Всьому світові треба вчитися хоробрості та мужності наших українок. Вони диво-жінки, які можуть усе! Саме тому нарівні з чоловіками боронять нашу землю.
Засновниця фонду Свої, саперка Леся Литвинова та сомельє, дайверка і парамедикиня Анастасія Леонова служать на передовій та поділилися з Оленою Барсуковою УП.Життя своїми військовими буднями.
Історія Лесі Литвинової
Леся розповідає, була готова до повномасштабної війни, але воювати не збиралася. За її словами, вона набагато ефективніша у ролі волонтерки зі своїм фондом.
Про дітей в окупації
В перший день повномасштабного вторгнення вона зібрала усіх своїх дітей, навіть дорослих, та відвезла додому — в село біля Димера. А сама поїхала у фонд, щоб допомагати. Проте додому повернутися не змогла, тож була відрізаною від дітей.
— Ми з чоловіком працюємо у фонді разом, і все, що ми могли зробити — це дочекатися, поки прийде перша людина — наша виконавча директорка Іра. Поклали ключі від офісу на стіл і поїхали до найближчого військкомату — шукати, хто дасть нам зброю, бо іншого вибору, щоб дістатися до дітей, у нас не було, — розповідає жінка.
Майже три тижні її діти перебували в окупації без батьків. Найменшій дитині лише півтора року, вона перебувала на грудному вигодовуванні.
Проте діти змогли вийти з окупації, місцеві домовилися з російськими військовими, щоб ті їх випустили.
— Зеленого коридору не було. Це була усна домовленість. За півгодини після того, як ми з ними поговорили, знову зник зв’язок. У новинах я прочитала, що по групі людей, яка переходила там, де вони мали переходити, відкрили вогонь. Але вони вийшли живі й неушкоджені, — ділиться Леся.
Проте возз’єдналася родина ненадовго. Адже батьків одразу мобілізували. Коли вони прийшли до військкомату попросили, щоб їх записали у резерв першої черги. Тепер пара служить в одну підрозділі.
Про будні на фронті
— Сапери — це не піхота, яка весь час в бою або окопі. Є певне завдання, яке треба виконати: або замінування, або розмінування, або перевірка території на безпечність проходу інших груп, — розповідає про роботу саперка.
Коли є вільний час, вони навчаються. За словами Лесі, побут у мирному і в армійському житті порівнювати неможливо. Проте людина може пристосуватися до всього.
Виявляється, тобі треба дуже мало з речей: кілька пар футболок і штанів, берці, труси, шкарпетки й все, — наголошує жінка.
Фото: Леся Литвинова / Facebook
Для неї найважче — не бачити своїх дітей. Проте з нею поруч близька людина, хоч офіційно взяли шлюб уже у військовій частині.
Ми дорослі люди, зустрілися дорослими — не мало ніякого значення, чи ми одружені. Але у командира була інша думка, — наголошує Леся.
Командир пояснив, що офіційні чоловік та жінка мають більше прав, наприклад, у разі поранення одного з них.
Вона розповідає, що на службі не натрапляла на труднощі чи приниження. Навпаки, чоловіки підтримують, допомагають та беруть важчу роботу на себе.
— Щодо незручностей — немає жіночої форми, але можна ходити в чоловічій. Чоловіки пряміші за жінок, а жінці важче підібрати форму, це правда. Але я викручуюсь. Хтось міняється: “Ти мені низ, я тобі верх”. Бронік на нормальних грудях — це важко. Але мені й тут пощастило: чого нема, того нема, тому на мені сидить нормально, — жартома каже Леся.
Також вона розповіла, що отримує багато підтримки від друзів та колег. Запитують, чи не хоче вона повернутися. Леся може це зробити, адже має дітей віком до 14 років, проте вона вирішила: якщо від неї є користь — треба продовжувати.
Її фонд працює без неї, хоча спочатку було складно, тож вона лишається на фронті.
Історія Анастасії Леонової
Жінка має псевдо Пані Русалка, бо чотири роки працювала інструктором з дайвінгу на Мальдівах. Складно повірити, але Анастасія родом із Росії. Покинула територію РФ у 2014 році, пройшла курси з тактичної медицини та почала викладати. За одне літо навчила тактичної медицини 3000 військових. По осені повернулася до звичного життя.
— У мене була власна школа сомельє, дегустації, виставки. Я багато працювала з українськими виробниками, а потім почалась війна, — розповідає Анастасія.
Про приєднання до батальйону
На початку повномасштабного вторгнення їй складно було потрапити до війська, адже в неї немає українського громадянства. Її друзі попросили провести курси тактичної медицини в одному з батальйонів — вона погодилася. А потім надійшла пропозиція долучитися, тож жінка не вагалася.
Спочатку ми були добровольцями, але зараз ми частина ЗСУ. З 6 березня я — інструктор тактичної медицини та старший парамедик підрозділу, — каже Анастасія.
Вона проводить інструктажі, навчає бійців та рятує життя. Жінка каже, працювати інструктором складно, адже, якщо забудеш щось розповісти, то це може коштувати життя солдату.
— У парамедика не буває звичайних днів. Усе залежить від того, де ми виконуємо завдання: на тренуванні, полігоні чи у штабі. Коли нам дали мобілізованих, ми працювали дуже багато — ні поїсти, ні покурити. Ми самі робили огляд призовників. Я рятувала поранених на позиціях на півночі Києва, коли йшли бої за столицю. На жаль, у військових медиків вільного часу взагалі немає, — зізнається парамедикиня.
Про жінок в армії
На службі вона не стикалася з сексизмом, зізнається: жінок поважають та люблять, допомагають у всьому.
Проте каже, що для жінок немає навіть продуманої форми. (В Україні вже розробляють жіночу військову форму — ред.)
— Моя подруга, яка конструює одяг, уже підняла цю проблему. У нас є свої чати, де ми пишемо, чого нам не вистачає — форми, жіночої білизни. Наприклад, я отримала від ЗСУ чоловічі труси. Вони прикольні, але розроблені для чоловіків, а не для жінок. Про бра взагалі ніхто нічого не чув, — жаліється парамедикиня.
Про родичів у Росії
Анастасія зізнається, що не може більше спілкуватися з “ватниками” й знає кілька прикладів, коли руйнувалися родинні зв’язки через переконання родичів із Росії.
— Мої батьки живуть в Росії. Моя мати не телефонувала мені ні разу, як почалася війна. Це не тому, що вона за Путіна. У нас такий зв’язок був пару років. Я чекала, що вона може зателефонує, але ні.
Тож моя сім’я зараз — це мій батальйон, медична частина.
Стільки підтримки, братської любові, як я відчуваю зараз, я не відчувала ніколи. Ми стали іншими, ми дуже-дуже близькі одне до одного, — розповідає Анастасія.
Жінки сміливі та волелюбні! Раніше ми розповідали історію парамедикині Лідії, яка своїм прикладом показує чоловікам, як треба служити.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!