Багато українців ще з 2014 року допомагали нашим військовим та активно займалися волонтерством. Серед них і Олександр з Комиш-Зорі Запорізької області. Він з дружиною та друзями ремонтував техніку, збирав та передавав речі, продукти, медикаменти бійцям.
Його авто із синьо-жовтим стягом на капоті, тризубом та номерами ПТН-ПНХ знали усі у селищі. Але одного разу ці номери могли коштувати йому життя.
Він розповів для Армії.Inform, як зустрів повномасштабне вторгнення, а також як загарбники поводилися з мешканцями селища.
24 лютого Олександр мав влаштуватися на нову роботу на залізниці. Зранку йому зателефонував друг з Бердянська та розповів, що почали бомбити аеродром. Чоловік був шокований, але вирішив чинити опір окупантам.
Моя хата на околиці. Спершу сидів під парканом із рушницею, готувався зустрічати ворога, — розповідає він.
Уже 3 березня російські війська підійшли впритул до Комиш-Зорі. Перед тим як окупувати селище, вони десять годин тероризували населення обстрілами з артилерії. Тоді на в’їзді біля елеватора був український блокпост. Наші військові вели бій, він був складним, сили — нерівні. Тож вцілілі бійці змушені були відійти та заховатися на елеваторі.
З друзями швидко зібрали цивільний одяг, щоб хлопці перевдягнулись, та вивезли їх у безпечне місце, — згадує Олександр.
Російські військові обстріляли елеватор та поранили працівників. Олександр та його дружина надали їм медичну допомогу. Наступного дня сторож, якому допомагало подружжя, врятував Олександра.
Чоловік розрядив та заховав рушницю на городі, адже зрозумів, що не зможе протистояти ворогу.
— 4 березня глянув у вікно: на полі за селищем багато танків, і через туман не видно, чиї саме. Вирушив на розвідку. Переді мною йшов перебинтований сторож, — розповідає Олександр далі.
Він підійшов до солдатів та сказав: “Слава Ісусу Христу!” Відповіді не отримав. Його почали розпитувати, чому він тут ходить. Він показав на закривавленого сторожа та сказав, що допомагає йому. Через це чоловіка сильно не перевіряли.
Але Олександр навіть насмілився запитати у загарбників, чому вони прийшли на нашу землю. Ті відповіли коротко: “Вбити Бандеру”. Олександр сказав їм, що він давно мертвий, але окупанти лише мовчали.
За словами Олександра, попри свій занедбаний вигляд, окупанти мали хорошу зброю. Вони були нахабними та налаштованими вбивати.
Мого знайомого розстріляли в перший же день, він просто опинився на вулиці, зачиняв ворота, — ділиться чоловік.
Більшість мешканців Комиш-Зорі одразу виїхали із селища, а окупанти продовжували тероризувати тих, хто лишився. Вони постійно перевіряли документи, вишукуючи ветеранів та тих, хто міг передавати інформацію українським військовим, били, погрожували розстрілом.
— У листопаді, я тоді вже виїхав, ці нелюди вбили цілу родину — чоловіка, дружину та їхніх двох синів 5 та 11 років. А ось днями дізнався, що розстріляли мого сусіда, — каже чоловік.
Попри всі злочинні дії російських військових, мешканці продовжували долучатися до руху опору. Передавали нашим бійцям інформацію про пересування техніки ворога. Спеціально для цього шукали місця, де ловив зв’язок.
Одного дня окупанти прийшли до Олександра. Перерили весь будинок та двір, забрали навіть старі телефони, що давно не працюють.
— Вигнали машину, почали шукати номери ПТХ-ПНХ, з якими я їздив на старій машині, та прапор України. Згодом самі ж росіяни мені сказали: якби знайшли ті номери, вони б мене одразу вбили, — згадує Олександр.
Тоді росіяни зав’язали чоловіку очі скотчем, кинули в машину і відвезли на допит.
Пристебнули одну руку до батареї, другу розтягнули мотузкою, яку підвісили через карабін. Почали бити… Шестеро молодих хлопців на одного на шостому десятку… — каже він.
Після цього відвезли додому та викинули з машини, наче худобу. Сусідки затягнули його до хати та привели до тями. Остаточно вирішив виїжджати, коли росіяни проводили “референдум”.
Чоловік не доєднався до цього. Він зачинив ворота та не пускав нікого. Росіяни з автоматами стукали, навіть добре погнули ворота, але Олександр не вийшов.
Щоб виїхати з Комиш-Зорі, чоловік тиждень робив електронну перепустку в Бердянську. По дорозі довелось проїхати 16 ворожих блокпостів. Постійно боявся, щоб не почали стріляти.
Зараз Олександр мешкає у Запоріжжі. Його дружина, донька та онуки — за кордоном. Чоловік продовжує допомагати нашій армії та вірить, що скоро його селище буде звільнене.
На окупованих територіях українці переживають найстрашніші жахи. Раніше ми розповідали історію Марини Курапцевої про пережите в Бородянці.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!