Годувала містян, доки Ірпінь не звільнили ЗСУ: історія Олесі Нідзельської, яка під обстрілами пекла хліб для голодних людей

Війна, окрім руйнувань, смертей та горя, принесла нам і ще дещо: бачення цього світу лише через однотонну призму. Тепер ми з легкістю відрізняємо добро від зла, героїзм від бажання таким здаватися, дружбу від вигоди. Героїня цієї історії — Олеся Нідзельська — стала втіленням усього хорошого під час воєнних дій в Ірпені, де вона під канонаду Смерчів випікала хліб.

Пані Олеся родом із Вінниччини. Вона працює в Ірпінському супермаркеті, у відділі кулінарії — уже чотири роки випікає хліб. 

Вона зустріла війну тут, в Ірпені: саме збиралася на своє робоче місце. Розповідає: тоді з нею була ще мама, яка жила неподалік.

— У тій стороні обстріли розпочалися раніше, зі сторони Гостомеля. І моя мама йшла до мене пішки вісім кілометрів.

Жінка продовжувала ходити на роботу попри постійні обстріли та вибухи, не знаючи — чи не розірветься наступний снаряд прямо перед нею? Одночасно з роботою шукала волонтерів, які могли б її разом із матір’ю вивезти на малу батьківщину. На щастя, такі знайшлися: везли до Ірпеня гуманітарну допомогу, пообіцяли на зворотному шляху забрати жінок із собою.

У мене були складені усі речі, все було готово до виїзду звідси.

Але так склалося, що з Ірпеня волонтери вивезли лише 62-річну матір Олесі. 

Героїзм української жінки: вона думала про дітей

Останньої миті Олеся відмовилася від евакуації. Причиною стала ситуація, яка відбулася незадовго до планового від’їзду.

Я видавала хліб, і прийшла жінка з двома дітьми. Вони обцілували хліб, який я їм дала, і з’їли в ту ж хвилину. Я подумала про власних онуків і зрозуміла, що не зможу поїхати й покинути таких діток.

Вона відчула супротив страху і зрозуміла свою місію: годувати якомога більше людей у місті. Того ж дня вона разом з адміністраторкою переїхали до приміщення магазину і під нищівними обстрілами почали разом випікати хліб.

Жінка зізнається: було страшно, особливо коли летіли Гради. Пекли хліб не покладаючи рук, деколи не вистачало палива, щоб випікати великими порціями.

Хліб був корявий, некрасивий, але ми його ділили і їли: казали, що смачний.

Адміністраторка магазину Тетяна Гриневич розповідає: коли не вистачало дизельного палива, то хліб випікали малими порціями. Різали на шматки, подавали з салом чи іншими продуктами, які ще можна було знайти.

Бойовик по-українськи: версія 2022

З продуктами, до речі, допомагали наші військові. Під обстрілами місцева ТрО привозила до супермаркету борошно, воду та дизель. Командир ТрО Ігор розповідає, як це було:

— Мені сказали, що жінкам треба допомога. Так і вийшло, що сюди ми возили борошно і дизель, а звідси вивозили людей.

Ба більше: між військовими та жінками існував спеціальний код, який давав змогу відрізнити своїх від росіян. Бійці сигналізували автівкою, щоб їм відчинили ворота.

Коли російські військові почали закріплюватися на окупованій території, голодних людей ставало дедалі більше. На початку черги пані Олеся та Тетяна прудко роздавали харчі, щоб чимшвидше відпустити людей у відносно безпечні місця. 

Вони знали, що годують українців під прицілом снайперів — просто намагалися не думати, що кожна мить може стати останньою. Пані Олеся розповідає: навпроти магазину розташувалися вогневі точки окупантів. Часто саме у черги з людей росіяни й цілилися. 

Коли розпочиналися обстріли, сюди приїжджали ЗСУ, ставали з автоматами та оберігали наше життя і життя місцевих.

Та одного разу снайперська куля таки влучила в Олесю Нідзельську. На щастя, вона пройшла повз, зачепивши руку пекарки.

— Ми не знали, чи виживемо. Ми не знали, з якого боку почнуть стріляти.

Ми йшли через безвихідь інших людей. 

Мами-годувальниці

Саме так називали Олесю та Тетяну місцеві жителі. Жінки вважають, що війна дуже згуртувала людей. Страх був у всіх, але він не перемагав героїзм українців в Ірпені.

— Нам ставили лише одне запитання: що вам потрібно: борошно, сіль, вода?

І люди приносили: звичайні мешканці шукали та приносили до пекарок то по 20, то по 10 літрів води. А жінки всяко підбадьорювали містян — вірили, що це допоможе не втратити надію.

На зло російським загарбникам щоразу, коли підходив хтось по хліб, лунало: Слава Україні! Героям Слава! Де ваша посмішка? 

Фортеця для фей

Пекарня стала домом для Олесі та Тетяни. У приміщенні, яке раніше було розраховане для зберігання одягу персоналу супермаркету, розмістилося декілька дощок та покривал, на яких жінки відпочивали. Ця фортеця не піддавалася обстрілам рашистів, але одного разу окупанти таки підібралися до пекарок впритул.

Російські військові просто постукали у двері — так вони намагалися виманити жінок, а магазин — традиційно — обікрасти. Те, що розповідає пані Олеся, настільки вражає, що може стати сценарієм до гостросюжетного фільму!

Вони хотіли зірвати ролети з вікон. Коли ми запитали, хто там, відповіли: “Свої!” А водночас блимнули фари ЗСУ — справжніх своїх — і росіян не стало: вони повтікали самі.

Півтора місяця після окупації: живі 

Війна зблизила між собою кожного, хто спільно бачив хоча б частину її страхітливих подій. Так сталося і з цими жінками: пані Олесею та пані Людмилою. Остання ледь не щодня відстоювала чергу за хлібом, який пекла Олеся Нідзельська, а потім пішла жінкам на поміч: випікали хліб уже утрьох.

Людмила Своровська розповідає: були дні, коли до магазину дійти було неможливо. А ще вона все ж вдячна долі за те, що їм довелося пережити разом.

Я дякую тобі, Олесю, за те, що ти є. І за те, що ти робила для всіх нас.

Читати на тему

Загину, але домівку не покину — чому люди не наважуються виїхати з гарячих точок та чи варто їх переконувати

Їхати чи не їхати? Психологиня Ольга Карпенко розповіла, чи варто змушувати себе та близьких покинути небезпечну зону.

Не хлібом єдиним

Жінки примудрялися давати людям не лише хліб, а й гарячі страви. Куховарили на мангалі просто посеред прилавків. Готували печінку, гріли воду. 

Та найважче було інше: вони не могли спілкуватися з рідними. Олеся зізнається, що вийти на зв’язок вдавалося раз на п’ять днів, та й то лише на лічені хвилини. 

— Водили телефоном у повітрі, ловлячи зв’язок. Знаходило — на гучномовці кричала: “Мамо, я жива!” І зв’язок обривався. 

Періодами рідні жінки думали, що їхня матір у полоні. Зі сльозами на очах Олеся згадує ті запитання своєї дочки.

Мамо, чому тільки три хвилини можеш говорити? Ти в полоні? Мамо, скажи правду!..

Олеся Нідзельська виконала свою обіцянку перед рідними: пекла хліб аж до звільнення Ірпеня українськими захисниками, а потім повернулася додому.

Моя мама плакала, коли я з’явилася на порозі квартири. Онуки вибігли зраділі. Це були неймовірні емоції.

Історій про героїзм українців — безліч. І кожна з них є доказом незламності народу перед російською ордою. Вражає і розповідь Андрія Чучімова, який проїхав 300 км на велосипеді, аби врятуватися із пекла, яке влаштували росіяни на Донеччині.

У Вікон є свій Telegram-канал. Підпишись, аби бути в курсі усіх новин.