Їла воду з медом, поховала чоловіка й маму та змогла вибратися з пекла: історія жінки, яка пережила війну в Маріуполі

Маріуполь став однією з найбільших ран України. Росіяни перетворили розвинене молоде місто на привид, на симуляцію у зомбі-іграх. Журналістка УП.Життя Наталія Найдюк написала: “Весна 2022-го у Маріуполі видалася аномально морозною. У всьому світі на календарі було 12 квітня. А для Наталі Слющинської час зупинився”.

І ці слова проймають до кісток. Про історію жінки, яка бачила наяву всі тортури над рідним Маріуполем, пережила загибель своєї матері та чоловіка й змогла вижити у пеклі сама.

Форпост України

Чоловік Наталі Богдан Слющинський був корінним львів’янином, але багато зробив для її рідного східного міста Маріуполь. Його ініціативність допомогла повернути місту історичну назву, він відкрив школу мистецтв та створив кафедру соціології у місцевому університеті. А ще — писав книги, вірші. 

Сама Наталя працювала на телебаченні, але останніми роками доглядала свою маму. Вона згадує: у переддень повномасштабного вторгнення Богдан казав, що у повітрі витає запах війни. Але ж вони уже вісім років жили зовсім поруч неї: деколи навіть чули її відлуння, але знали, що Азов росіянам місто не віддасть.

Місто, яке за останні роки перетворилося у європейське, стало новим домом для кількох донецьких університетів, для студентів.

Коли я дивилася на Маріуполь, здавалося, що з нами не може трапитися нічого лихого.

Але 24 лютого близько п’ятої ранку Наталя зрозуміла, що лихо таки прийшло до її рідного міста. 

— По телевізору запевняли, що Маріуполь надійно захищений. Я сама бачила, що азовці тут і вони чинять опір. У нас були всі комунікації, ходив громадський транспорт. Лише в магазинах, аптеках та на АЗС були довжелезні черги. Але попри це ми були впевнені: війна ненадовго, наші відіб’ють наступ, як у 2014 році.

Всі “принади” війни маріупольці відчули на собі за два дні. За одну мить усіх їх відрізало від світу та одне від одного, бо росіяни обстріляли всю критичну інфраструктуру міста. Події наступних днів стали для Наталі шоком: вона бачила, як мародери спустошували магазини, потім — аптеки, а згодом і пусті квартири людей, що колонами тікали з міста.

Чоловік з жінкою виїхати не могли через матір Наталі, бо та практично не могла рухатися. Своєї автівки у них не було, а про допомогу із вивезенням матері вони й не чули ніде. Тоді ж російські літаки почали скидати на місто авіабомби. Люди вервечкою ходили вулицями, щоб дізнатися якісь новини, а військові РФ били по них із літаків.

Закатоване місто 

Воду, розповідає Наталя, можна було дістати з криничок у місті. А ось із їжею все було складніше: родина не встигла робити великих запасів, тож за кілька тижнів довелося просити чогось поїсти у сусідів. 

Це було незручно, навіть соромно, але всі ці почуття довелося сховати в собі. Люди ділилися тим, що мали, — зізнається жінка.

— Та чим ближче прилітали бомби, тим більше маріупольців на нашій вулиці пішки йшли до окупованих сіл. Там не стріляли, були світло, вода та газ. Так із 40 будинків на нашій вулиці люди залишилися лише у п’ятьох. 

Згодом Наталя з Богданом ходили до Храму Святого Петра Могили, бо там волонтери роздавали голодним кашу. Жінка згадує: брали три порції і їли по крихті, бо мали ще й собак та хотіли поділитися з ними. Кашу на тому місці роздавали до 3 квітня. 

Вона тричі бачила, як від обстрілів люди падали без духу, і розуміла, що кожної миті хтось із них може стати наступним. Через сильні обстріли до Маріуполя перестали доїжджати й волонтери, тож черпати сили люди могли лише із води з медом.

А вище вулицею, у церкві Московського патріархату, продавали свічки по 50 грн за штуку. Й люди мусили їх купувати, бо іншого джерела світла більше не було.

Щоб дізнаватися новини та знаходити їжу хоча б десь, чоловік із жінкою виходили у центр, до своєї квартири. Під час одного з виходів вони дізналися, що на місцевому аеродромі уже стоять російські літаки, а війська РФ контролюють частину міста.

— Але багато чого ми бачили дорогою на власні очі. Найбільше вразили тіла людей на вулицях. Вони лежали просто там, де їх покинули душі. І з кожним разом цих трупів ставало більше. Їх ніхто не ховав і не накривав. Одного разу я нарахувала 19 мерців — це ті, що були біля дороги, на виду.

Чимдалі пересуватися містом ставало небезпечніше. Були дні, коли ми не йшли, а рухалися перебіжками, як спецпризначенці у фільмах, — згадує Наталя.

Неначе свічки, спалахували будинки у місті. Згорів і їхній з Богданом дім — під завалами тих будинків й досі похоронені мирні люди. Найстрашніше стало тоді, коли смерть підійшла впритул до будинку Наталиної матері, де вони жили усі від початку війни.

Померли з різницею у десять днів

Наталя згадує: її мама, яка була етнічною росіянкою, так і не зрозуміла всіх тих подій, які відбувалися навколо. Вона не розуміла, чому всі їдять при свічках, чому всюди гучно гупає, чому немає нормальної їжі. Померла вона 30 березня — ймовірно, у жінки з переляку зупинилося серце.

— Після гучного вибуху вона просто зойкнула і відійшла у засвіти. За кілька днів ми поховали її на городі. На копання могили пішов цілий день: земля була мерзла, а сил у нас майже не залишалося.

З кожним днем виживати ставало важче: обстріли на вулиці посилювалися, люди не могли вийти навіть на власне подвір’я. Через вибухові хвилі у будинку раптом зникли всі вікна й мороз гуляв у кожній кімнаті. 

Було незрозуміло, що гірше: повільно приймати холодну смерть чи загинути швидко під обстрілами. 

Саме холод і вивів Богдана з Наталією на вулицю: вони хотіли знайти дощок, щоб нарешті забити вікна та забезпечити собі хоч краплю тепла. Коли жінка відійшла за інструментами, пролунав черговий вибух.

— Мій чоловік сидів білий. Зліва на його грудях я побачила великий отвір, але крові майже не було. Я намагалася закрити цю величезну рану ватою з перекисом, плескала чоловіка по щоках, змащувала лоб водою, кричала, щоб відкрив очі, але пульс уже зупинився.

Жінка не тямила себе з горя, намагалася повернути своєму Богдану життя, хоча й розуміла — запізно. Попри все клала під його голову подушку та вкривала ковдрою. Зрештою, щось у його тілі зрушилося і з рани хлинула кров. 

У ту мить наш дім опинився в епіцентрі бою. А я — в його заручниках.

Порятунок

Жінку рятував її пес Тихон, якого рік тому вона підібрала на вулиці. Наталя лежала на ліжку у маленькій кімнаті й сама не знала, на що чекала. Згодом, коли вона вирішила нарешті вийти назовні, зрозуміла, що двері до кімнати заклинило.

— Щоб вибратися, мені знадобилося кілька днів. Як виявилося, моя кімната — єдине, що вціліло в домі. Меблі потрощені, в стінах наскрізні дірки, стеля впала на підлогу. А там, де була мамина кімната, у стіні стирчала величезна Градина, яка дивом не здетонувала. 

Після побаченого жінка неначе впала у транс: не могла ні про що думати, окрім того, що вона пережила за ці тижні жорстокої війни. З такого стану її вивів собака, який хотів їсти.

Я знайшла в холодильнику пропліснявілий маргарин. Розвела його у воді й дала Тихону їсти.

Саму Наталю від голодної смерті тоді врятувала сусідка, яка прийшла до її будинку на Приморській. Сусідка принесла жінці гарячого супу, і з кожним ковтком страви до жінки поверталися сили до життя.

Морози, що так аномально кошмарили Маріуполь цієї весни, змогли зберегти тіла людей від розкладання. Наталя не мала сил поховати чоловіка, тож зробила для нього так званий саркофаг із дощок і шиферу. Коли ж нарешті потеплішало, у травні, окупанти почали збирати трупи по місту. Маріуполь смердів тілами вбитих.

Їх звозили до супермаркету Метро й називали це місце моргом. Коли жінка прийшла за довідкою про смерть чоловіка, то узріла жахливу картину: впізнані й готові до поховання мерці лежали в мішках, а решта — просто горою — тіла, їх частини, трупи без голів… І поміж цих шматків людського м’яса люди шукали своїх.

Жінка каже: страшно, коли твоє рідне місто більше не існує. Зараз у Маріуполі, колись такому комфортному та квітучому місті, досі немає комунікацій. Зв’язок із зовнішнім світом там обірвано, а окупаційна влада уже поставила свої “порядки”. 

Наталя з собакою Тихоном виїхала з міста наприкінці червня — через Росію, бо іншого шляху не було. Але й це було не безплатно: завдяки зв’язкам та грошам сина жінка змогла вибратися з пекла. Зізнається, що вся її поїздка була ледь не напівлегальною, але навіть в окупації гроші вирішують усе. 

На пам’ять про Маріуполь у мене залишився Тихон, кілька світлин у телефоні та спогади, — завершує Наталя Слющинська.

Головне фото: УП.Життя

Важко уявити тим, хто ніколи не був у Маріуполі, місто до війни. Але влітку місцеві підлітки зняли відео про Маріуполь після приходу в нього “руского міра” та показали всьому світові, проти кого насправді воює армія РФ.

Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами України та світу!