Війна залишає шрами, які не лікуються. Особливо війна любить молодих та запальних ідейників, які готові за власну країну віддати й життя.
Розмінною монетою стає здоров’я наших військових: 26-річний Олександр Будько під час контрнаступу на Харківщині втратив дві ноги. Іронічно, що сталося це 24 серпня. Іронічно, що до початку війни в Сашка були проблеми з ногами.
Як війна змінила життя
Щоранку Саша, родом з Рівного, чимчикував на роботу у кав’ярню на Подолі. Але ранком 24 лютого він пішов не туди, а шукати можливості потрапити на фронт.
До військкомату вирішив не йти з двох причин: перша — ноги, а точніше стан їхнього здоров’я. По-друге, до військкоматів були великі черги, а він не хотів втрачати дорогоцінні години. За півроку Сашко з Рівного стане командиром взводу 49-го окремого стрілецького батальйону Карпатської Січі на псевдо Терен.
У своєму Instagram чоловік розповідає про будні військових без прикрас — на те дивляться понад 24 тисячі людей. Уже навіть і книгу пише — воєнну біографію під назвою Історія впертого чоловіка.
Це була рушійна сила, яка зародилася в мені давно, — каже Олександр та пояснює: він ніколи не тримав зброї у руках, але не хотів, щоб жертви всіх українських поколінь були марними.
На фронт Олександр потрапив не одразу. З початку повномасштабного вторгнення він все ніяк не міг позбутися зовсім не військових завдань: охороняв важливі документи, стояв на вході будівель, мав виїхати на евакуацію людей — та й того не вийшло.
Коли пішов до Карпатської Січі, теж не міг виїхати з Києва.
— Це вже була моя п’ята чи шоста спроба потрапити на фронт, і я сказав собі: “Ні, це вже якийсь сюр, мушу поїхати”, — згадує військовий.
Він поїхав на фронт разом із командиром, у його автівці. Для Олександра це було свято.
24 серпня
Хлопець пам’ятає ту мить, коли отримав поранення, в деталях. О третій ранку він прокинувся та вийшов на вулицю — усе село було в синьо-жовтих стрічках та українських стягах біля кожної хати. За ніч люди прикрасили до свята все, що встигли.
Звичайний день у військового — дуже насичений. А відпочивати доводиться мало: об 11 вечора йдуть спати, о третій ранку — підйом. Через це Олександр того дня вирішив задрімати в селі, в обідню пору.
Я почав засинати, як в один момент — ніхто не почув ні свисту, ні виходу — відчув страшний біль у ногах і на мене зсунулася земля. Я почав кричати.
Побратими були живі, вони розкопали його, швидко наклали турнікет і викликали евакуацію. Військовий каже, що відразу зрозумів, що такий сильний біль не віщує нічого доброго.
Коли побратими несли його на ношах, він лише думав: добре, що власну групу крові записав не лише на шевронах, а й на штанах та берцях. Опустив погляд на ноги — а від берців маже нічого не залишилося. Ноги були, але вони не мали за що триматися.
— Це була просто каша з кісток, м’яса, штанів та берців. А на лівій ступні відірвало всю м’язову тканину, подрібнило кістки й залишилися тільки пальці та сухожилля, — розповідає чоловік.
Дві ампутації
Олександр не звик жалкувати про щось. Однак каже: якби отримав належне лікування одразу, можливо, одну ногу йому вдалося б зберегти.
У сусідньому селі Барвінкове Олександру провели першу ампутацію. Далі його завезли в лікарню в Харків, потім в Полтаву. У Харкові тканини почали відмирати, тож ампутацію підняли. У Полтаві ж рани почали просто гнити.
— Лікарі ніяк не хотіли відпускати мене в Київ чи додому в Рівне в шпиталь, як не просили. Зрештою, через волонтерські зв’язки друга мене прийняли в центральному шпиталі в Києві, і там ще раз зробили дві ампутації.
Олександр не розповідав батькам про пережите і про ампутації. Хотів розповісти після всіх операцій, але новину рідні дізналися із соцмереж.
Звісно, були сльози на очах, але я налаштовував їх на інший настрій. Відразу розставив усе на місця — що я можу себе обслуговувати, що мені не треба пелюшки приносити, рот витирати.
Про свою нову реальність він усвідомив тоді, коли на кріслі колісному проїхався рідним містом. У Києві це було ще нормально, проте в Рівному та у Львові по бруківці їздити виявилося дуже важко.
Олександр бачив, як люди опускають очі. Це бачила й відома українська фотографка Марта Сирко. Тож дівчина запросила військового на фотосесію, де дала йому можливість переосмислити себе теперішнього.
Вона згадала, як у музеях люди стають у довгі черги, щоб подивитися на прекрасні давньоримські статуї, хоча у багатьох із них теж немає рук, ніг чи носа. То чому ж на живі монументи цієї війни дивитися нам не хочеться?
Фото: tsvit_terenu/Instagram
Протезування
Він став на протези після трьох місяців відновлення. Подав заявку до Revived Soldiers Ukraine, які ще з 2014 року допомагають нашим військовим. За кілька місяців Олександр поїхав до США.
Тепер у нього нова ціль: до війни він займався спортом, а тепер хоче професійно бігати. Спеціалісти виготовили для Сашка протези для кросфіту та для бігу. В Україні він мав змогу отримати також протези нашого виробництва.
— Протези можна змінювати, залежно від завдання. Тому зараз у мене шість ніг, я наче павук, — сміється Олександр.
Нині він планує взяти участь в Іграх Нескорених, які проходять у липні. А ще спробував плавати без протезів — і у нього вийшло!
Він ще не визначився з майбутнім: хоче ще раз спробувати себе у війську або ж допомагати розвитку інклюзії в Україні. Паралельно з цим вчиться писати краще, щоб його книга була ідеальною.
Історію чоловіка, який був ветераном АТО та здобув золото на торішніх Іграх Нескорених, ми розповідали тобі раніше.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!