Я намагаюся знайти світло серед темряви — 17-річна Анастасія, батько якої загинув на фронті, передає розмальовані прапори на передову

Анастасія — активна волонтерка з Дніпропетровщини. Цьогоріч дівчина закінчує 11 клас та готується до вступу в театральний університет. Вона захоплюється танцями та музикою, чудово декламує поезію та має неабиякий хист до малювання.

Раніше Анастасія займалася петриківським розписом, згодом почала розмальовувати одяг та шопери, а від початку повномасштабного вторгнення дівчина використовує свої таланти, щоб допомогти ЗСУ.

Вона розписує українські прапори та відправляє їх військовим в ту ж бригаду, де служив її тато. Каже, вони є оберегом для наших воїнів та символом відваги й незламності. 

Батько Анастасії добровільно вступив до лав ЗСУ та захищав країну від російських окупантів на Донецькому напрямку. На жаль, його життя обірвалося на полі бою під час виконання бойового завдання.

Дівчина важко переживає втрату рідної людини, однак всіма силами намагається не опускати рук та продовжує розвиватися попри біль, якого завдала їй ця війна.

Анастасія розповідає про свої хобі, відносини з батьком, емоції під час війни, мрії та плани на майбутнє. Більше про унікальну історію дівчини читай у матеріалі.

Як війна змінила життя Анастасії

Я сильно відчула, як на мене вплинула війна. Раніше моє життя було сповнене радощів — тепер я стала більш серйозною. Мені важко розслабитися і насолоджуватися життям так, як це було раніше.

У перші дні повномасштабного вторгнення мене переповнював страх — кожен сторонній звук здавався вибухом.

Я перебувала в повній апатії: не могла ні їсти, ні спати, не хотіла нічого робити й просто лежала на ліжку або сиділа в кутку та читала новини.

Батьки по-різному заспокоювали мене з молодшою сестрою, але страх все одно не покидав мене. 

Через деякий час стало трохи краще — малювання й танці найкраще допомагали мені справлятися з негативними емоціями та думками. Здавалося, все найгірше вже позаду, війна скоро закінчиться і всі ми повернемося до звичного життя.

Але після того, коли батько повідомив нас про свій намір піти до армії, я знову почала сильно переживати. Не було сенсу вмовляти тата залишатися вдома, бо жодні слова не змогли б вплинути на його рішення. Спочатку він поїхав на військові навчання у Львівську область, а потім його відправили на фронт.

Таким чином він опинився на Донецькому напрямку, де захищав Україну від російських загарбників. Однак через півроку окупанти його вбили, і відтоді я відчуваю, що моє життя розбилося на дрібні частини. 

Мій батько завжди з нами

Я постійно згадую свого тата і найщасливіші моменти з ним. Він завжди кудись нас возив — на прогулянки біля Дніпра, в кінотеатр, цирк чи просто у парк. Ми завжди весело проводили час разом. Коли я була малою, він ніколи не приїжджав додому без іграшки чи якогось смаколика. 

Тато найбільше запам’ятався мені своїм “гострим” розумом. Він знав абсолютно все, про що я його запитувала. Не важливо, чи це стосувалося історії, чи математики — він був справжньою енциклопедією для мене. 

Завжди казав, що хоче для своїх дітей лише найкращого майбутнього. Власне тому пішов на війну, щоб захистити нас від російських окупантів та дати нам можливість жити у вільній Україні.

Тато навчив мене в будь-яких ситуаціях завжди залишатися собою. Він показав мені приклад, як бути цілеспрямованою та впевнено йти до своєї мети. 

Коли мене запитують про успіхи, я не завжди знаю, що відповісти, хоча маю дві папки дипломів, грамот та подяк. Здебільшого це зі шкільних олімпіад, конкурсів та інших змагань, на яких я займала призові місця. 

Наразі моя активність значно послабилася через відчутний вплив війни, а також я багато часу приділяю підготовці до вступу в університет. 

Читати на тему

Коли ми піднялися на Говерлу — на очах з’явилися сльози, там був прапор татової бригади. Історія 16-річної Сандри

Батько Сандри загинув на війні, захищаючи Україну. А 16-річна дівчина нині робить усе, щоб гідно представляти свого батька.

Волонтерство — це мій внесок в нашу спільну перемогу!

Я дуже люблю малювати. Раніше займалася петриківським розписом, а зараз більше подобається розмальовувати одяг та інші речі. Цим я займаюся вже три роки.

Спочатку приймала замовлення на розпис футболок та шоперів, зараз це втратило актуальність. Можливо, повернуся до цього згодом, якщо будуть нові замовлення. В мене є власна сторінка в Інстаграмі, де я завантажую фото своїх робіт. 

Під час військової служби тата ми не мали можливості так часто спілкуватися, але зв’язок підтримували через повідомлення у соцмережах. Тато дуже любив вихваляти мене серед своїх побратимів та розповідав їм про мої успіхи.

Так з’явилася ідея розмальовувати українські прапори та відправляти їх на фронт. Зазвичай я малюю національну символіку або пишу мотивуючі фрази, які надихають військових тримати бойовий дух. 

Мені вдалося розмалювати вже понад 70 прапорів. Я відправляю їх через волонтерів або безпосередньо зв’язуюся з військовими, з якими мене познайомив мій тато.

Його побратими беруть ці прапори із собою, коли йдуть в бій. На жаль, деякі вже не повертаються. Я мрію побачити свої стяги на звільнених територіях та вже уявляю, як вони майорять на тимчасово окупованій Луганщині, в Маріуполі чи Криму. 

Завдяки добрим людям я знаю, що нас не здолати!

Війна навчила мене розрізняти людей. На жаль, дехто виявився підступним та несправжнім. Моральна підтримка — один із найдієвіших способів почуватися “у своєму тілі”.

Нещодавно я стала підопічною БФ Діти Героїв, який турбується про нашу сім’ю та надає нам різні види допомоги. Чесно кажучи, я не знаю, коли б могла придбати собі ноутбук, а фонд подбав про це, і тепер я можу легко спілкуватися чи навчатися дистанційно.

Я розумію, що жодні матеріальні речі не зможуть замінити мені рідного батька, але завдяки фонду я відчуваю, що на цьому “кораблі” ми не одні.

Для когось може здатися, що ноутбук — це далеко не найнеобхідніша річ, яка зараз потрібна дітям. І якоюсь мірою це правда, однак є ще інша сторона цієї медалі. Завдяки такій підтримці я продовжую навчатися, спілкуюся з друзями, які далеко від дому, переглядаю фільми та слухаю музику, коли важко на душі. Можливо, звучить дещо дивно, але ноутбук насправді допомагає мені переживати складні життєві обставини. 

Таких, як я, багато. Хтось під час евакуації не зміг забрати комп’ютер із собою, в когось він потонув під водою, а ще в когось його вкрали російські військові. БФ Діти Героїв відкрив збір на закупівлю гаджетів, тому якщо є можливість — долучіться до нього та підтримайте таких, як я. Повірте, через деякий час добро точно повернеться до вас сторицею.

Для мене важливо відчувати підтримку інших. У такому разі я розумію, що мене оточують люди, на яких я можу покластися у випадку, якщо сама не зможу впоратися зі своїми проблемами. 

Про мрії та плани на майбутнє 

Я хочу вступити в університет на театральне мистецтво. Обрала таку спеціальність, бо дуже люблю вивчати та декламувати різні твори: вірші, поеми, байки. Коли я перебуваю в театрі, в мене одразу виникає бажання бути на місці акторів. Вони надихають мене дарувати людям емоції. 

Мені ще жодного разу не доводилося бути за кордоном. Але як людина, яка любить вивчати культуру різних народів, мрію багато подорожувати. Країни Скандинавського півострова — перші, які я хочу відвідати. 

Я бачу свою країну успішною — такою, про яку говоритимуть мільйони та яка стане однією із найбільш туристичних держав світу. Ми заслуговуємо на це, тому я хочу докласти своїх зусиль задля її процвітання. В моїх планах — розвинути вітчизняне кіно, оскільки це потужний спосіб представити Україну цілому світові. 

Бажаю всім українцям сили та витривалості. Як би складно не було, ми повинні рухатися вперед. Перемога близько!

15-річна Ліза — успішна спортсменка та переможниця багатьох змагань з веслування. На жаль, її батько загинув на полі бою неподалік Горлівки.

Та дівчина не опустила руки й продовжила займатись улюбленою справою. Читай історію незламної Лізи, яка втратила батька, але зберегла бажання жити.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!