Багато чоловіків та жінок за півроку змінили свої професії. Вони були вчителями, юристами, водіями, економістами тощо, а стали — військовими.
Герой цього матеріалу Сергій Фіщук. До війни — соціолог і фотограф за фахом, зараз — кулеметник, який захищає нашу країну на Сході. Свою історію він розповів Олені Барсуковій для УП.Життя.
Початок повномасштабного вторгнення чоловік зустрів у Дніпрі, відразу з друзями приєднався до добровольчого батальйону. Там служив два місяці, а вже в травні офіційно став військовослужбовцем Національної гвардії України.
Сергій має псевдо Шутнік, бо любить жартувати. Каже: обрав саме “шутнік”, а не “жартівник”, адже воно коротше, його можна швидше вимовити в бою.
До служби Сергій був офісним працівником. Розповідає, що у його підрозділі теж служать добровольці, які не військові за фахом.
— Ми різні за віком — від 18 до 50 років. Усі шибайголови, хочуть і прагнуть воювати. Усі люблять свою країну. Усі людяні, — каже про побратимів Шутнік.
Як став кулеметником
Сергій розповідає, що кулеметником став випадково, бо хотів бути гранатометником.
— Читав книжку про кулемет, коли тільки прийшов у свою частину.
Мій командир побачив і сказав: “Будеш кулеметником. Я бачу, ти книжку читаєш, значить тобі буде цікаво”.
Я хотів бути гранатометником, але тепер у мене саме ця спеціальність, бо потрібні були люди. Спочатку було важко розібратися, бо я за освітою та світосприйняттям гуманітарій, але згодом мені дійсно це сподобалося, — розповідає чоловік.
За його словами, військові постійно навчаються, щоб допомагати одне одному та бути взаємозамінними.
Переважно робота Сергія полягає в тому, щоб “працювати” по ворожій піхоті та техніці або прикривати українську піхоту.
Типовий день на передовій
За словами Сергія, день залежить від бойових завдань. Якщо працює артилерія, треба заходити в укриття, якщо все тихо — займаються побутом.
— Коли підрозділ стоїть біля населеного пункту, у нас є можливість користуватися літніми кухнями. Ми не перебували в лісі або в степу, тому нам легше в плані гігієни. Щоб скупатися, набираємо воду і підігріваємо її в літніх душах. Щоб поїсти, можемо назбирати яєць або знайти якусь курку.
Є багато розбитих, покинутих хат, де нікого немає і можна набрати води. Це як сільське життя, тільки під постійними обстрілами, — каже Шутнік.
Зручнішим побут роблять за допомогою різного туристичного знаряддя. Колись Сергій займався туризмом на байдарках, тож у нього вже були необхідні речі: спальник, складні ножі, гумовий посуд тощо.
Зізнається, у вільний час на постійному пункті дислокації любить читати книги. У підрозділі навіть є невеличка бібліотека, але на лінії вогню читати не може. Замислюється навіть, щоб після перемоги написати власну книгу про їхні пригоди з побратимами.
Яскравий спогад про війну
— Перше враження від війни й мій дуже яскравий спогад — це трупний сморід від розкладання мертвих тварин. Коли ми заїжджаємо в населений пункт, там завжди дуже багато тварин, загиблих від голоду, обстрілів, — ділиться гранатометник.
За його словами, багато господарів залишають своїх тварин, ті дичавіють та помирають з голоду. Інколи військові рятують їх, забирають з собою. Вони можуть як допомагати під час обстрілу, адже чують вібрації землі, так і заважати, бо плутаються під ногами. Один з побратимів Сергія вже врятував чотири собаки й відвіз їх до притулку, зупинятися не збирається.
— У хлопців часто є якісь улюбленці, з якими вони спілкуються. Доводиться це все разом з бійцями, боєкомплектом, зброєю везти в забитому автобусі у бойову частину.
Взагалі дуже ранить, що люди залишають домашніх тварин. Одного разу я став свідком того, як місцевий приїхав забрати пилосос та пральну машину, а собаку не забрав і попросив нас її доглядати, — розповідає військовий.
Зізнається, стає страшно, коли працює великий калібр — Смерч або Ураган — але одна команда командира може заспокоїти та гальмувати страх.
— Я ще мало воюю, щоб сказати, що війна мене змінила. Але на війні починаєш розуміти, що твої минулі проблеми були не такими великими, — зауважує Сергій.
Він ділиться історією про батька: до повномасштабного вторгнення мало спілкувалися та постійно сварилися, а зараз спілкуються часто, батько хвилюється за сина.
— Найкраще у службі — це дуже багато класних людей, з якими б ти не перетнувся у мирний час, а зараз поїдеш у саме пекло.
Це відчуття побратимства, відчуття, що ми не загарбники й нам не потрібно чужого.
Хай би як парадоксально звучало, але війна і руйнує, і дає можливості. Є люди, які в мирний час ледь не в депресії ходять, але на війні розквітають, бо відчувають, що приносять перемогу, — міркує Сергій.
Кожен боронить свій фронт. Медичні працівники у тилу рятують тисячі життів українців, вони фактично живуть на роботі та віддають всі сили та енергію. Раніше ми розповідали історію фельдшера Олександра Мазуренка, який повернувся зі зміни лише через два місяці.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!