.
Про хлопчика з Маріуполя всі заговорили місяць тому, коли його родич, фотограф Євген Сосновський, якому пощастило раніше полишити блокадне місто, уникаючи подробиць оприлюднив на своїй сторінці в соцмережі щемливі фото. На них дитячим почерком були написані речі, від яких у жилах холоне кров.
Ці світлини наробили чимало галасу в Україні й вже незабаром вони ошелешували закордонних читачів на шпальтах провідних медіа. Звісно, що про дитячий щоденник довідалися й росіяни.
Тож коли родина Єгора наважилася поїхати з Маріуполя, доброчинці, які опікувалися цією операцією, намагалися зробити її максимально непублічною та секретною.
До Запоріжжя Єгор, його бабуся, мама Олена та 15-річна сестра Вероніка прибули у ніч на 3 червня разом з іншими евакуйованими. Серед невеликої купки речей, що лишилися в знедоленої родини, звісно, був захований і знаменитий тепер щоденник.
Мама Єгора каже, що майже геть усього вони позбулися всередині березня, коли в їхній будинок неподалік Азовсталі прилетів ворожий снаряд.
18 березня прилетіло до нас додому. Знесло дах, нас засипало всіх. Усе було в пилюці, діти кричали, плакали. Коли хоч трохи стало видно, ми почали вилазити з-під завалів, — згадує Олена.
Усі тоді зазнали поранень, про які згодом Єгор напише у своєму щоденнику так: “У мене рана на спині, видерта шкіра. У сестри поранення голови, у мами видерта шкіра на руці й дірка в нозі”.
За тиждень після того влучання від тяжких ран помер батько Олени, дідусь Єгора. Нічим цьому зарадити родина не змогла.
Тато помер від ран, за вісім днів сплив кров’ю. Допомоги не було жодної вже на той момент. Ні лікарів, нікого, — розповідає Олена.
Після загибелі рідного діда Єгор і почав вести свій щоденник. І перше слово, яке він написав, була “війна”. У блокноті разом із якимись побутовими моментами хлопець описував абсолютно дикі для мирних часів або ж далеких від війни міст події.
І від того ця оповідь ставала ще більш моторошною. “Я добре поспав, прокинувся, усміхнувся, встав…ще в мене помер дідусь…” Свої оповіді на кількох сторінках Єгор урізноманітнює малюнками, на яких його загиблі песики із янгольськими крилами, вояки, обвуглені маріупольські багатоповерхівки й танки, що гатять по їхньому рідному будинку.
Треба робити перев’язку. Мама перша, я другий, третя сестра. До речі, у мене з’явилася подруга Віка, — пише Єгор.
Щоправда, про долю своєї нової подружки він нічого не знає. Власне, хлопчик нині не надто балакучий — вважає за краще мовчати та майже ані на крок не відходить від мами.
Нині родина оговтується після жахіть війни та отримує медичну й психологічну допомогу в одному з шелтерів. І те, що ці люди нині в безпеці, упевнені доброчинці, чимала заслуга саме щоденника Єгора.
Річ у тім, що нині в Маріуполі росіяни наполегливо розповідають усім, хто залишився, що, мовляв, вони в Україні нікому не потрібні і їх тут ніхто не чекає. Тому доволі тривалий час Олена й не наважувалась полишати розбомблене окупантами рідне місто.
Цей щоденник дуже допоміг вплинути, щоб сім’я захотіла виїхати. Коли Женя Сосновський вийшов з ним у ЗМІ, пішло дуже багато позитивних відгуків. Жені пропонували допомогу, мовляв, давайте витягнемо їх.
І Женя, як міг, передавав це Лєні, Єгору, Ніці, щоб вони відчували, що на них чекають, — каже керівник реабілітаційного центру Метінвест Микола Осіченко.
У Запоріжжі Олена, Вероніка та Єгор вже потроху будують плани на майбутнє. Вони не знають, що на них чекає далі, втім кажуть, головне, аби там не було вибухів, смертей та жахливих оповідей у дитячому блокнотику.
Сам хлопець додає, що відтепер не планує вести свій щоденник.
Працівниця майже знищеного рашистами металургійного гіганта в Маріуполі, яка понад два місяці провела в бункері, щосили намагалася розрадити малечу та її батьків.
Історія жінки, яка відволікала дітей малюванням на Азовсталі, доводить, що українці — талановита та добра нація.