35-річна Наталя міцно притискає до себе стос паперів, на яких маленькими ручками намальовані танк, сонце із хмаринками та піца — те, на що діти підземелля Азовсталі дивилися власними очима, або мріяли побачити знову.
Працівниця майже знищеного рашистами металургійного гіганта, яка понад два місяці провела в бункері, щосили намагалася розрадити малечу та її батьків, долучаючи їх до творчості.
Бо ж у конкурсах малюнків, які влаштовувала активістка, брали участь навіть дорослі. Одна із жінок зобразила такий собі талісман їхнього прихистку, завдяки якому, посміхаючись припускає Наталя, вони й вижили.
Пані Наталя разом зі ще 172 маріупольцями прибула до Запоріжжя в евакуаційній колоні у ніч проти понеділка.
Ще у зимовому одязі підприємства та майже без жодних особистих речей, вона міцно тримала в руках дитячі малюнки та охоче розповідала, що саме вони не дали тоді людям збожеволіти від постійних бомбардувань та жахливих умов.
Нині жінка трохи оговталася від тих потрясінь, та все одно майже не випускає з рук свій скарб, який сподівається зберегти на все життя.
До речі, аби вивезти частину малюнків на вільну територію Наталя наважилася викинути планшет та заховати їх замість гаджета в потаємну кишеню у торбинці.
До бункера 2 березня її привів чоловік Володимир, так само як і вона — працівник заводу. На Азовсталі жінка пропрацювала понад десяток років машиністкою котлів на тамтешній теплоелектроцентралі.
Як і більшість з 42 бранців їхнього підземелля, жінка майже не прихопила з дому речей, бо, як і всі, вважала, що це не надовго. Залучити малюків, яких у їхньому бункері було восьмеро, до малювання Наталя вирішила ледь не наступного дня.
Бо зізнається: захоплюється психологією, тож воліла насамперед дізнатися, що на душі в діток.
Діти приходили, звісно, дуже сковані. І вирішила просто перевірити, наскільки діти сприйняли, те, що відбувається назовні. І всі перші малюнки абсолютно у всіх діток були чорними! — розповідає Наталя.
Тож вона як могла почала розважати малюків. Ті потроху призвичаювалися до нових екстремальних умов життя в бункері. Наймолодшому було лише два із половиною рочки, а найстаршому — 17.
Потім картинки стали яскравішими. Ось, приміром, сонечко та хмаринки, яких малеча не бачила у підземеллі довгі тижні.
Утім чи не найбільше діти сумували за звичною їжею і для чергового конкурсу 12-річний Артем намалював піцу.
— І я її приготувала. У нас було трохи борошна, тож я зробила щось на кшталт лавашу на сухій пательні й додала зверху те, що знайшлося у дорослих.
На той час ще було трохи сиру в когось, якийсь горошок, тушкованка, навіть кетчуп…І коли діти побачили піцу, вам не передати їхній емоційний вибух: як піца? У нас же лише консерви, у нас сухпайки! Як ти приготувала піцу?! — пригадує Наталя.
— А ось це в нас малювала Марічка, жіночці 57 рочків. Коли вона полишала бункер, то подарувала це мені та попросила нікому не показувати, поки ми так само звідти не виберемось.
Мовляв, це дерево життя, яке вона сама вигадала, і завдяки йому в нашому бункері всі виживуть. Я їй, звісно, не вірила, однак так і трапилося, — посміхаючись, Наталя показує малюнок зі стилізованим деревом та птахами під ним.
Як призи на конкурсах малюнків, розповідає Наталя, були дрібниці, які вдавалося змайструвати в бункері. Бо ж, певна активістка, війна — то такий час, коли будь-який дарунок має чималу ціну.
Це були якісь вафлі, про які ти забув у наплічнику. Якесь насіння хтось давав. Батьки самі приходили, давали щось і казали — це тобі для розіграшу призів.
Мій чоловік робив ліхтарики: бралася якась батарейка, десь відшукувався світлодіод, і це був подарунок. Діти щиро раділи, як не могла радіти малеча, що живе в мирі. Бо, приміром, мати саморобний ліхтарик у темному підземеллі — це реально круто, — каже Наталя.
Нині Наталя із чоловіком зупинилися в Запоріжжі, де сподіваються влаштуватися на роботу за фахом. Жінка зізнається: не тішить себе ілюзіями щодо швидкого повернення до Маріуполя, адже дорогою до евакуаційного автобуса бачила, на що перетворилося місто.
Малюнки, які вона встигла прихопити із собою, жінка сподівається зберегти на решту життя.
— Це така пам’ять…Я можу не зберегти якісь фото в телефоні, але це…я буду берегти для себе на пам’ять про тих діток, які були поруч, які були для мене стимулом, аби прокидатися вранці та не збожеволіти в цьому замкненому просторі.
Вони для мене мають більшу цінність, аніж, приміром, якась нерухомість! — ділиться жінка.
65-річна бабуся, що змогла вибратись з Азовсталі, ледь стримує сльози, коли згадує про своє виживання у підземеллі. Сама вона колись довгі роки працювала диспетчеркою на цьому заводі. Читай її історію.