Російські військові забрали життя тисячі українців. Окупанти вбивали цілі родини, вони й досі продовжують це робити. Болючі історії, здається, не закінчаться ніколи. Адже кожен з нас постраждав від цієї війни чи втратив когось. Або кожен має знайомого, який когось втратив.
Як би сильно боляче нам не було, як би сльози не душили з середини й спогади не розривали душу, ми маємо фіксувати усі воєнні злочини росіян. Ми маємо розповідати історії людей, адже ніхто не повинен бути забутим, перетворившись на рядки у записах.
3 березня 2022 року російська авіація забрала життя родини 43-річної Світлани Желдак. У той трагічний день від ворожого влучання у будинок загинули її 42-річний чоловік Михайло, 21-річна донька Поліна з 33-річним нареченим Євгеном Коваленком, 14-літній син Гліб та 86-річна бабуся Галина Печерна.
Історію про той страшний день та біль, який досі не минув і ніколи не мине, Світлана розповіла Наталії Найдюк з УП.Життя.
Дім Світлани був розташований у мікрорайоні Подусівка на західній околиці Чернігова. Він завжди був затишним, але зараз його не впізнати. Змінилося усе: будинки, магазини, дерева та й самі люди.
Щодня Світлана Желдак проходить повз руїни її дому, де в березні російська ракети вбила її рідних. Зараз тут можна побачити лише багато розбитої цегли, дощок та інші уламки.
Фото: Наталія Найдюк / УП.Життя
Свого чоловіка Михайла жінка зустріла ще в школі. Вони разом навчалися у старших класах, жили на сусідніх вулицях. Згодом вони одружилися, у пари народилося двоє дітей. Михайло був інженером у Чернігівобленерго, отримав підвищення. А Світлана була продавчинею в магазині дитячого харчування. Проте кілька років тому перевчилася та майстриню масажу та депіляції.
Фото з сімейного архіву
Вона згадує про чоловіка лише з теплими емоціями. За словами Світлани, з ним вона могла ні про що не хвилюватися. Він її захищав від усіх негараздів.
Ми проживали разом щасливе життя. І в одну мить я втратила це своє життя. Дуже боляче, — зі сльозами каже вона.
Важко дивитися на підлітків
У Світлани залишилася німецька вівчарка Дар. Родина взяла цуценя незадовго до повномасштабного вторгнення. Це був подарунок їй та сину Глібу на дні народження, вони обоє народилися в лютому. Зараз Дар — єдина розрада жінки. Вона ходить з ним гуляти щодня, у вихідні навіть тричі на день. Прогулянки можуть бути довгими. Інколи Світла йде до лісу, де може виплакати усі свої сльози.
Фото: Наталія Найдюк / УП.Життя
Щоранку вона веде гуляти собаку через свій колишній дім. Коли бачить, як там гуляють хлопці 12-14 років, не може зрозуміти, куди дивляться їхні батьки.
— Не дай Боже, щось обвалиться. Люди живуть і не розуміють, який це скарб мати родину, обіймати дітей… Мені зараз важко дивитися на підлітків.
Коли бачу однокласників сина, вони навіть не вітаються, замовкають, опускають голови і проходять повз.
Я розумію, що, ймовірно, вони просто не знають, що сказати. Діти… — ділиться Світлана.
Вона тримає вівчарку за повідець та розповідає, що собака мала б стати другом для Гліба. Йому було складно потоваришувати з іншими дітьми, він сильно мріяв про собаку.
Але зараз пес має другу роль — він допомагає матері пережити найбільшу втрату в її житті.
Фото з особистого архіву Світлани
З донькою були подругами
У будні Світлана працює з клієнтками. Згадує, що саме дочка запропонувала їй змінити фах. Навчила вести соціальні мережі, щоб було більше клієнток. Зараз вона могла б злитися на маму, бо та не пише пости та не фотографує роботи. Працює з тими клієнтками, які приходили до війни.
Я обожнюю свою справу, але зараз не можу насолодитися нею через стрес, — зізнається жінка.
Світлана була близька з Поліною. Коли дівчинка виросла, вони стали справжніми подругами. Поліна навчалася в Ніжинському педуніверситеті на вчительку англійської мови. У 2019-му Поліна познайомилася із майбутнім нареченим Євгеном. Він теж працював та навчався в Ніжині. Пара мріяла одружитися та започаткувати мовні курси.
Фото з родинного архіву
Коли почалася пандемія коронавірусу Поліна повернулася додому, тоді Євген кожні вихідні на велосипеді долав близько 70 км, щоб побачитися з коханою.
— Я ще жартувала з нього: “Ти точно нормальний, на велосипеді стільки кілометрів їздити щотижня?” — згадує Світлана.
День, що забрав життя родини
Коли почався повномасштабний наступ Євген та Поліна приїхали з Ніжина додому. Тоді уся родина — Поліна, Євгеном, Світлана, Михайло, Гліб та вівчарка Дар — пішли від свекрухи до батьківського будинку Світлани.
— Тато залишився у Ніжині на роботі. Вдома була лише мама з бабусею. Остання все життя прожила в селі біля Чернігова, — розповідає Світлана. Галина Печерна все життя пропрацювала в колгоспі та виховувала трьох дітей. Її дитинство минуло у часи Другої світової, останні дні вона теж прожила в умовах війни.
Родина вирішила, що у будинку батьків Світлани буде безпечніше, адже там є прохідна кімната, де мало б працювати правило двох стін.
Фото: Наталія Найдюк / УП.Життя
Перші дні усі ховалися у льосі, але в Гліба була алергічна астма, він не міг довго сидіти у сирому приміщенні. З 1 березня хлопчик сказав, що перебуватиме в будинку. Так само вирішили й інші члени родини.
3 березня родина відвідала свекруху. Близько 12:00 зібралися повертатися, але оголосили повітряну тривогу.
— В будинку була сама бабуся, тож ми хутко побігли туди. Я, Міша, Дар, Поліна та Женя лягли в одній кімнаті. Гліб приліг на диван в іншій, з ним були моя мама та бабуся, — згадує жінка.
За кілька хвилин усі почули гучний вибух. Будинок склався, як картковий будиночок. Світлана чула, як помирали її рідні. Михайло намагався скинути з себе плиту, але не зміг і просто застиг. Бабуся та Євген померли миттєво, Поліна плакала і згодом затихла.
Про Гліба мама казала, що він кілька разів покликав мене і замовчав, — плаче Світла.
Жінка з мамою дивом лишилися живими. За два дні вони виїхали з Чернігова.
Біль нікуди не зникає
Родину Світлани поховала свекруха на початку квітня. Жінка просила зачекати, бо хотіла обійняти всіх востаннє. Проте її переконали це зробити раніше.
— Мені дуже не вистачає Міші та дітей. У цьому житті мені ніхто не потрібен так, як вони. І я нікому не буду потрібна так, як їм. Біль нікуди не зникає. Я досі не можу усвідомити, що їх більше немає, — ділиться Світла.
Фото: Наталія Найдюк / УП.Життя
Вона відвідує кімнати дітей у будинку свекрухи, приносить цукерки. Вона вірить, що її діти це бачать та радіють.
У кімнаті Поліни все залишилося майже так, як і було за її життя. Сюди Світлана приходить побути в тиші. В кімнаті Гліба живе мама Світлани. Однак там досі багато речей хлопчика.
— Я вірю, що мої діти, чоловік — поруч, і чують мене, просто обійняти їх не можу. Я подумки говорю з ними, коли гуляю з Даром у лісі. Звісно, це може звучати дивно…
Але якось я попросила своїх: якщо вони справді мене чують, хай до мене прийде додому чи в лісі рудий кіт. За два місяці Кітті втікала до мене від ворон, що клювали її, коли я з Даром була в лісі, — каже Світлана, лагідно обіймаючи кішку та собаку.
На війні батьки втрачають своїх дітей, а діти — батьків. Раніше ми розповідали, як живе син загиблої лікарки з Охматдиту Оксани Леонтьєвої.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!
Головне фото: Наталія Найдюк / УП.Життя