Історія Владислава Сергієнка, який тричі був на межі смерті

Він вчитель за освітою, але до 24 лютого займався татуюванням. Після повномасштабного вторгнення Росії все змінилося. Першого ж дня він приєднався до полку Азов, брав участь у боях за Київщину, а зараз захищає нас на іншому напрямку.

Свою історію про те, як тричі був на межі смерті, Владислав Сергієнко на псевдо Майстер розповів для 24 каналу.

За словами Владислава, до 24 лютого він не мав жодного стосунку до армії — не дозволяв стан здоров’я. Проте, коли Росія розпочала повномасштабний наступ, сумнівів щодо того, щоб захищати країну, не було. У полку Азов служив його колега, тож Майстер вирішив приєднатися.

Увечері 23 лютого Владиславу зателефонував родич-військовий, сказав скласти сумку й зняти готівку. Тож він про щось здогадувався. Того вечора сходив у кіно та, як зазвичай, ліг спати. Але вже о 5 ранку йому зателефонувала сестра та повідомила про вибухи й початок війни. Вона мешкає біля аеропорту, тож їх почали обстрілювати першими.

Про бої за Київщину

На початку березня чоловік брав участь у боях у Мощуні.

— Коли відігнали окупантів від Києва, почалися злагодження груп і тренування. Наприкінці квітня нас перекинули на Південь, а потім на Схід України. І зараз ми базуємося між трьома областями — Запорізькою, Донецькою та Дніпропетровською, — розповідає він.

Він наголошує, що мали справу з максимально кваліфікованими, спорядженими та укомплектованими підрозділами.

Фото Аліни Туришин, 24 канал

— Коли дивишся новини, то складається враження, що вони неуки, які не мають озброєння. Нам так не щастило. Ми стикалися з різними підрозділами, тими ж “псковськими десантниками” чи морською піхотою Росії, — розповідає Владислав.

Майстер — командир мінометної групи, тому частково виконує сержантські обов’язки. А на самих завданнях йому треба привезти людей на позицію, проаналізувати місцевість, розставити вигідно бійців на точках спостереження.

Владислав каже, що воювати зараз стало легше, бо з’являється озброєння. Але Росія переважає кількістю.

Війна у 2022 році — це війна артилерії й дронів. Піхота — це фінальний етап.

Навіть танки йдуть не першими. У кожному взводі є спеціально навчені люди, які вміють керувати безпілотниками, — розповідає він.

Ці дрони та безпілотники допомагаю вести розвідку з неба, адже так краще видно місцевість.

— Вони переважають кількістю, хоч за якістю — це “совок совком”. Це незліченна кількість Градів, артилерії та мінометів, танків. Коли в нас на завдання виїжджає два танки, наприклад, то в них вісім або десять, — наголошує Майстер.

Читати на тему

Очолював “Привидів Києва”: історія льотчика Михайла Матюшенка, який загинув у бою над Чорним морем

З приходом полковника Матюшенка до керівництва 40 бригада тактичної авіації не зазнала втрат у повітрі. Отже, всі пілоти з Київських привидів поверталися живими.

Про три випадки, коли був на межі смерті

Чоловік розповідає, що кожен бій — нелегкий. Він тричі був на межі смерті та дивом залишився живий. Одного разу це сталося ще в Мощуні на першому виїзді Владислава. Того дня ворог обстрілював з ранку до вечора з Градів та артилерії.

Іншого разу в окоп, у якому був військовий, прилетів снаряд, але, на щастя, не здетонував.

— У передостанньому виїзді ми кілька тижнів стояли на найбільш крайніх позиціях. І з періодичністю 1,5–2 км стояли спостережні пункти, — розповідає Майстер про третій випадок. Російські військові вели спостереження згори та наблизилися неочікувано.

— Ми залишилися з дружніми військами. Росіяни пішли по фермі й мене відрізали. У них була велика перевага в техніці та людях, — розповідає Влад. Наша сторона була вимушена відступати, окоп Майстра був за воротами й до нього треба було добігти, але почався мінометний обстріл.

— Усі пішли, а ми залишилися вдвох — нас почали оточувати з усіх сторін. У тій сутичці було кілька поранених.

Ми прикривали наших до останнього, бо якби цього не робили, то БТР міг би їх розстріляти у спину, — ділиться історією військовий.

Ворога закидували гранатами, довелося пішки подолати 10 км до дружніх військ. Взводний Владислава думав, що він уже помер.

— Один з моїх побратимів сказав, що після цього виїзду я можу більше нічого не боятися, бо вже тричі мене пронесло від смерті, — наголошує чоловік.

Українські військові ціною власного життя та здоров’я платять за нашу свободу. А ті, хто потрапляє до російського полону, проживають найстрашніші дні. Раніше ми розповідали історію Михайла Діанова про будні полону.

Фото: Аліна Туришин, 24 канал

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!