Про лікарню, волонтерство та життя медиків під час війни — історія анестезіолога з Одещини Івана Черненка

Лікарі, як і військові, завжди на передовій. Їм доводиться рятувати, реанімувати, підтримувати кожного, хто цього потребує. У вирішальні моменти життя вони стають для когось богом.

Але медики теж люди, які мають свої тривоги, переживання за близьких та люту ненависть до російських окупантів. Анестезіолог з міста Роздільна на Одещині Іван Черненко розповів, що він відчув, коли дізнався про війну, та чим живуть зараз лікарі.

Грім

24 лютого Іван прокинувся, як завжди, о 5:30. Кава, бутерброди, новинна стрічка — нічого незвичайного. Проте стривай… Почалася війна! 

Відкриває вікно — тихо. Ні, цього не може бути.

Дзвінок. Друг-лікар, який живе в іншому районі, говорить у слухавку: “Уявляєш, я прокинувся від вибухової хвилі. З лікарні повідомили, що везуть поранених. Екстрений виклик”.

Ще п’ять хвилин тому Іван сонно протирав очі й намагався намацати будильник біля ліжка, а тепер уже зібрав кількаденний запас одягу та міцно обійняв кохану дружину, як в останнє, не знаючи, що буде завтра.

Фото: Unsplash

Блискавка

Обстріляна о 5 ранку Одеса панікувала. Вокзал був забитий людьми, які намагалися виїхати з міста на електричках. У село, до родичів, додому, хоч куди-небудь.

Іван побачив перші колони українських військових. Невже це правда?

Черги біля банкоматів і магазинів росли на очах. Це нова реальність, на яку всі дивились розгублено. 

У лікарні напруга і збудженість. Реанімація забита “цивільними” — пацієнтами з інсультами, інфарктами, онкологією. 

Фото: Іван Черненко / Facebook

Відтепер Іван, як і кожен українець, реагує на найменший звук, постійно виглядає у вікно та гортає новинну стрічку. Обстріли, війська, Київ, Харків, Херсон. Колони російських військ, загарбницьке вторгнення в Україну. 

Замість того, щоб підкорювати космос, ми змушені відстоювати свою свободу та доводити, що варті гідного життя. Знову і знову. 

Тисячі вбитих ворожих солдат. Це їжа, яку з мовчазної згоди російського суспільства, подають тирану на сніданок, обід та вечерю.

На наступний день друг-лікар пише, що до них привезли багато поранених, є загиблі. 

І тут мене накрило. Сльози, хочеться ридати. Усвідомлюю, як сильно я боюсь втратити дорогих мені людей. Хочеться обійняти їх всіх. 

Нерви, які натягувалися добу, здають. Ні, ми не прощатимемось з рідними, ніби це в останнє! Ми будемо боротися та жити. Російські мерзотники ще пошкодують, що перетнули наш кордон та нахабно вдерлися в наші мирні домівки.

Фото: Іван Черненко / Facebook

Злива

Злива емоцій змінюється жагою до конкретних дій. Починається злива волонтерських ідей та зібраних коштів.

Ліки, бинти, антисептики, інструменти, консерви, хліб. Іван пише допис у соцмережі для збору пару тисяч гривень, а натомість отримує 53 тисячі.

Війна зробила неможливе — консолідувала українців, зібрала в один кулак, об’єднала як ніколи. 

Люди вишикуються в черги до військкоматів, волонтерських пунктів, тероборони. Цю націю не перемогти.

Іван проводить навчання з першої допомоги, вчить рятувати життя, використовуючи підручні матеріали. 

Читати на тему

Суперечлива постать: що відомо про генерала Юрія Содоля та чому він пішов у відставку

Юрій Содоль виріс у родині військових, був звичайним курсантом, а нині — генерал-лейтенант. Читай його історію.

Веселка

Через кілька днів від страху не лишається і сліду. Лише впевненість у перемозі. Усе буде Україна. А як інакше? Іншого не може бути.

Ми переможемо, ми вже перемогли. Тому що отримали можливість почати все з чистого аркуша, а головне — без братських народів та ілюзій з цього приводу.

Переломний момент для української нації та всієї Європи вже наступив. Тримаймося, друзі, і веселка обов’язково з’явиться в небі та душі.

Історія Ентоні Вокера — добровольця з Канади приголомшує. Маючи жінку та трьох дітей, 29-річний хлопець ще кілька тижнів тому був студентом університету та коміком, а сьогодні він уже на українсько-польському кордоні та їде воювати за Україну. Читай його шлях.