— В нас було все — будинок, робота, гарне місто, в якому ми жили, поки не настало 24 лютого. Моє життя розділилося на до та після, і я ніколи вже не буду такою, як колись, — починає Ірина Райлян.
Ірина Райлян служить прикордонницею вже 16 років. До війни служила в Одеській області. Та у 2014 вирішила їхати в зону АТО — захищати свою країну від ворогів.
Згодом на рік жінку перевели до Маріуполя. Там вона познайомилася з майбутнім чоловіком, теж прикордонником, там народився і їхній первісток.
Родині так сподобалося місто, що вирішили в Маріуполі й оселитися. Придбали будинок. І тоді, здавалося, у них є все, щоб жити, працювати та будувати плани на майбутнє. Та все назавжди перекреслила велика війна.
Навіть попри те, що я військова, я до останнього не вірила, що станеться така біда. Але коли вони почали нас бомбити з усього, чого тільки можна, то такого ніхто не очікував, щоб настільки масштабна війна почалася, — розповідає Ірина.
Чоловік Ірини став на захист Маріуполя, а їй дозволили виїхати, адже на руках був чотирирічний син. Хоча жінка зізнається, що якби хтось допоміг його вивезти з Маріуполя, вона б стала пліч-о-пліч із колегами боронити країну. Та такої змоги не було, адже в Маріуполі вони нікого з родини більше не мали.
У перші дні жінка з сином жили у підвалі власного будинку. Та згодом вирішили шукати надійне укриття, адже окупанти скидали на місто авіабомби та щільно обстрілювали.
Знайшли сховище у місцевому будинку культури в центрі міста. На той час там ще було спокійно. Та щодня приходило дедалі більше людей. Разом із сотнею маріупольців, серед яких було багато дітей, жили там майже місяць.
— Окупанти свідомо обстрілювали та знищували цивільну інфраструктуру, бомбили магазини, приватні будинки, школи, лікарні. Поки у нас були запаси харчів, все було більш-менш спокійно. Та згодом у людей почалася паніка. Вони заходили у зачинені магазини й брали продукти, які довго зберігаються. Ми також їздили до магазину, під обстрілами, ризикуючи, перечікували, доки над нами літали російські літаки, бо не знали, куди скинуть чергову бомбу. Це був жах, але нам треба було вижити, — пригадує прикордонниця.
Та коли ситуація в місті стала дуже складною, Ірина вирішила разом із сином вибиратися з міста. Своєї машини не мали, тож виходили пішки через російські блокпости. Трохи їхали попутками. А тоді дісталися до окупованого Бердянська.
На одному з блокпостів, де були російські військові, моєму синові окупант почав тицяти цукерки, якийсь сік, а мені стало так огидно. Бо в нас усе це було, і діти наші жили спокійно і щасливо, і нічого їм не бракувало, аж поки не прийшли ті “визволітєлі”. Але я не могла йому перечити, бо з нами могло трапитися що завгодно, — розповідає Ірина.
День народження сина вони зустріли в дорозі, просто серед поля, пригадує Ірина. Чекали хоч на якийсь транспорт, на якому могли б виїхати якомога далі. Та автобуси приїжджали рідко. Тож сотні людей просто стояли й чекали, відчуваючи страх і безпорадність.
Від чоловіка було дедалі менше звісток. Зв’язатися телефоном з ним було майже неможливо. Та Ірина їхала далі від пекла. Так дісталися до Рівного. Там і оселилися в орендованій квартирі.
Ірина ж продовжила службу вже у Рівному. А доглядати сина допомагає її батько. Втім, сидіти склавши руки й просто ходити на роботу жінка довго не змогла. Тож одна з перших записалася у лави нового штурмового підрозділу Гвардія наступу.
Коли почула про створення нових підрозділів, зрозуміла, що це її шанс потрапити на фронт, боронити країну та помститися окупантам за те, що зробили з її містом та з Україною.
Підрозділ поки укомплектовують, та згодом на неї чекають тренування та бойове злагодження. Ірина впевнена — у неї все вийде.
Я ніколи не пробачу те, що російські терористи зробили з моїм Маріуполем. Вони перетворили чудове місто в згарище, вбили тисячі мирних людей. Я навіть людьми їх назвати не можу — це недолюди, недонація, їх взагалі не має бути на цій землі.
— І для цього треба вибити їх із нашої землі. А просто сидіти й спостерігати я не можу. Тому й вирішила також стати на захист своєї країни й помститися за все горе, яке вони принесли у наш дім, — каже Ірина.
Нині жінка займається набором людей у Гвардію наступу і чекає з полону свого чоловіка. Каже, понад усе мріє після нашої перемоги повернутися в український Маріуполь, де разом з родиною колись знову заживе щасливим життям у мирній Україні.
Страшно уявити, скільки ще схожих історій в Україні. Нещодавно ми розповідали про прикордонницю Аліну Паніну, яка навіть не здогадувалась, що вже наступного ранку її Маріуполь почнуть обстрілювати російські окупанти, а сама вона приєднається українських Сил оборони.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!