Росія змогла зробити те, що справді ніколи не виходило ні в українських націоналістів, ні в президентів, ні в громадських діячів усіх століть нашої боротьби: налаштувати проти себе навіть тих, хто раніше ставився до політики РФ лояльно.
Приклад цьому — боєць у складі ЗСУ. Він син етнічної росіянки та африканця, який чудово володіє українською та вважає себе українцем у всіх значеннях слова. У 25 років Гомеш Річард Ферейра вступив до лав 128-ї гірсько-штурмової бригади та бореться з ворогом.
Як складалося життя Річарда до війни з Росією та як він воює нині — розповіли в УП.Життя, а ми також ділимося цією чудовою та навіть трохи фантастичною історією.
Його батьки познайомилися в Київському політехнічному інституті. Одружилися, народили Річарда. Голодні 90-ті роки розбили сім’ю — батько поїхав до рідної Анголи, де став багатим чоловіком. Зв’язок із сином він тримав постійно.
Мама з бабусею, які виховували Річарда удвох, переїхали до Чернівецької області, в селище Сокиряни.
— Моя мама та всі її родичі — з Росії, із Санкт-Петербурга. Ще в радянські часи вони виїхали в Маріуполь, тому моя перша мова — російська. Я спілкувався нею в родині, потім навчався в російськомовній гімназії в Сокирянах, — розповідає Річард.
УП.Життя
Згодом хлопець опанував українську, хоча навчання у тоді ще переважно російськомовному Києві не давало повністю перейти на солов’їну. Протягом останніх років Річард спілкується лише українською, знає англійську, іспанську та португальську.
У 16 років він став призером Кубка України з боксу й отримав звання майстра спорту, тому міг постояти за себе.
Чи був расизм? Звичайно, я постійно його відчував. Оці “жарти” щодо кольору шкіри. Для дітей і дорослих це було незвично, і вони поводилися й висловлювалися так, як звикли на вулиці. Я розумію, звідки воно пішло — пострадянське закрите суспільство не сприймало чогось нового.
З часом українці почали ставати більш відкритими, спочатку — через Євро-2012, потім через Лігу чемпіонів у Києві у 2018 році.
Та коли Річард вступив до лав ЗСУ, він жодного разу не зіткнувся з некоректними жартами чи фразами.
Після закінчення гімназії хлопець став студентом престижного Київського ВНЗ, але згодом його звідти відрахували за прогули. У цей час Річард активно працював у різноманітних сферах: був брокером, перевозив автівки зі США до України, працював у маркетингу та навіть фотографом.
І родина, і друзі Річарда — етнічні росіяни. Вони ніколи не цікавилися політикою, дивилися російські телеканали та серіали, а на Новий рік завжди слухали привітання не українських президентів, а російського — Путіна.
Річард зізнається, що у 2014 році, коли РФ анексувала український Крим, він справді думав, що це було волевиявлення тамтешніх мешканців. Радикальну проукраїнську сторону у його сім’ї зайняла лише мама Річарда.
За кілька тижнів хлопець почав розуміти, що волевиявлення ніколи не супроводжується танками та авіацією.
— Як тільки я побачив танки, артилерію й авіацію, що воювала на боці “повстанців”, то зрозумів, що насправді відбувається.
Це був перелом, переворот у свідомості. І не тільки в мене, а і в моїх друзів, які раніше симпатизували Путіну. Вони теж зайняли радикальну проукраїнську позицію, перейшли на українську мову.
Це розуміння вплинуло на Річарда з такою силою, що у 2020 році хлопець підписав контракт із ЗСУ. Тоді багато хто його не зрозумів: рідня наполягала, щоб хлопець виїздив до Європи чи США й будував життя там. А він сказав: “Поїду, але спершу три роки контракту відслужу”.
— Мама розізлилася, тато був дуже розчарований, — каже Річард. — Він був упевнений, що у вересні переїду до нього в Португалію, а я в червні вже служив у бригаді.
Тоді юнак керувався не бажанням стати справжнім чоловіком чи бунтом проти батьків. Просто вважав, що має виконати зобов’язання перед країною, а тоді уже влаштовувати своє життя так, як захоче. Так він отримав статус учасника бойових дій, побував в зоні АТО.
А тоді було 24 лютого.
Солдат Гомеш був цивільною людиною. Та повномасштабне вторгнення змінило його ставлення до власної роботи. Тепер він служитиме доти, доки триватиме війна — навіть попри те, що до кінця контракту залишилося лише півроку.
Тут не дуже комфортно в побутовому плані. Але армія — не те місце, де шукають комфорт. А загалом за останній рік я поставив би ЗСУ найвищий бал, — каже чоловік.
Ще у 2019 році він їздив до Росії, мав там багато друзів та подруг. Тепер же не спілкується ні з ким із них і вважає, що кожен росіянин персонально винен у цій російсько-українській війні.
— Ці люди вже багато втратили, вони гублять своє майбутнє, майбутнє своєї країни. В Росії немає перспектив, думаю, років на 50. Але цього мало — я хочу справедливості, справжньої відплати.
Тепер хлопець вирішив, що залишиться жити в Україні назавжди. Подорожуватиме, але завжди повертатиметься до рідного дому, рідної України.
Війна в Україні забирає молоді роки наших солдатів. Історію хлопця, який без роздумів проміняв насичене життя на боротьбу з ворогом, читай у нашому іншому матеріалі.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!