Чернігів — другий Маріуполь: історія звичайної родини, яка провела три тижні у пеклі

З самого початку війни російські війська почали знищувати древнє місто Чернігів та його жителів. З кожним днем ситуація погіршувалася та врешті дійшла до гуманітарної катастрофи. 

Це історія чернігівчанки Любові Іващенко та її родини, які провели три тижні у фактично блокадному місті, переховуючись у підвалах майже без їжі, води, світла, газу та опалення.

Перший день війни

О сьомій ранку 24-го лютого Любові подзвонив брат і розповів, що почалося повномасштабне вторгнення. У районі, де жила жінка, у той час було спокійно й не чутно сирен.

Любов дивилася на своїх дітей, які безтурботно спали у ліжках, і плакала. Страх та безпорадність сковували розум. Що робити? Тікати з міста чи лишатися? 

У серці жевріла надія на те, що наші війська відіб’ють наступ і війна закінчиться, так і не розпочавшись.

Фото: В’ячеслав Чаус / Чернігівська ОДА (ОВА) / Telegram

Чому родина не евакуювалася одразу 

Як і всі українці, родина Любові вирішувала, як діяти далі, зважувала всі ризики, сумнівалася. Довга дорога, безперечно, складна для дітей. Та й куди їхати? 

Вагання та зволікання призвели до втрати дорогоцінного часу. Попереду сім’ю чекали три тижні пекла.

Тепер, озираючися назад, жінка картає себе за свою нерішучість, через яку родина вчасно не виїхала з Чернігова. 

Дворічна донечка Катруся мусила понад два тижні ночувати в холодному підвалі, дихати пилом, голодувати та хворіти.

А старший синочок став мовчазним й тільки інколи запитував батьків, чи все буде добре. Мати заспокоювала дитину, але сама вже не вірила у добрі новини.

Щодня ситуація в Чернігові погіршувалася. Зрештою на третій день війни родина вирішила тікати з міста. Жінка з чоловіком мали власне авто з повним баком пального й були готові виїжджати.

Проте голова Чернігівської ОВА В’ячеслав Чаус заявив, що всі виїзди з міста заміновані і їхати небезпечно. Згодом повідомили, що підірвали автомобільний міст через річку Десна — головний виїзд з міста. 

Родина залишилася у місті.

Фото: В’ячеслав Чаус / Чернігівська ОДА (ОВА) / Telegram

Невдала спроба порятунку

Одного разу, коли Любов з дітьми й чоловіком сиділи у підвалі, у їхній будинок влучив снаряд. В одному з під’їздів позривало балкони, у квартирах повилітали вікна, у стіні будинку з’явилася діра.

На щастя, квартиру Іващенків не зачепило, але повертатися туди вже було страшно. 

Сім’я знову спробувала втекти. Проте їхнє авто, як і сотні інших, уже не випустили з міста — під Черніговом йшов бій.

Знову втрата надії на порятунок і знову холодний підвал.

Підземне виживання

Перші дні війни під час сирен родина просто сиділа біля входу у квартиру. Спускалися в підвал на кілька годин, а ночували вдома.

Любов не могла спокійно спати й постійно слухала, чи не лунає сирена, чи не чутно вибухів. Раптом що — одразу бігла до вікна. Тоді ще люди не боялися вмикати світло у квартирах увечері й освітлені вікна трохи заспокоювали.

Але потім рашисти розбомбили багатоповерхівки в центрі Чернігова. Брат жінки у той час був неподалік у підвалі. Він побіг до будинку бабусі, який постраждав. Це був перший раз, коли в місті загинуло стільки людей одночасно.

Фото: ДСНС / Telegram

Брат розповідав про відірвані кінцівки та мертві тіла, які лежали на вулицях. Тоді ще була електрика й можна було переглядати кілька каналів, на яких показували кадри зруйнованих будинків. Те ж саме й навіть гірше можна було побачити в інтернеті.

У цей момент до кожного прийшло усвідомлення, що таке війна. Чернігівці заполонили підвали та укриття. 

З кінця першого тижня родина фактично “переїхала” до підвалу. Облаштували його, як могли: на земляну підлогу постелили каремат, зверху поклали надувний матрац. Принесли з квартири ковдри та подушки. Зробили там запаси продуктів та води. 

Ночувати було дуже холодно. Температура на вулиці була -8, у підвалі приблизно стільки ж. Доводилося одягати на себе 3-4 кофти, кілька штанів, куртки та шапки, вкриватися ковдрами.

Але й це не рятувало — все одно посеред ночі прокидались від холоду. 

Тим часом артилерійні обстріли ставали все ближчими, ракетні — все частішими, а літаки щоночі скидали бомби й руйнували Чернігів.

Діти та війна

Страшно дивитися на те, як діти стають блідими, млявими та мовчазними від жахів війни. Донечка Катруся перестала цікавитися іграшками, які їй дарували сусіди, що теж переїхали у підвал.

Спочатку дівчинка плакала, коли доводилося йти в укриття. А потім звикла. З серйозним і сумним обличчям сама несла мамі свою одежу, бо знала, що треба спускатися у підвал. 

Демонстративне фото: Unsplash

Їжа та вода

Чоловік Любові тільки двічі за ці три тижні зміг потрапити до найближчого супермаркету. Йому доводилося стояти в черзі по кілька годин, щоб зайти в майже порожні торгові зали. 

Брав те, що лишилось. В асортименті магазину були лише дорогі консерви, шоколад, сухі сніданки для дітей, печиво. З м’ясного залишився тільки нереально дорогий хамон.

Любов зазвичай готувала великі каструлі якихось каш чи вермішелі. Але потім зник газ й варити стало неможливо. 

Та родині ще пощастило, бо друзі віддали робочу електричну плитку та кип’ятильник. 

Проблема залишалася з їжею для Катрусі. Для неї розводили дитячу суміш у пляшечці, проте вона швидко закінчувалась. Придбати її вже було ніде.

З кожним днем загроза голоду ставала все реальнішою й відчутнішою. За весь час сім’я отримала лише кілька разів продуктові набори від волонтерів, але їх катастрофічно не вистачало.

Гроші в родини були, проте на них не можна було придбати навіть буханку хліба. Вони перетворилися на не потрібні папірці.

Фото: В’ячеслав Чаус / Чернігівська ОДА (ОВА) / Telegram

Вода в будинку зникала кілька разів. Перший раз комунальникам вдалося її відновити, але вже через кілька днів вона знову закінчилася в кранах. Тепер уже остаточно.

Любов встигла завчасно зробити запаси: набирала воду в пляшки, банки, відра, кружки тощо.

Без води місцеві хлібзаводи перестали випікати хліб. У місті залишалася тільки електроенергія. 

Читати на тему

Це мав бути день народження, а почалася війна — історія жінки з Маріуполя, яка пережила тритижневу блокаду

Алевтина Швецова та її родина пережили блокаду міста Маріуполь. Про все, що довелося там побачити, вона розповіла в інтерв’ю.

Остання крапля в чаші терпіння 

Зрештою в Чернігові зникло все: електрика, вода, газ та світло. У місті майже не було мобільного зв’язку та інтернету.

Сирени перестали вити, але тиша лякала ще більше. Люди дізнавалися про ракетні удари чи обстріли безпосередньо, коли чули їх свист у повітрі. 

Росіяни вдавалися до нечуваних звірств: стріляли просто по мирних жителях, коли ті стояли в черзі за хлібом та водою. 

Відходити від будинку було небезпечно, але не робити цього було неможливо. Щоб бодай щось приготувати з їжі, потрібно було облаштувати вогнище біля під’їзду. 

Дровами були дерев’яні рами з балконів, які розтрощили бомби. 

Фото: В’ячеслав Чаус / Чернігівська ОДА (ОВА) / Telegram

Вирватися з пекла

У певний момент Любов відчула, що все, більше так жити не можна. Потрібно рятувати себе та дітей. Виїжджати було ризиковано, адже “зелених коридорів” з міста так і не було. 

Але родина дізналася від знайомого в теробороні, як можна вирватися з Чернігова та куди їхати далі. 

На дорозі ситуація щогодини змінювалася. Тим шляхом, який обрала Любов з чоловіком, сьогодні вже навряд чи можна рухатися.

Це великий ризик, тому рішення про самостійну евакуацію кожен має ухвалювати сам. 

За три доби Іващенки дісталися безпечного місця, де тепер намагаються оговтатися від того, що їм довелося пережити. 

З перших днів війни Чернігів став північною фортецею України та щитом для Києва. Місту вдається вже понад місяць стримувати навалу російських орків. Читай, яка ситуація в Чернігові зараз.