Тільки там, унизу, розумієш ціну цього життя — історія бабусі, що врятувалася з Азовсталі

65-річна маріуполька Ольга Валентинівна бідкається, що за два минулі місяці постарішала років на 20. Вона насилу пересувається, бо набрякли ноги й загострилися усі хронічні недуги.

Ледь стримує сльози, як згадує про своє виживання у підземеллі Азовсталі, де колись сама довгі роки працювала диспетчеркою, та все одно не занепадає духом.

Адже їй ще треба дочекатися вісточки від єдиного сина Михайла, що разом із дружиною та дев’ятирічною онукою за кілька днів до евакуації в Запоріжжя полишили бункер та опинилися у руках “днр-івців”.

— Пані Ольго, коли ви опинилися у підземеллі Азовсталі?

— Я опинилася там через наполягання сина, він у мене працює на Азовсталі майстром виробництва. Вирушаючи на зміну, Мишко брав мене, дружину Наталю та мою внучку Лізочку з собою, щоб ми під бомбардування не потрапили.

Перші чотири рази ми поверталися додому, жили неподалік, в Лівобережному районі, але одного разу, на початку березня, через сильні обстріли були змушені залишитися в тому бункері.

І не лише ми, нас там було 78 людей. Досі докоряю собі, що не здогадалася взяти з собою з дому продукти, була як у тумані.

Але, дякувати Богу, хоч захопила свої ліки, у мене ж діабет.

— Які у тому бункері, де ви були змушені залишитися, були умови? Чи були вони взагалі?

— Якщо вам розповісти, не повірите. Ось ці ось піддони, на яких возять цеглини, були у нас за постіль. На них ми клали щось на кшталт пінопласту. Ось, молодь ще лежала, а я не могла — нестерпно боліли і, як стовпи, набрякали ноги.

Тому я змушена була весь час спати сидячи на стільці за столом, поклавши голову на руки. Потім Мишко десь роздобув для мене начальницьке крісло і на ньому сиділа, як директор, і споглядала за цим бункером і вдень і вночі.

Читати на тему

Шукали на вулицях “нациків” і “бандерівців” — бучанка Катерина Українцева про поведінку росіян під час окупації

Жителька Бучі та депутатка міської ради Катерина Українцева розповіла свою історію виживання в окупації.

— А що ви там їли?

— Супчики. З кукурудзи консервованої супчик їли. Туди макарошок додавали і їли. Або з зеленого горошку. Сухпайками наші військові ділилися. Загалом жили там всі, що називається, впроголодь.

Деякі наші чоловіки, ті, що були вгодовані до бункера, так схудли, що штани на них висіли. Так вони дріт замість ременя закручували. Чоловіки багато бігали по розбитих цехах, вишукували їжу, паливо.

— За ті два місяці у підземеллі вдавалося хоч раз вдихнути свіжого повітря?

— Траплялося таке. Вранці з 10-ї до 12-ї — бомбардування. Потім вони (окупанти — ред.), мабуть, сідали обідати, і тиша. В цей час ми по черзі пробиралися на верхній рівень у туалет.

Поряд з ним були широкі двері, за якими обвалена стіна. І ми так туди виглядаємо: “Ой, сонечко”. Ну, це хвилин десять. І знову починають бахати, і знову ховаємося. Жах.

— Обстрілювали постійно?

— Так, по чотири рази на день. Вночі десь з 12-ї години починають: там бахне, там бахне. Ми вже знаємо, де це вибухає. Відбахали, потім до нас уже наблизилися. Кілька разів у нас над головами вибухне.

Здавалося б, кілька разів, але це ж бомби, це ж літак їх скидає. Страшно. Боялися, що завалить. П’ять поверхів над нами вже склалися. Сидимо, зібгавшись, і одна думка: завалить — не завалить. І молилися. Усі молилися. Просили Господа, щоб спас.

Жити хочеться. Тільки тоді розумієш, там, унизу, ціну цього життя.

— А куди поділися ваші рідні?

— Мишко з Наталею та Лізочкою втекли з бункера. Мене вони не взяли б, навіщо їм такий тягар, та я й не хотіла вже нікуди йти. Знаю тільки, що їм вдалося вибратися з заводу.

Мені потім хлопці-військові казали, що, мовляв, чули по “днр-івському” радіо, як там мій син виступав. Казав, що, мовляв, не треба бомбити завод, там люди. Більше про їхню долю мені нічого не відомо.

— Пані Ольго, ви потрапили на той відомий запис азовців, де вони допомагають людям вибратися з бункера, що під завалами цеху, а потім саджають у проміжний евакуаційний автобус?

— Так, там є момент, де я на драбині, яку десь у цеху знайшли, вибираюся. Я ж хлопцям одразу сказала — я сама тут не вилізу. Вони так одразу підскочили, такі міцні хлопці — і раз, буквально винесли мене на руках. І слава Богу, я їм дуже вдячна, низький уклін, хороші хлопці.

Я пропрацювала 28 років на Азовсталі, у диспетчерському комбінаті. Тому все, що пов’язане із заводом, мені дуже дорого. І розсобачити такий завод — це варварство.

— Ольго Валентинівно, агресія росіян позбавила вас геть усього. Яким ви бачите своє подальше життя?

— Ой, ми жили добре, виявляється. Так комусь стало заздрісно, що ми добре живемо. Помічники Ірини Верещук (міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України — ред.) пообіцяли відправити мене на реабілітацію.

А мені, зізнатися, все одно куди — аби було тепло й годували.

Головне, щоб син зателефонував, відгукнувся. Я нізащо не повірю, що він мене покинув…

Раніше ми розповідали про велике інтерв’ю Олексія Арестовича.