Альона жила звичним життям — робота, друзі, кохання… У 2015 році вона зустріла свого Богдана — відповідального, щирого чоловіка, який став її обранцем.
З початком повномасштабної війни їхні життя змінилися: евакуація, розлука, страх і щоденна тривога. Богдан, не вагаючись, повернувся на фронт, аби захистити найрідніших. Попри поранення, знову і знову ставав до бою. У травні 2023 року вони одружились, а в листопаді Богдан повернувся до війська.
За декілька днів чоловік загинув, підірвавшись на ворожій міні.
Незабаром на світ з’явилася їхня донька Кароліна — дівчинка, яка ніколи не побачить свого тата, але ростиме з усвідомленням, що її батько — Герой, який віддав життя за її майбутнє.
Втратила коханого: історія Альони, яка ростить донечку
Альона розповідає, як склалося їхнє життя далі, і що допомагає їй триматися.
До війни моє життя було спокійним та сповненим простих радощів. Я працювала адміністратором на заправці, переїхала жити окремо від батьків. У вільний час відпочивала з друзями, а різдвяні свята завжди зустрічала в колі сім’ї.
— Наші з Богданом шляхи перетнулися у 2015 році. Тоді він приїхав до моєї однокласниці робити ремонт, де ми й познайомились. Того ж року він пішов служити до армії. У нього не було можливості взяти відпустку, тож мені залишалося єдине — чекати на нього його, — ділиться Альона.
У 2016 році Богдан повернувся. Після служби він спершу працював у лісі, а згодом у будівельній сфері. Був відповідальним та цілеспрямованим, ніколи не зупинявся на півдорозі. Життя пари було спокійним та розміреним. Аж доки в нього не увірвалося слово “війна”.
Російські війська вже на підході
Альона не вірила, що може статися щось жахливе. Навіть коли ввечері 23 лютого в робочий чат надіслали інструкції на випадок повномасштабного вторгнення. Здавалося, це десь далеко.
Ранок 24 лютого розпочався як зазвичай. Я прокинулася, зібралася на роботу. Тоді я перебувала в Немішаєві, тож попрямувала на вокзал, щоб сісти на потяг і дістатися на роботу. Саме там, серед чужих облич і поспішних кроків, я почула: почалася війна.
— Страх, розгубленість, внутрішня порожнеча. Та я стояла й чекала на потяг, бо знала — мені потрібно на роботу, адже я відповідаю за людей. Але потяги до Києва вже не йшли. І тоді прийшло усвідомлення: усе змінилося назавжди. Зрештою, я не мала іншого виходу й повернулася додому, — згадує жінка.
Два дні довелося провести в підвалі. Обстріли не припинялися, зв’язку не було, світло зникло. Альона не знала, чи живі її рідні, що з ними, і чи побачить їх ще колись. Лише 8 березня їй вдалося поговорити з тіткою. Вона сказала: “Альоно, збирайся, ми виїжджаємо. Російські війська вже зовсім поруч”. Уже за десять хвилин після дзвінка усі виїжджали колоною.
Дорога була складною і виснажливою. Усі тільки плекали надію, що виживуть. Урешті вдалося дістатися до Вінниці, де всі ночували в дитячому садочку. Наступного дня вдалося дістатися Львова.
— Саме у Львові я вперше почула голос мами й дізналася, що моя родина в окупації. Я не знаходила собі місця, мене мучило почуття провини, що я змогла виїхати, а вони — ні. На щастя, із часом їм теж вдалося евакуюватися, і всі залишилися неушкодженими.
Згодом я поїхала до Польщі, але через кілька місяців прийняла усвідомлене рішення повернутися додому. Київщина вже була деокупована, а сум за рідними був нестерпним, тож я вирішила: повертаюся.
Коли я нарешті побачила своїх рідних, я не змогла вимовити ні слова. Лише сльози. Ми просто мовчки обіймалися. Це була перша зустріч після чотирьох місяців розлуки.
Хто захистить державу, якщо не я
На початку повномасштабної війни Богдан був на Житомирщині. Тоді ж йому зателефонували і повідомили про повістку. Він не вагався й одразу рушив до військкомату.
Дорогою зателефонував коханій і повідомив, що повертається до ЗСУ. Альоні було важко уявити, як він може знову залишити її і повернутися на фронт.
Але Богдан завжди був тим, хто бере на себе відповідальність. Він був командиром і ніколи не ховався за спинами інших.
Спершу він служив у 95-й десантно-штурмовій бригаді на Київському напрямку, потім його перевели в 46-ту бригаду та відправили на Херсонщину, де він зазнав поранення. Після лікування Богдан одразу ж повернувся до служби, цього разу на Донеччині. Кілька бойових виходів завершилися ще одним пораненням та госпіталізацією.
— У травні 2023 року, під час реабілітації, ми одружилися. Це був тихий, але надзвичайно важливий день для нас обох. Після кількох місяців реабілітації він знову повернувся на передову — цього разу на Запорізький напрямок. Його перший бойовий вихід припав на 24 листопада. Через два дні, 26-го, Богдан загинув, — ділиться Альона.
1 грудня мені повідомили, що Богдан підірвався на міні. Я не зможу передати словами той біль. Його неможливо вмістити в речення чи сльози. Але найгостріше болить те, що він не встиг побачити свою донечку.
Серце підказало, як назвати доньку
Богдан дуже зрадів, що матиме дитину. Пара мріяла про хлопчика. Плід постійно ховався, але в одній з лікарень сказали, що буде хлопчик.
Богдан був безмежно щасливий. Він навіть обрав ім’я і просив, щоб я дотрималася цього вибору, навіть якщо втрачу його.
Та вже перед пологами виявилося, що буде дівчинка. Альона була розгублена. Колись вона з Богданом обговорювала ймовірні варіанти: Кароліна або Аделіна. Серце підказало, що донечку варто назвати Кароліна.
— Найбільше мені болить те, що Кароліна ніколи не побачить свого тата. Але я щодня розповідаю їй про нього. Вона впізнає його на фото, цілує знімки, і навіть перше її слово було “тато”.
Звісно, це не замінить його обіймів, присутності, тепла, але я зроблю все можливе, щоб вона зростала з розумінням: її тато — герой, який віддав життя за те, щоб вона мала майбутнє, — розповідає дружина героя.
Ми не самі
Про благодійний фонд Діти Героїв Альона дізналася від подруги, яка теж втратила чоловіка на війні. Завдяки підтримці Фонду її родина отримала гуманітарну допомогу, а Альона змогла відвідати консультації психолога.
Але матеріальна допомога — не головне. Найважливіше — це відчуття, що нас чують і підтримують. У такі моменти дуже важливо знати, що твоє горе не залишилося без уваги, що ти не один на цьому шляху.
— Я хочу побажати всім цінувати кожну хвилину з близькими. Телефонуйте, обіймайте, говоріть “люблю”. Не відкладайте щирість на потім, бо завтра може не настати.
Після втрати Богдана найбільшою підтримкою жінки став тато. Але у червні 2025 його життя обірвалося. Тепер двоє найближчих чоловіків стали янголами й оберігають її з донечкою з небес.
Тож родинам, які теж пережили втрату, хочу побажати здоров’я та витримки. Наші рідні тепер наші янголи. І вони житимуть доти, доки ми пам’ятаємо про них.
Спогади завжди ятритимуть наші серця. Ми розповідали про останнє побачення капітана Олександра Масюка зі своєю коханою.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!