Янголи в рюкзаку: як Валерій лікує душі на фронті

У наплічнику Валерія Дзеха — не зброя й не бронежилет, а янголи. Фігурки з пап’є-маше — тендітні, мовчазні, з одним крилом і однією рукою. Вони не говорять, поки їх не торкнеться сам Валерій.

Він носить їх із собою майже завжди — на позиції, у бліндаж, у прифронтові села. Не як сувеніри, а як побратимів. Бо ці фігурки стали його партнерами у справі, яку не зруйнував навіть вибух війни — у театрі.

Його історію розповіло видання Цукр.

Офіцер-лялькар Валерій

Офіцер ЗСУ, випускник харківського вишу, актор і лялькар — Валерій із 2022 року виступає у складі Культурного десанту — мистецького підрозділу громадської організації, який показує вистави українським захисникам.

Фото: Цукр

Та його театр не класичний — він працює на межі реальності й уяви, де кожен глядач не просто дивиться, а проживає разом з акторами лялькову історію про війну, смерть, пам’ять і любов.

Янголи — це не вигадка. Я просто допомагаю їм з’явитися в потрібному місці, — каже Валерій.

Як перформанси Валерія Дзеха допомагають військовим

Його перформанси не мають розкішної декорації чи музичного супроводу. Все просто: пісок, руки, тиша. Історія оживає з перших слів. Одну з головних ролей у перформансі янгол і людина грає маріонетка з людським обличчям.

Фото: Цукр

Вона з’являється поруч із янголом з одним крилом — символом людини, яка втратила частину себе, але продовжує стояти.

— Коли починається вистава, спершу хтось сміється, хтось хитає головою — мовляв, приїхали з ляльками. Але потім настає тиша. І я бачу, як змінюються обличчя — ніби з них стирається броня, — згадує Валерій.

Читати на тему

Ляльки-мотанки на бронежилетах — що нагадує воїнам про мирне життя

Над капелюшками соняхів в полях під Куп’янськом спалахує вогонь реактивної артилерії. А поки бійці працюють, про старе життя їм нагадують дитячі подарунки — ляльки-мотанки та янголятка.

Один із таких випадків був особливо важким. Боєць спочатку різко відреагував на сцену: вигукував, що любов — вигадка, що все — фікція. А потім зізнався, що на його руках помер побратим і встиг сказати, що він був йому батьком.

І цей біль не давав дихати. Конфлікт закінчився обіймами й шевроном Валерія, який тепер носить той боєць.

Я не прагну подобатися. Я хочу, щоб люди щось відчували. Це головне, — пояснює лялькар.

Валерій говорить про смерть з повагою

Одна з особливостей вистав Валерія — це пряме, щире звернення до теми смерті. У той час, як багато хто її оминає, він каже: треба поважати смерть — і при цьому не втрачати жагу до життя.

— Я не знаю, як воно там буде — після. Але хотілося б, щоб був хтось, хто скаже: Ходімо, я тобі все тут покажу — з усмішкою говорить він.

Його янголи мають фундамент замість ніг — основу, що тримає їх рівновагу. Один стоїть, наче вартовий. Інший слухає. Третій — схилився над кимось, хто потребує допомоги.

Фото: Цукр

Усе це — про людей, яких Валерій бачив і відчув: в окопах, на передовій, у спустошених хатах і підвалах.

Театр, народжений із болю

Усе починалося на Салтівці — одному з найнебезпечніших районів Харкова 90-х. Там Валерій ріс без гуртків, без театру, але з уявою. Фантазія стала для нього рятівним простором.

Його перша п’єса отримала десятки відмов у харківських театрах. Та він не зупинився. Навчання на кафедрі лялькарства стало початком нової дороги — дороги до малого театру маріонеток, а потім — і до фронту.

Ляльки — не іграшки. Вони мають більше любові, ніж багато хто з нас, — говорить він.

Сьогодні Валерій — частина Культурних сил — спільноти митців, які приїздять на передову не з концертами, а з вірою.

Фото: Цукр

У команді — музиканти, актори, співаки. Хтось грав зі Стінгом, хтось співав перед батальйоном у посадці. Усі вони мають одну місію — нагадати: попри війну, всередині ти — людина.

Культура — це джерельна вода. Вона змиває отруту війни, — каже Валерій.

Ляльки Валерія мають душу

Усі ляльки Валерія — з душами. Їх створює його дружина Валентина. Разом вони вирішили: якщо існує війна, мають існувати янголи, які захищають. І навіть якщо в них одне крило — цього достатньо, щоб підняти когось іншого.

Я той, хто зробить усе, що пов’язує мене з Україною, — тихо каже Валерій, знову ховаючи своїх друзів до рюкзака.

Фото: Цукр

І вирушає далі — в тил або на передову. Де саме — знають лише його янголи. Бо, здається, тільки вони чують шелест його кроків. Усі інші думають: це просто вітер.

Головне фото: Цукр.

А ще ми розповідали неймовірну історію тренера та учня, долі яких перетнулися знову, але вже через війну.

Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!